Представляти Володимира Яворівського прискіпливому читачеві “Ратуші” нема потреби: письменник, літератор, голова Національної спілки письменників України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, народний депутат України. Проте у пана Володимира є набагато більше достоїнств, про які, мабуть, мало хто знає: вправний водій, приємний співрозмовник, незмінний автор листів до Леоніда Кучми, веселий штукар, поціновувач дачного відпочинку. Як розповідає сам Володимир Олександрович, політика відбирає у нього забагато часу. А йому хочеться лишень писати, писати, писати. Про це і не тільки про це у сьогоднішній розмові кореспондента “Ратуші” з Володимиром ЯВОРІВСЬКИМ.
—Володимире Олександровичу, ви — людина творча. Наскільки творчість виявляється у вашому повсякденному житті?
—Я люблю вигадливість у сімейному житті: щось придумати, здивувати дружину, доцю чи сина. Здивувати, створивши хороший настрій, несподівану ауру. Наприклад, дружина — вдома. Я їду після сесії чи якогось вечора у Спілці письменників, весь серйозний, зашорений у якусь тему і думаю, що от зараз прийду додому, як і тисячу разів, роздягнуся, дружина дасть їсти.
Нещодавно, перед восьмим березня (ми не святкуємо цього дня, але якось так уже повелося) я їхав додому, перетелефонував дружині і сказав: “Галю, вибач, але я дуже втомився, і, мабуть, поїду на дачу (село Перемога, 60 км від Києва. — Авт.). Дружина запитала, чи я сам за кермом. Відповів, що так. І Галина почала мене відмовляти, мовляв, усе може статися, ти — опозиціонер, пишеш до Кучми листи, не їдь сам і т. д.
А я через десять хвилин заходжу до хати з квітами. Це не є щось супероригінальне, можна було б і щось ліпше придумати, але дружина була здивована і задоволена.
—Розкажіть трохи про свою сім’ю.
—Галина — моя друга дружина. Перша дружина — царство їй небесне — була жінкою, яку я дуже любив та кохав. Ми одружилися дуже рано — ще в студентські роки, вона була на першому курсі, а я — на четвертому. У нас також рано народився син — Славко.
Але, мабуть, через гострокутність мого характеру, я завше міг сказати щось гостре, а в ті часи все фіксувалося, і одразу працював бумеранг. І почався такий період, коли Роман Іваничук, Роман Лубківський та я пішли на весілля Богдана Гориня, котрий саме повернувся із в’язниці. Він перед цим зайшов до Спілки письменників і сказав: “У мене післязавтра весілля, я знаю, що ви не прийдете, але я запрошую”. І хтось із нас сказав: “А чому не прийти?”
Хоча ми знали, що нас там будуть записувати, і тому ми нічого не говорили, а лише співали. А Іваничук і Лубківський були тоді членами Комуністичної партії, і їм висловили суворі догани. А мене і Романа Кудлика вигнали з Львівського телебачення, де ми тоді працювали. Йшов 1973 рік.
Мене два роки не друкували. Я ні у чому не звинувачую свою дружину, але сталося так, що у неї здали нерви: безгрошів’я, страшна біда. Приїхала моя мама, селянка, привезла картоплі, сала, і дружина нарікала, що, мовляв, ваш Володя вічно у конфліктах, а є життя, його ровесники вже чогось досягли в житті, а він… Тоді мама заридала і сказала їхати мені в село.
У селі я написав свій перший роман-трилогію “Ланцюгова реакція”, мабуть, найгірший свій роман, адже був ще молодий і лише вчився писати.
Аби надрукувати цей роман, я поїхав до Києва на запрошення Павла Загребельного, і.., коротше кажучи, ми з дружиною розлучилися. Але син жив зі мною. Через чотири роки я одружився з Галиною, і живу з нею досі. Вона — актриса, заслужена артистка України. Ми бідували, жили в тісних умовах: я з дружиною, її сестра з дитиною, Славко, і потім народилася моя дочка — Олеся. Ми жили в двокімнатній квартирі.
—Пане Володимире, як вам дався період переосмислення після отримання Україною незалежності?
—Дуже легко. Я вдячний долі. Все залежить від того, як людина сприймає світ і в якому оточенні преребуває. Якби я потрапив в якесь інше оточення, можливо воно б на мене по-іншому впливало. Але все це лише версії. В доконаному вигляді я можу говорити лише про те, що справді сталося. Мені таланило з оточенням. У мене була національна родина. У нас був культ дядька Дмитра. Його розстріляли восени 1940 року. Про це говорили пошепки, але в дитячу пам’ять дуже врізалося.
У нас було це в родині, але мені завше говорили: “Тільки не лізь у політику, не займайся Україною, бо посадять”. Був страх. Недомовки.
До університету я прийшов як чиста дошка. І мені знову поталанило. Були дуже добрі викладачі в Одеському університеті. Скажімо, у Львові тоді Дмитро Герасимчук очолював Літературне відділення університету, і він знав, що було відділення, де сидів кадебіст і все записував. Я в Одесі очолював Наукове товариство, Літературну студію, і я навіть не знав, що в Одеському університеті є кадебіст, який за нами стежить. Одеса була абсолютно іншою територією. Мені поталанило, бо якби я навчався у Львівському університеті, то мене б, швидше за все, посадили. В Одесі нас ніхто не чіпав. Дивовижа.
Я працював у студентські роки на Одеському радіо, мав зарплату 120 рублів, міг своїм однокурсникам поставити склянку вина. Потім мене скерували до Запоріжжя працювати в газеті. Це був дивовижний період у моєму житті. В Запорізькому обкомі партії секретарем з ідеології був Стеценко, який прочитав одного разу в газеті мій нарис, викликав до себе головного редактора і сказав: “Ти цього хлопця не чіпай, не думай його правити”. А потім запитав мене: “Що тобі треба, де ти живеш?”. Відповідаю: “Нічого не треба, живу я у гуртожитку”. Того ж дня я отримав однокімнатну квартиру. В Запоріжжі також було таке собі вільне оточення — продукт хрущовської відлиги.
Після армії у Львові я також потрапив у дивовижну ауру: Роман Кудлик, Роман Іваничук, Богдан Стельмах, Ніна Бічуя, Богдан Янівський. Ми жили “на гуморі”, щось вигадували, творили певні речі, пили по чарці, все розуміли, про все говорили. І нікого з нас не засадили. І ніхто з нас не скурвився.
А у Києві я мав за вчителів Павла Загребельного, Олеся Гончара. Тому мені перебудовуватися не було потреби. Я був до цього готовий і цього хотів.
—З ким би ви з українського політичного бомонду погодилися написати книгу у співавторстві, а з ким — ні?
—Якби я писав книжку, то я писав би її сам. Ніколи б ні з ким не погодився писати книгу, навіть з людьми талановитішими від мене. Я жодної книжки у співавторстві не писав і писати не буду.
А чарку можна пипити і з подонком, не знаючи, що він подонок. А писати книжку — зовсім інше. Повинен бути один стиль, одна віра, одні нерви. Тому я категорично заперечую, щоби з кимось писати книгу.
—Як відпочиває Володимир Яворівський?
—Мій найкращий відпочинок — виїзд на дачу. 25 років тому я купив стареньку хату зі садибою, ставочком. Далі — поле, ліс… Для мене це – найкраще. У п’ятницю я сідаю за кермо, беру родину, і ми їдемо на дачу. Сидимо, розслабляємося. Можу щось почитати, написати. Я себе не силую. У мене там є комп’ютер, можу трохи попрацювати.
Дуже люблю товариство, спілкування. Притому таке товариство, яке не вимагає маскування. Від цього я страшенно стомлююся, коли мені доводиться бути таким, яким я не є насправді. Хоча іноді мені потрібно бути у певній “формі”, не таким, як мені хочеться бути в цю хвилину. Це буває на сесії чи у Спілці письменників. Я тоді повинен бути таким, яким люди мене хочуть бачити. Хоча мені в ці моменти може хотітися бути зовсім інакшим: сидіти з вами чи з молодими хлопцями, говорити, випити чарчину-другу, розповідати якісь веселі речі. Дача дає мені можливість бути таким, яким я є. Я зустрічаюся зі сусідами, ми можемо випити самогоночки, підсмажити сала, порубати дрова, напалити сауну.
Іншого відпочинку я не знаю. Щоправда, два останні роки я відпочиваю також у депутатському санаторії у Криму. Вперше за всі ті роки, коли я був депутатом ще за часів СРСР.
—Яке хобі залишилося з дитинства до сьогодні?
—Компанія. Гарна компанія з хорошим гумором. Де один одного красиво, розумно та дотепно під’юджують. Там і мені вдається погострити язик, розум. Не люблю щось збирати, скажімо, гриби.
—Пане Володимире, ви — письменник. А яку останню книгу прочитали?
—Нещодавно я перечитав усі останні книжки Паоло Куельйо. Прочитав також дивовижного прозаїка Павича, не можу пригадати, як називається ця повість: я витягнув її з інтернету.
А останню книгу, яку я прочитав — праця секретаря Спілки письменників Андрія Куркова “Закон равлика”. Дивовижна книга.
—Кого вважаєте друзями, а кого — справжніми друзями?
—Друзі — це ті, кому віриш. Якщо раптом тобі буде важко або тебе десь “занесе”, вони не відступлять від тебе. Передусім це мої діти. Вони різні, але водночас вони однакові. Це мої соратники. Таке буває дуже рідко. Вони нічого від мене не вимагають, є самостійними.
У мене є друзі не з політичного чи літературного оточення. У мене є друзі в селі.
—Які риси характеру інших людей приваблюють, а які відштовхують?
—Найстрашніше — зрадництво. Також дуже не люблю людей заздрісних. Я не можу сказати, що я не є заздрісним. Я заздрю, скажімо, Павлові Загребельному — тому, що він стільки написав. Але це — біла заздрість. Я захоплююся цим чоловіком. Йому вісімдесят років, а з нього просто рине енергетика, розум, пам’ять, думки.
Не люблю, коли люди заздрять і шкодять. Вважаю найбільшими своїми ворогами чи тими, хто мене ненавидить, саме тих людей, котрі заздрять. Усі думають, що Яворівському щастить: у літературі — став рано лауреатом Шевченківської премії, в політиці — депутат багатьох скликань. Але я відповідаю письменникам: я займаюся цим політичним лайном, але ж зараз нічого не пишу. А ви пишете! Я чотири роки не був депутатом — встиг написати чотири книжки. Уявляєте, скільки б я написав, якби взагалі не був депутатом? Але хтось має цим займатись!
—Ви кажете, що зараз мало пишете. Чи можна констатувати, що Яворівський втомився від творчої роботи?
— Навпаки: в мене чухаються пучки. В мене багато незакінчених творів. Ця дурна політика мене наздогнала на половині мого роману “Друге пришестя” про останні роки життя Тараса Шевченка. Мене покликали на виборчу кампанію, і я став депутатом СРСР. І цей роман постійно стоїть у мене перед очима, я мушу до нього повернутися, але вже багато чого забув — минуло п’ятнадцять років.
Також хочу написати другу частину роману “Марія з полином наприкінці століття” про чорнобильську трагедію. Зараз пишу повість і знову ж — ніяк не можу закінчити, потрібно бодай два тижні. Я розумію, що від цього щось лишиться, а від політичної суєти не залишиться нічого.
Катастрофічно не вистачає часу.
—На одному із засідань сесії Верховної Ради України ви насмішили півпарламенту, спрогнозувавши, що з Бразилії Кучма привезе книгу “Україна — не Бразилія”. Це був експромт, чи ви заздалегідь планували сказати цю фразу?
—Іноді таке приходить у голову прямо на трибуні (я, до речі, почуваю себе там дуже вільно). Але стосово цієї фрази, то щось таке придумав, йдучи на трибуну. І я тоді ще сказав, що на пленумі Спілки письменників гуморист Євген Дудар запропонував прийняти Кучму до спілки за його книгу “Україна — не Росія”. Я поставив це питання на голосування, але воно набрало лише два голоси: мій та Євгенів. Я готовий передати Кучмі Спілку письменників України, нехай він ходить судами, а не я. Адже все це відбувається з його подачі.
—Чи вважаєте себе добрим водієм, і чи любите швидку їзду?
—Боюся зурочити, нехай Бог мене прощає, але я вважаю себе добрим водієм. Я за кермом уже тридцять років. І у мене, слава Богу, ще не було ситуації “на грані”. Одного разу потрапив у аварію, але відбувся легким переляком. Моя дружина водить машину, Леся, Славко, у нас усі — водії.
Під гарний настрій, під суху погоду люблю швидку їзду:
140 — 160 км/год. Але загалом я — водій поміркований.
—Чи часто доводиться користуватися депутатським мандатом для вирішення особистих проблем?
—1989 року я став народним депутатом СРСР. Тоді можна було вирішувати дуже багато питань. 1990 року мене обрали також депутатом до української Верховної Ради.
У першому скликанні ВР я був головою Чорнобильського комітету, і тоді була ще президія Верховної Ради. А якщо врахувати той момент, що тоді Компартія розбіглася, то президія ВР була вищою, ніж політбюро. Ми фактично керували державою 6 — 7 місяців.
Більшість членів президії отримали прекрасне житло в Царському селі у Києві. Я не отримав нічого, хоч у мене були всі підстави. Зізнаюся, що іноді й каюся. Зараз маю у Києві звичайну трикімнатну квартиру. Тоді ж депутатам дали машини за дуже низькими цінами. Я також не взяв. Чомусь мені здавалося, що люди бачать. Бізнесу у мене також нема.
Скажу правду: іноді зловживаю — як водій. Коли “йду” 160 км/год., вискакує автоінспектор, я даю йому права і… їду далі.
—Пане Яворівський, що б ви побажали нашим читачам і нам?
—Ратушанам хочу побажати більшого тиражу. Я люблю цю газету. Певний час мій син працював у ній, привозив мені “Ратушу”, я її читав. Хотілося, щоб ця газета була авторитетною і не лише міською. А читачам — аби їх не покидала сміливість, віра в те, що ми — українці — будемо мати нашу справжню долю. Бог і Конституція дають нам вибори, тож думаймо, хто має нас очолити. Аби врешті-решт вийти з періоду смути і непевності.
Розмовляв Лаврентій ДУБИЧ
![У Львові прочитають лекцію про Павла Тичину від творців Ти [Романтика]](http://portal.lviv.ua/wp-content/uploads/2024/03/429889301_786347609646332_4874305252106789731_n-228x150.jpg)
