Крипта пам`яті - „Молода Галичина“, 18 березня

|

У четвер, 18 березня, у Прилбичі на Яворівщині прибуде спеціальна комісія з приводу ідентифікації поховань у капличці родичів Андрея Шептицького

Автор цих рядків, завітавши до села Прилбичі Яворівського району, аби пересвідчитись, як мешканці бережуть пам’ять про свого знаменитого односельця – митрополита Андрея Шептицького та його сім’ю, попросила колишнього вчителя історії Прилбицької середньої школи 79-річного Дмитра Бубіся показати в капличці крипту, де захоронені останки родини Шептицьких. Двері до каплички були незамкнені. Важкі залізні дверцята до підвалу завглибшки із чотири метри ледь відчинили кілька людей.

Заглянувши туди, Дмитро Михайлович здивувався та збентежився. Адже, за його словами, у перші роки незалежності України капличку впорядкували, там було прибрано й чисто, а ніші з трунами (ми нарахували їх чотири) були замуровані й закриті дверцятами. Останній раз шкільний учитель заглядав сюди у 90-х роках, бо не вважав за потрібне часто „тривожити“ душі померлих.

Заглянувши туди, Дмитро Михайлович здивувався та збентежився. Адже, за його словами, у перші роки незалежності України капличку впорядкували, там було прибрано й чисто, а ніші з трунами (ми нарахували їх чотири) були замуровані й закриті дверцятами. Останній раз шкільний учитель заглядав сюди у 90-х роках, бо не вважав за потрібне часто „тривожити“ душі померлих.

…Що це – намагання знайти коштовності чи наруга над пам’яттю родини митрополита? І чому труни – висунуті з ніш, біля них залізяччя, а таблиці з написами про захоронення померлих – позбивані?.. У селі кажуть: двічі на рік, у день народження та день смерті митрополита, у капличці священик відправляє Службу Божу, на яку сходиться багато люду. Однак нема потреби часто відкривати крипту із прахом померлих. Православні та греко-католики у Прилбичах мають свої церкви. Тож непорозумінь на грунті віри в них не виникає. Час від часу (востаннє 2001-го, під час приїзду Папи Римського) з Польщі до села навідувались 83-річна Ізабелла та 90-літня Анна (племінниці Андрея, доньки брата Лева). А за капличкою, яку побудував батько митрополита Іван, доглядає пенсіонер – прилбичанин Володимир Гурський. Його батьки працювали в маєтку Шептицьких. Пан Володимир каже, що наробився біля каплички, бо у воєнні літа її перетворили на склад вибухівки, а за існування колгоспу – отрутохімікатів. Але Гурський також підтвердив: останніми роками труни були заховані в нішах…

Іван Шептицький – власник села

На місці маєтку родини митрополита – сільський будинок культури, а де стояла їхня незавидна хатина до будівництва палацу – там вмонтовано камінь із написом про те, що тут народився Андрей Шептицький. Дмитро Михайлович показує нам, де на подвір’ї обійстя Шептицьких був квітник, де розверталася бричка… Адже він пам’ятає, як у дитинстві сестри-черниці водили його та інших дітей до Андрея Шептицького. Він сидів під старою грушкою, а діти читали йому вірші. За це митрополит дарував іконки. Удома у Бубіся зберігаються матеріали про історію села, зокрема родини Шептицьких, які педагог вивчав за архівними документами.

– Предки Шептицьких походили з давнього боярського роду з часів Галицького князівства, – розповідає Дмитро Михайлович. – Присвоїв їм цей титул князь Лев – син Данила. Пізніше Шептицьких обирали Львівськими, Перемишльськими, Київськими єпископами. А продала Прилбичі греко-католицькому єпископу Перемишльському Атанасію (Афанасію) Шептицькому Тереза Гуменецька. Щоправда, у джерелах є розбіжності у визначенні років його єпископства: 1750-1779 рр. або 1762-1779 рр.

За так званими йозефінськими метриками (1780 р.) у селі нараховувалось 95 обійсть, а під першим номером – маєток Василя Шептицького. Тодішнє становище кріпаків зобов’язувало селян відбувати трудову повинність у панському маєтку 4 дні на тиждень. 1820 року складено францишканські метрики, де перераховано 119 господарств. У метриках зазначено кількість селянських угідь, а також те, скільки зерна зобов’язаний здати кожен селянин чи сплатити грішми. Це свідчить про заміну натуральної ренти грошовою. Метрики підписані дідичем Петром Шептицьким та дев’ятьма селянами, які, через свою неписьменність, поставили лише хрестики.

У період скасування кріпацтва (1848 р.) у селі нараховувалось 137 дворів, які володіли 1162 моргами орної землі (морг – 0,59 га). Згідно з державним законом про звільнення селян із кріпацтва, дідич Іван Шептицький (батько Андрея) впорядкував свої земельні угіддя і присадибну ділянку. Кільком селянам виділив нові ділянки під садиби, а за рахунок старих заклав парк-сад, який у доброму стані проіснував до приходу більшовиків восени 1939 року.

У своєму маєтку Шептицькі перейшли до впровадження вільнонайманої праці. Для приїжджих слуг, ремісників збудували кілька двоквартирних і один чотириквартирний будинок. У час депутатства Івана Шептицького у Галицькому парламенті йому вдалося домогтися будівництва кам’яної дороги від села, що поліпшило сполучення Прилбич з Яворовом та Судовою Вишнею.

Граф Іван Шептицький мав 593 морги орної землі, 246 городів, 93 пасовиська, 1069 моргів лісу. 1880 року в селі було 207 домів. Тут досі стоїть церква, фундатором якої був архієрей Шептицький, власник села. Про це свідчить мітра над царськими воротами і герб на філерах вівтаря.

У 1850-х роках Іван Шептицький відкриває гуральню. Для постачання її водою від джерел було проведено водогін із дерев’яних саморобних труб. Сільська громада спочатку намагалася чинити опір будівництву, оскільки водогін прокладали по громадських угіддях у центрі села. Та коли він став до ладу, за кілька десятків метрів від гуральні був дерев’яний жолоб, куди постійно стікала вода з виведеного до нього водогону, і селяни могли набирати її чи гнати худобу до водопою. Особливо вигода була відчутною взимку, коли вода у ставі замерзала. Гуральня давала робочі місця. Проіснувала вона до осені 1944 року, доти, доки один із селян, скориставшись безвладдям у селі, не почав знімати дахівку з гуральні. Його дії наслідували й інші прибилчани.

Благословення Папи

– 29 липня 1865 року у графині Софії Фредро-Шептицької, доньки відомого польського драматурга та поета, і графа Івана Шептицького народився син, – розповідає Дмитро Бубісь. – Батьки охрестили його Романом (Андрей). Він був третім сином у сім’ї, але два перших його брати – Стефан та Юрій – померли у дво- та 17-літньому віці.

У монографії „Молодість і покликання о. Романа“ Софія Шептицька згадує молоді роки сина. Вона писала: у 1862 році, коли вони з чоловіком їхали ввечері з Яворова, він сказав: „Якщо я матиму кількох синів, хотів би, щоб один з них став уніатським священиком…, а це тому, щоб він міг стати єпископом і зреформувати руське духовенство“. Проте пізніше він довго не давав синові згоди стати на душпастирський шлях, який той сам обрав. Можливо, батько змінив свій намір тому, що два перших сини померли, і Роман став найстаршою дитиною у сім’ї.

„Зачинаючи дев’ятий рік життя, перший раз заявив мені, що хоче бути священиком“, – згадує Софія у монографії. Він був слухняним і не міг здійснити свого покликання, поки не одержав згоди і благословення батька. „Тату! Змилосердіться надо мною, розважте цю справу у щирій молитві і дайте мені свою відповідь. Я буду терпляче чекати на Ваше рішення-присуд і прийму його у покорі. Все, що дістану від Вас, вважатиму за дар від Бога. Заявляю, що хочу мати Вашу доброзичливу згоду, та маю надію, що дістану її“, – писав він батькові.

1 жовтня 1883 року Роман вступає на військову службу. Та через кілька місяців важко захворів на скарлатину та зараження крові, і це його дуже ослабило, що й призвело до звільнення зі служби. Врешті-решт батько дав йому свою згоду за умови, що перед тим син завершить науку в університеті. Можливо, сподівався, що за роки навчання син переосмислить свій задум. Роман успішно закінчив університет, але його наміри були непохитними.

1887 року він їде до Рима на аудієнцію до Папи Льва VIII, який благословив його на цей шлях. У червні 1888-го Роман вступає до монастиря у Добромилі, де одержує ім’я Андрей. 11 серпня 1892 року він складає вічні обіти у Василіанському монастирі у Кристинополі, а 3 вересня висвячується на священика. Першу Службу Божу відправив 11 вересня у Прилбичах. Старожили згадують, що на цю Службу Божу прийшло дуже багато односельців, навіть із сусідніх сіл. Церква була переповнена. Усім хотілося подивитися на свого земляка у чині священика, а потім ділилися враженнями про ту подію. Придавав йому величі і його високий зріст.

Матір Романа Софія була чуйною до людського горя. Старожили розповідають такий факт. Сусід Шептицьких Русяк разом із дружиною пропив майже все майно. Троє діточок голодували, не мали в що вдягнутися. Коли діти ввечері просили їсти, батьки іноді давали їм горілки, аби ті поснули. Софія Шептицька відвідала цю сім’ю і сказала, що надасть дітям притулок і виховання. Так і зробила. Молодший син працював у фільварковому домі с. Дев’ятники, де Шептицькі також мали маєток. Його сестра після здобуття певної освіти пішла в монастир. А старший брат здобув освіту, фах кухаря і роботу на кухні Шептицьких. До слова, маючи пільги на випас худоби на пасовиськах Шептицьких, він тримав чи не найбільше стадо в селі і скуповував землю. А 1947 року його як куркуля виселили в Хабарівський край.

Лист до Гітлера

Зі січня 1901 року Андрей офіційно став митрополитом Галичини. Граф Шептицький (батько Андрея) ліквідував корчму у Прилбичах і в її приміщенні заснував захоронку з чотирма монахинями. Там виховували дітей віком від трьох до шести літ. Захоронка утримувалась коштом Шептицьких.

Основну мету Андрей вбачав в об’єднанні Східної та Західної церков. Ще у молодості він розумів, які труднощі чекають на нього. Як згадує мама Софія, одного разу Роман сказав: „Я знаю, поляки вважатимуть мене за українця, а українці будуть мене трактувати як поляка, та дарма! Господь Бог кличе, треба іти!“.

20 липня 1939 року своїм пасторським листом Андрей засудив протизаконні дії польського уряду щодо православної церкви. 1942-го він виступив також із пасторським листом до свої вірних під назвою „Не убий!“ на захист євреїв. А в роки німецької окупації допомагав багатьом євреям, давав притулок у своєму палаці або в монастирі. Митрополит засудив злодіяння німецької влади у листі до Папи щодо єврейського народу, а іншим листом особисто звернувся до Гітлера з протестом проти гестапівського терору стосовно євреїв.

За життя Андрей Шептицький заснував греко-католицьку Богословську академію у Львові, збудував чотири школи, дві духовні семінарії, фінансував навчання особливо здібної молоді за кордоном, зокрема, музичну освіту сестри Соломії Крушельницької, малярську школу Олекси Новаківського, видавництво й друкарні „Просвіти“ та „Пласт“. Для селян заснував земельний банк, власний будинок віддав під лікарню, де збіднілих селян часто лікували безплатно, віддав 20 тис. доларів на закупівлю медобладнання, мільйон доларів – будинкам для сиріт.

Андрей Шептицький заснував перший в Україні Національний музей і придбав для нього майже 15 тис. експонатів (лише приміщення коштувало 34 тис. доларів), збудував два житлових будинки, оплата з яких надходила на утримання обслуговуючого персоналу працівників музею. Востаннє митрополит відвідав Прилбичі влітку 1939 року, де відправив літургію. А 1 листопада 1944-го на 79 році життя помер.

„Визволителі“ шукали цінності

Дмитро Бубісь пригадує: якось Лев Шептицький (брат Андрея) мав зі селянами конфлікт. 1937 року він замислив зробити в центрі села ще один ставок, який мав захопити громадські угіддя, де була незамерзаюча водойма, що її селяни використовували для прання та мочіння полотна на вибілювання. Лев пояснював, що ці місця, за документами, – його власність. Завіз дуби для використання їх під час будівництва, а територію позначив стовпцями. Але жінки, які користувалися водоймою, стовпці викинули. Лев змирився з цим і полишив свій задум, зазначивши, що навіть не думав, що громада буде противитись цьому будівництву.

Лев вважав себе поляком і дітей виховував відповідно. Та він часто відвідував греко-католицьку церкву у Прилбичах. Його слуги мали непоганий заробіток. Переважно платню одержували зерном, паливом, деякі – пасовиськом для худоби. Останнього дня навчання його дружина відвідувала школу і кращим учням вручала подарунки, а найкращому випускникові – телятко.

Перший загін радянських „визволителів“ із кільканадцятьох чоловіків увійшов у село 25 вересня 1939 року під вечір. Почав накрапати дощ. Загін попрямував просто на фільварок Шептицьких. „Червонозорі“ відразу закликали людей брати собі хто що хоче. „Берітє, ето всьо ваше“, – кричав із коня вояка. Спочатку несміливо, а потім люди кинулися до стайні за худобою, до комори за зерном, ганялися з палицями за птицею… Пізніше й землі для себе заорювали.

– Знав Лев про „червоний“ терор на сході, – говорить Дмитро Михайлович. – Та вважав, що відбувся він, в основному, під час революції, а зараз, мовляв, іде регулярна армія. Так він говорив особисто моєму батькові за кілька годин до приходу більшовиків. Ще запитував, як реагуватимуть селяни, якщо над ним нависне небезпека. Батько запевняв, що люди заступляться. Під варту більшовики взяли Лева Шептицького з дружиною. Слугам наказали іти додому. „Ваша служба кончілась“, – казали їм. Ні офіційного звинувачення, ні слідства над Шептицькими не було. 27 вересня 1939 року під час відправи у церкві Служби Божої Лева з дружиною вивели до саду, де заздалегідь викопали яму, і розстріляли. Дружина прихопила зі собою молитовник і вервицю. Ці речі справді знайшли при відкритті могили. Перезахоронили їхні останки у 70-ті роки на сільському цвинтарі – уночі й потай від влади.

Хазяйнуючи у селі з вересня 39-го по червень 41-го, у маєтку Шептицьких оселився 18-й саперний батальйон, потім жили офіцери із сім’ями. Там шукали цінності. У капличці труни з останками були розкриті. Одну труну „визволителі“ вийняли з ніші і понівечили. Щоправда, дві валізи з посудом та ікону, що зберігалися на горищі палацу, не знайшли. Відшукав валізи селянин, у котрого згодом значну частину знайдених речей відібрала німецька поліція. Одна срібна ложка досі зберігається – як реліквія – удома в одного з прилбичан.

За свідченнями Анни, у маєтку зберігалися портрети предків, рукописи з 16 ст., у т. ч. рукописи творів батька Софії – Олександра Фредра, альбом із переліком предків роду Шептицьких, колекція меблів і монет, а також – художньої порцеляни. Іван Шептицький зібрав велику бібліотеку (майже 4 тис. примірників). У музеї-палаці Шептицьких зберігалися також історичні експонати: кілька гармат середньовіччя, лицарське озброєння, шоломи, списи. Гармати довго валялися неподалік палацу, а потім кілька осіб приїхали автомобілем і вивезли все це, стверджуючи, що то для музею у Львові.

Пригадав Дмитро Бубісь і ще один цікавий факт. Коли 23 червня 1941 року підрозділи саперного батальйону виїжджали з Прилбич, разом з іншими об’єктами (бензоскладом, складом саперної техніки) підірвали і маєток Шептицьких. Та його лише трохи пошкодили, а доруйнували згодом. На цьому місці поставили статую Матері Божої (збереглися фотографії Андрея біля статуї). Радянські вояки, очевидно, намагалися знайти всередині цінності, бо відбили голову статуї. Щоправда, нічого не знайшовши, приліпили її назад. Знищили статую у 70-х роках: комуністи вивезли до лісу і розбили. Дмитро Михайлович розповів нам і про те, як один із солдатів „випробовував“ свою снайперську точність, стріляючи в зображення родинного герба Шептицьких на капличці. Там і досі видно сліди від куль.

КОМЕНТАРІ ДЛЯ „МГ“

Голова Прилбицької сільської ради Роман ВОРОНЯК: „Порозбивано так у крипті було давним-давно, ще у 50-60-х роках. На початку 90-х із каплички вивозили отрутохімікати, селітру, вмонтовували нові двері. Це неправда, що там було ідеально чисто і прибрано. Ми що змогли, те зробили. Хіба я повинен когось змушувати прибирати? Усе це не на балансі сільської ради. Священики приїдуть, панахиду відправлять і поїдуть. А хто кошти дасть? Окрім того, приїздили з церкви св. Юра і сказали нічого там не чіпати. У квітні ц. р. до села приїдуть архітектори, реставратори, інші фахівці та відновлюватимуть капличку. Починатимуть реставрацію з підвалу. Вони вирішуватимуть, де перепоховати останки“.

Голова організаційного комітету патріаршої курії УГКЦ зі вшанування пам’яті митрополита Андрея та патріарха Йосифа Сліпого, завсектора релігієзнавства Центрального державного історичного архіву України у Львові Оксана ГАЙОВА: „У крипті – вісім поховань (Стефана, Юрія, Софії, Івана, Петра (дідуся), Рузі – бабці Андрея, Марії – доньки Леона). Тиждень тому я була у Прилбичах. У 90-му році там панував безлад, коли капличку „звільнили“ від дусту. Тоді труни справді були напіввисунуті з ніш. Зараз не стверджую, що у крипті впорядковано, але труни не так аж дуже висунуті і каменюк нема… У четвер, 18 березня, ми зі спеціальною комісією (антропологом, археологом) знову їдемо туди з приводу ідентифікації поховань. Адже у квітні, за допомогою Львівської архієпархії і за домовленістю з родиною Шептицьких у Польщі, проведемо реставрацію каплички. До 17 квітня буде проведено розчищення і перепоховання праху. А опісля плануємо зробити зондування. Адже є припущення, що каплиця, побудована Софією Шептицькою наприкінці XIX – на початку XX ст., стоїть ще на якомусь похованні. Каплицю поставлять на облік – як пам’ятку архітектури. Реставраційні роботи проводитимуть коштом Львівської архієпархії“.

Валентина ШУРИН

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...