Будинок, де мешкає старість - „Поступ“, 22 березня

|

Час тут тече повільно, розмірено. Будень минає за буднем, коли сонце вже рухається до заходу. Не озираючись назад і не міряючи пройдені горизонти, сотні людей саме тут починають нове життя. Життя, до якого ще треба звикати. Може, місяць, може, рік, а може, багато-багато років. Допоки, залишаєшся тут, у стінах Львівського геріатричного інтернату, чи просто будинку для людей похилого віку.

Зустрітися для розмови з директором геріатричного інтернату Михайлом Сенькевичем мене підштовхнула цікавість. Цікавість побачити, як виглядає старість.

“Сьогодні в інтернаті мешкає понад 400 осіб, переважно жителі міст, селян у нас небагато. Більшість мешканців жінки, їх понад двісті, чоловіків трохи за сотню“, — розповідає Михайло Сенькевич.

У кожного з мешканців інтернату своя особиста драма. Є безліч життєвих стежок, які приводять людей саме в це „містечко старості“. Михайло Сенькевич розповів, що дехто приходить сюди, бо стає непотрібним рідним чи взагалі втрачає родину, інші — не мають житла чи настільки хворі, що потребують постійного медичного догляду. А є й такі, які шукають тут спокою від життєвої метушні.

В будь-якому разі, оселившись у будинку людей похилого віку, кожен стає органічною частинкою життя свого сусіда по кімнаті. Часто ця органічність пов`язує людей до кінця віку. Сьогодні в інтернаті вже є 5 — 6 пар, які офіційно зареєстрували шлюб. Безперечно, таким новим сімейним парам в інтернаті надають окреме спільне помешкання. „Молодята“, з яким мені довелося поспілкуватися, щасливі, що знайшли в цьому будинку один одного.

“Коли людина 60-річного віку вирішує пов`язати своє життя з іншою людиною, це ще нормально, але є „молодята“ такого віку, що взагалі погано розуміють значення свого вчинку. Ми не стаємо на заваді їх бажанню одружитися, хоча в окремих випадках радимо добре подумати над таким кроком. Дуже часто випадки одруження в інтернаті обумовлені закономірними чинниками. Люди приходять сюди, і їм, певно, бракує того родинного затишку, родинних клопотів, які вони, можливо, колись мали. Тому й виникає бажання ще раз відчути особливості сімейного життя,“ — розказує Михайло Сенькевич.

Мешканці інтернату мають право вибору вже від моменту, коли наважилися доживати віку в інтернаті. За словами Михайла Сенькевича, лише з власної волі людина може оселитися в інтернаті і з власної волі може його залити. Щоправда, таких охочих одиниці.

“Коли людина приходить до нас, щоб оселитися, ми розказуємо їй про всі правила, які існують в інтернаті. Рекомендуємо людині обрати собі сусіда по кімнаті, з яким можна було б мирно співіснувати. Є випадки, коли люди не можуть порозумітися одне з одним чи то з політичних, чи то з релігійних міркувань. Тоді на прохання мешканців ми звичайно можемо їх відселити до іншої кімнати,“ — зазначив Михайло Сенькевич.

Львівський геріатричний інтернат існує з 50-х років минулого століття. Відтоді капітального ремонту приміщень інтернату зроблено не було. Сьогодні геріатричний інтернат підпорядковується Львівській обласній державній адміністрації. За словами пана Сенькевича, коштів, які виділяють з обласного бюджету на потреби мешканців інтернату, цілком вистачає. А ремонт приміщень беруть на себе благочинні організації.

В кімнатах будинку пристарілих тепло, тихо і затишно. В ньому не вистачає лише пульсу життя. Щоправда, мешканці пансіонату мають умови для нормальної розумової діяльності. Вони виписують пресу, дивляться телевізор, дехто навіть живе активним громадським життям міста, входить до складу політичних партій, громадських організацій.

А „колишні“ селяни мають змогу фізично попрацювати. В геріатричному інтернаті є своє невеличке господарство — свині, корови. Завдяки цьому, за словами Михайла Сенькевича, багато хто реалізовує свою потребу в селянській роботі.

Мешканці геріатричного інтернату дуже різні. Є тут і колишні радянські чиновники, інженери, журналісти. Загалом, за словами Михайла Сенькевича, сьогодні порівняно з радянськими часами кількість охочих жити в будинку людей похилого віку суттєво зросла. На думку пана Сенькевича, на це є об`єктивні причини.

“Останніми роками через масову еміґрацією галичанок на заробітки, будинки пристарілих суттєво поповнилися. Адже жінки виїжджають за кордон, залишаючи самотніх старих батьків в Україні без умов на існування. В перші роки незалежної України ми думали, що потреба в будинку пристарілих взагалі не відпаде. Оскільки було дуже мало охочих жити в інтернаті. Кожен мав надію, що будуть зміни на краще. Натомість сьогодні ми фізично не можемо розмістити всіх, хто до нас приходить. Та й інтернат, згідно з європейськими зразками, не повинен мати більше 200 місць. В іншому випадку він не буде придатним для нормального життя,“ — зазначив Михайло Сенькевич.

Наразі мешканці геріатричного інтернату не скаржаться на умови проживання. Навпаки, задоволені чотириразовим харчуванням, чистою постіллю, прибраними кімнатами.

Лише стіни, наче шпалерами, обклеєні фотографіями з їхньої юності, фотографіями дітей, про яких з особливою гордістю розповідають старенькі. Вони відмовляються розуміти, що батьківська любов не завжди повертається сторицею.

Ярина МАТВІЇВ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *