Роберто Скольмовський: “Я хотів би мешкати у Львові” - „Львівська газета“, 19 березня

|

Початок квітня, а заразом Року Польщі в Україні, у Львові відзначить небуденна культурна подія – постановка опери класика польської національної школи Станіслава Монюшка “Страшний двір”. Режисером цього спектаклю за участю артистів Львівського театру опери та балету є добре відомий у всьому світі автор найбільш оригінальних, новаторських оперних постановок Роберт Скольмовський.

Пан Скольмовський уже понад два тижні працює зі львівськими артистами. Про сподівані результати багатогодинних щоденних репетицій, про плани й про бачення опери режисером – у його розмові з журналістом “Газети” Лідією Мельник.

– Чому саме Львів став наступним “плацдармом” ваших режисерських експериментів? Можливо, вас єднають із нашим містом родинні зв’язки чи особисті уподобання?

– Справді, в Польщі вважають майже “добрим тоном” мати родичів у Львові. Я ж насправді походжу з іншого регіону і завжди мав стосунок до міст, які взагалі були пов’язані з польською культурою лише частково. Вроцлав, Познань зазнали дуже потужного німецького впливу. Зрештою, я сам зростав у родині, де розмовляли польською зарівно ж, як і німецькою. Тому, спілкуючись із багатьма поляками “львівського коріння”, ніколи не міг зрозуміти, чому кожен, хто пов’язаний із цим містом, хто пише про нього, буквально божеволіють із цього приводу. Ті, хто вже давно покинули Львів, годинами оглядали старі світлини, водили пальцем по карті міста… Мені це видавалося щонайменше підозрілим.

Наприклад, уже багато років я підтримую добрі дружні стосунки із графом Войцехом Дзєдушицьким – легендарною постаттю у вроцлавській культурі. (Якщо все буде добре, то він приїде до Львова на прем’єру). Він також завжди пригадує ваше місто з надзвичайною ностальгією. І після розмов із Дзєдушицьким мені стало цікаво розгадати таємницю Львова. Тому коли надійшла пропозиція поставити у Львівській Опері “Страшний двір” (спочатку йшлося ще про “Гальку” Монюшка), я приїхав сюди – вперше минулого року – із недвозначними почуттями.

Я мешкав у готелі “Львів”, попередньо вивчив усі доступні інтернет-сторінки про Львів. Знав, які ресторани відвідувати, куди ходити. Тому вийшов у місто прекрасно підготовленим. І… запізнився на першу репетицію на чотири години. Тому що також збожеволів на пункті цього міста. Я зрозумів, що все найкраще, що писали, пишуть і говорять про Львів – правда. Що це найправдивіше, найгарніше місто з тих, які мені доводилося бачити. Можливо, тут є якась магія, можливо, тут люди спілкуються з духами минулого всіма мовами світу?

Коли я повернувся в Польщу, то сказав родині: готовий продати все, що маю – будинок, землю – і купити будинок у Львові. Я хотів би тут мешкати.

– Чи вважаєте себе передовсім оперним режисером?

– Гадаю, що моїх робіт вистачило б на кількох режисерів – і кожен був би щасливим. Це близько 50 оперних вистав, а також приблизно 70 теле– і радіопостановок. Освіту ж я отримав спочатку як актор-лялькар. Це був свідомий вибір – я хотів опанувати різні види театру, яким захопився, мабуть, ще в перинатальному стані: моя мама була співачкою і до 7-го місяця вагітності виступала на сцені. В середній школі я вже заснував власний театр, школярем відвідував курс театрології в університеті. Вступив до вищої театральної школи у Вроцлаві, на останніх курсах отримав стипендію у Відні, де захопився режисурою. На жаль, продовжити навчання у Відні не вдалося – мене вже не випустили з країни, бо в Польщі якраз ввели надзвичайний стан, ішов 1981 рік. То ж я подав документи на факультет режисури вищої театральної школи в Кракові. Складали іспити 70 абітурієнтів, а прийняли лише двох – у тому числі мене. І ніхто навіть не підозрював, що я вже тоді захопився оперою – два роки проходив курс традиційної драматичної режисури, а на третьому курсі заявив, що ставитиму як першу самостійну роботу оперу “Ріголетто” Пуччіні.

Зараз триває мій 16-й оперний сезон. У середньому я роблю 3-4 прем’єри в рік у різних оперних театрах Польщі, паралельно заснував і власну Слонську камерну оперу в Познані. Пишу сценарії та п’єси. Наприклад, свого часу написав п’єсу про Станіслава Монюшка.

– Чи впливає у таких випадках Скольмовський-драматург на Скольмовського-режисера?

– Звичайно, адже коли я пишу твір про композитора, тим паче комедію, то довідуюся сам і дозволяю глядачам побачити речі, які нечасто стають надбанням широкого загалу. Тому й усі монюшківські опери, котрі я ставлю, суттєво відрізняються від інших постановок. Наприклад, я думаю, коли б Монюшко зараз зайшов сюди, до кав’ярні, у якій ми з вами розмовляємо, то вже б викурив сигару, випив шампанського і грав нам на піаніно. Це була незвичайна людина… Хоча за європейськими критеріями – погано освічена. Що з того, що закінчив музичну академію в Берліні (це не був заклад найвищого рівня)… Але мелодична інвенція Монюшка настільки багата, що знахідок одного його акту опери “Страшний двір” вистачило б іншому композиторові на цілу оперу.

На жаль, існує стереотип про “недоторканість” національних класиків. А насправді немає жодного національного класика, який усе написав геніально. У Міцкевича твори не рівноцінні, і в Шевченка, і в Монюшка. Найбільше ж нещастя, коли надмір патріотизму закриває від нас об’єктивну оцінку творчості національного класика.

– Як ви об’єктивно трактуєте “Страшний двір”, які акценти вважаєте за доцільне розставити в постановці цієї опери?

– Пам’ятаймо, що “Страшний двір” був написаний в особливий історичний момент: це захоплива драма, яка відбувається в трьох часах. Монюшко писав цю оперу у своєму помешканні у Краківському передмісті Варшави тоді, коли довкола ще гриміла луна Варшавського повстання. Він бачив трагедію цього повстання – і вирішив написати твір, який принесе надію, який підтримуватиме дух. Це комедія, але вже в інтраді звучить емоційна відповідь на актуальні події, хоча дія опери тут відбувається в XVI – на поч. XVII ст.ст. Героїчний, великий час, коли польська історія та культура була видатною, коли ми боролися з турками і разом із українцями рятували від них Європу. А вже в першій дії герої опиняються у XVIII ст. – часі відбудови, часі великої мрії про свободу.

Це вистава про велику мрію про свободу – і водночас це вистава про кохання. Як навчитися свободі, як себе в ній шукати. Це дуже актуально і для сучасної України – пошук власного коріння, пошук того прекрасного в історії, що дозволить зробити кращим сьогодення.

– Як практично формувалися обриси львівської постановки “Страшного двору” і якими є ваші перші враження від співпраці з українськими виконавцями?

– Насамперед, звичайно, виникла проблема пошуку коштів. Більшість видатків перейняла на себе польська сторона в особі мера Вроцлава Рафала Дуткєвіча, яка надала 120 тис. злотих, ще 60 тис. гривень надійшло від української сторони – Львівської Опери.

Наступним важливим кроком став пошук сценографічного вирішення. Тут знову варто зазначити, що найважливіша лінія вистави – історична. Її треба було підкреслити. А те, що залишилося з часів Польщі у Львові – це передовсім архітектура і живопис. Тому ідея оформлення виникла лише після того, коли я побачив, як добре працюють художники в майстернях Львівської Опери. Тоді ж мені й спало на думку оформити навіть костюми фрагментами історичного живопису – сарматських портретів, котрих чимало зберігається в запасниках Львівської галереї мистецтв. На кожному із 300 костюмів у постановці, розмальованих вручну, будуть фрагменти історичного польського живопису. Хор на сцені творитиме справжній колаж – відтворюватиме, з одного боку, атмосферу королівського двору, а з іншого – стане немов подувом вітру історії.

Інший символ, вдало знайдений художником Львівського театру Тадеєм Риндзаком – дорога. Дорога в декораціях символізуватиме дорогу крізь історію: вибоїста, з придорожніми капличками обабіч, вона нагадуватиме нам наші мандри через століття.

Я мріяв, щоб у день прем’єри в Дзеркальному залі виставили давні сарматські портрети – і, сподіваюся, що моя мрія здійсниться завдяки такій незвичайній особистості, як Борис Возницький, директор Львівської галереї мистецтв.

– Поговорімо ще про стереотипи. В оперному мистецтві їх чимало – наприклад, переконання про те, що коли в співака є голос, то акторська майстерність – це щось другорядне? Якими засобами ви руйнуєте ці стереотипи?

– Двадцяте століття назагал зруйнувало багато оперних стереотипів, повернувшись до первісної ідеї опери як синтезу мистецтв. Так, ми живемо у світі стереотипів, і чомусь упродовж тривалого часу вважали, що найбільш досконалим у акторській грі соліста, наприклад, у партії Альфреда в “Травіаті”, є те, як він здійме ліву руку, а як – праву, як виконає якийсь дивовижно драматичний конвульсивний жест. І цей стереотип пережили всі театри світу. Та, мабуть, найбільш сталим є уявлення про хор. Особливо в країнах, які переживали московський жах, багато хорів досі чомусь поводить себе, як хор Червоної армії.

Але я добре освічений режисер, і мені начхати на всі стереотипи світу. Перша фраза, яку сказав перед цілим колективом Львівської Опери: “Ненавиджу хор”. Минуло десять днів – за цей час я зробив дві дії і дійшов висновку, що учасники хору Львівської Опери – надзвичайні люди. Кожен із них тепер грає свою роль: вони танцюють, рухаються і не мають жодної миті, щоб нудьгувати. Вони надзвичайно багато працюють, несамовито втомлюються під час репетицій – але цей хор більше не поводить себе, як в ораторії, це справжній оперний хор! Це люди, які надзвичайно люблять свій театр, хоча, коли я довідався, яку вони отримують зарплатню, то просто жахнувся.

Настав час, щоб у опері був театр. І ви побачите, що зі стереотипами можна боротися.

– На вашу думку, чи не стали ті оперні постановки, які нині вважають найбільш “модерними”, також свого роду стереотипами?

– Звичайно. Це хвороба, яку переживає оперний театр. Пригадайте, кожні декілька десятків років хтось оголошує про смерть опери. Жоден інший вид театру “не ховають” так часто. І тим не менше, опера живе вже 400 років. Натомість оперна музика кожної епохи має свою “пластику”. Іноді ефект перенесення в часі, осучаснення сюжету, персонажів є виправданим, проте аж ніяк не завжди. А є опери, які можна виставляти поза часом. І є твори, що не піддаються зміні часу. Кожен випадок індивідуальний – немає чогось такого, як рецепт для мистецтва. Мистецтво не видають за рецептами і не патентують.

– Чи плануєте ви подальшу співпрацю зі Львовом?

– Спочатку побачимо, як пройде прем’єра “Страшного двору”, гаразд? Поки що мені надзвичайно сподобалась опера М.Скорика “Мойсей”. Це геніальна музика, але це опера, а не ораторія, вона не статична. Я б дуже хотів поставити її в Польщі, зробити виставу направду театральну і дуже модерну. Вже ведемо попередні розмови з композитором, сподіваюся, що знайдуться інституції, які фінансово підтримають цей проект. Є також окремі ідеї щодо перенесення моєї постановки ораторії Карла Орфа “Карміна Бурана” на львівський ґрунт.

Розмовляла Лідія Мельник

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...