Першим українським президентом був священик - „Молода Галичина“, 16 березня

17 березня 130 років тому народився Августин Волошин, обраний 1939 року президентом Карпатської України, закатований 1945-го в Москві та удостоєний 2002-го відзнаки „Герой України“. Саме він був першим українським президентом, а не Михайло Грушевський та Євген Петрушевич, котрим таку ж посаду, відповідно, в УНР та ЗУНР приписали „заднім числом“, попри її відсутність у цих державах.

„Зникало поволі все“

У ході перепису 1930 року українцями назвалися 2325 закарпатців, русинами – 446916. Тому парламент Карпатської України навряд чи проголосив би 1939-го її незалежність, коли б не син греко-католицького пароха села Келеничі (нині – Міжгірський район Закарпатської області) Августин Волошин, який найвагоміше переважив терези у свідомості своїх земляків. Бо коли 1897-го він став не лише священиком, а й викладачем учительської семінарії в Ужгороді (після навчання в цьому місті у богословській семінарії та в будапештських університеті та вищій педагогічній школі), неписьменними серед автохтонів Карпатської України були 93,7% чоловіків та 96,5% жінок.

Більше того – 1897 року в школах у Закарпатті (що входило тоді до Угорського королівства, яке було у федерації з Австрійською імперією) запровадили угорською мовою не лише навчання, а й позакласне спілкування. Колишній представник уряду Карпатської України в Празі Вікентій Шандор писав у спогадах, що вчителі-угорці били школярів і ставили навколішки на кукурудзу за розмови на перервах українською, тому „зникало поволі все, що мало наш національний характер, навіть весільні звичаї та пісні“.

Після того, як 1906 року в Закарпатті ліквідували останні 23 українські школи, до 1910-го середню освіту мали 274 автохтони краю. А 1913 року в усіх середніх школах королівства навчалося 39 українців.

Поет Василь Пачовський свідчив: „На українців мадяри вилили всю ненависть, якою палали до росіян за погром 1849 року (спільно з вояками Миколи ІІ проти угорських повстанців воювали тоді й гуцули. – Авт.). Нищити українців зробилося немов патріотичним мадярським обов’язком, дарма, що сповнювання цього обов’язку вело за собою економічну руїну, духовну темноту й безпомічність півмільйонної маси народу, виключало від цивілізаційного розвою“. Від цього животіння до 1914 року за океан втекла, за даними МЗС Чехословацької Республіки (далі – ЧСР), третина закарпатців.

Кирило й Мефодій в одній особі

Сприяли мадяризації й священики, яким за зречення від рідної мови підвищили державну платню. А ті, кому угорська або не давалася, або була не до шмиги, відробляли субсидії, які російський уряд таємно платив москвофілам. Відтак одна частина духовенства запевняла земляків, що вони є „підвидом“ угорців, інша – кивала на росіян. Та, на щастя, були й такі священики, котрі гребували юдиними 30 срібляками.

Бо саме за „Букварем“, виданим священиком А. Волошиним, самотужки навчалися грамоті рідною мовою закарпатці. Та „Букварем“ Волошин не обмежився. 50% грамотності своїх земляків досяг за порівняно короткий час, уклавши малу Біблію, молитовник і катехизис, перекладені ним українською, власними художніми творами, редагуванням українських газет. Керуючи з 1912-го учительською семінарією в Ужгороді, готував кадри мирної національно-визвольної революції, для яких написав посібники „Практична граматика“, „Педагогічна психологія“, „О соціальнім вихованню“ тощо. Для того, аби видати їх та книги інших українців, співзаснував й очолив видавниче акціонерне товариство „Уніо“. Гроші, зароблені в ньому й своїми книгами, віддавав знедоленим. Сиротам пожертвував свій будинок і 300 тис. крон, ще 100 тис. роздав бідним, а все своє майно заповів на благодійні заходи.

Тому не дивно, що саме його заслужено визнали лідером карпатських українців. 1918-го співзаснував Руську народну раду й Директорію (тимчасовий уряд) Підкарпатської Русі, які проголосили злуку з УНР, але через її поразки на фронтах змушені були погодитися на входження краю до складу Чехословаччини на правах автономії. 1922 року Волошин був також співорганізатором Християнсько-народної партії, почесним головою товариства „Просвіта“ в Ужгороді, обирався до парламенту ЧСР, а Папа Римський Пій ХІІ іменував його прелатом – титулом вищого духовенства.

Поділяй і владарюй!

Коли аж 1938-го уряд ЧСР визнав під тиском Мюнхенського арбітражу автономію Карпатської України, то затвердив Волошина лише держсекретарем її уряду. Прем’єром, побоюючись унезалежнення краю, призначили москвофіла Андрія Бродія.

Шандор твердив, що Закарпаття мало для чехів першорядне стратегічне значення тому, що завдяки його приєднанню вони отримали спільний кордон зі своїм союзником по Малій Антанті – Румунією. А для того, аби не втратити його, гальмували пробудження українців. Зокрема, значну частину Закарпаття залишили угорцям, дві інші – передали Словаччині (Пряшівщина) та Румунії (Мараморощина).

Закарпатці, користуючись у ЧСР відносною демократією, нечуваною в українських землях, окупованих іншими державами, проте відчули на собі й застосування методу „поділяй і владарюй!“ Бо чехи не дозволили перейти на фонетичний правопис і підтримували „адмінресурсом“ угрофілів і москвофілів, котрі повсякчас позбувалися довіри краян. Лише після того, як МВС ЧСР дізналося, що Бродієві платить уряд Угорщини, 26 жовтня 1938-го прем’єром Карпатської України призначили Волошина. За короткий час його урядування відбулися разючі зміни не лише в свідомості закарпатців, а й в економіці краю, який Ліга Націй визнала в 1930-х найзлиденнішим у Європі.

Його відродження відбувалося також, попри терор угорських і польських диверсантів. За даними угорського військового аташе у Варшаві, 800 мадярським головорізам допомагали 53 польських бойовиків, які теж убивали українців, провокуючи їх на помсту закарпатським угорцям, аби отримати підставу для вторгнення у край співвітчизників останніх. Лише в першій половині жовтня 1938-го чехословацька армія полонила 297 угорських терористів, але… відпустила їх на вимогу Німеччини.

На жаль, чехи проігнорували пересторогу свого письменника Кароля Гавлічека-Боровського: „Україна – це постійне прокляття, яке самі над собою проголосили її гнобителі… Доки не буде виправлена кривда, завдана українцям, доти неможливий справді міжнародний спокій“. Коли варшавський уряд запропонував празькому об’єднати їхні держави за умови передачі Закарпаття Польщі, чехи погоджувалися, однак їм перешкодили словаки, проголосивши 14 березня 1939-го свою незалежність.

Спалах свободи

Того ж дня президент ЧСР Еміл Гаха змушений був визнати протекторат Німеччини над Чехією. Чехословацька федерація, відтак, розпалася, і прем’єр Карпатської України Волошин проголосив цю вже колишню автономну частину ЧСР самостійною державою. Його підтримали навіть ті українці, котрі досі не виявляли незалежницьких прагнень. Остаточно їх просвітило те, що розповіли про терор угорців проти українців утікачі з Південного Закарпаття, яке Німеччина та Італія передали 2 листопада 1938-го на Віденському арбітражі Угорщині. 15 березня 1939 року парламент Карпатської України теж проголосив її незалежність та обрав Волошина першим українським президентом.

І не його провина в тому, що Карпатська Січ, проголошена збройними силами республіки, відхиливши пропозицію угорців капітулювати, зустріла 40-тисячного агресора майже беззбройною і не вишколеною. В. Шандор переконував, що цьому найбільше посприяв один із представників проводу ОУН в Карпатській Україні – екс-сотник УГА і майбутній полковник вермахту Ріко Яри, котрий походив із чесько-польської сім’ї, а 1945-го несподівано для соратників уник арешту у Відні чекістами, які виловлювали в Австрії діячів УНР і ЗУНР. Саме його Шандор звинуватив і в провокуванні путчу Карпатської Січі проти свого уряду, спробах заарештувати Волошина та в нападі січовиків на чеські склади зброї у ніч напередодні угорської агресії.

Відтак чехи, втікаючи із Закарпаття, залишали зброю не українцям, а місцевим угорцям, прискорюючи окупацію краю загарбниками. А ті розстрілювали полонених січовиків до останнього набою без слідства й суду. Зокрема, за короткочасний спалах свободи пожертвував життям начальник генерального штабу Карпатської Січі полковник Михайло Колодзінський зі села Поточиська Городенківського повіту Станіславівщини. До слова, у Топорівцях на Городенківщині народився й полковник генштабу Карпатської Січі Гнат Стефанів – екс-генерал-хорунжий та колишній комануючий УГА та бригади армії УНР.

1939 року спільно стояли на смерть закарпатці, галичани (зокрема – майбутній командир УПА Роман Шухевич) й наддніпрянці (зокрема – колишні генерали з армії УНР Володимир Петрів, Микола Капустянський і Віктор Курманович, полковники Микола Аркас, Сергій Єфремов).

Замість епілогу

Знекровлені, розрізнені й відтиснуті в гори січовики не складали зброю до кінця травня 1939 року – довше, аніж 1940-го французи. А їхня спільна відчайдушна боротьба засвідчила соборницькі ідеали представників усіх регіонів України й готовність творити власну державу. Зокрема, національну свідомість закарпатців найсуттєвіше будив Волошин. У березні 1939-го він емігрував до Праги, де завідував кафедрою педагогіки в Українському Вільному Університеті й не побоявся посади його ректора напередодні приходу більшовиків. У травні 1945 року його заарештувала їхня контррозвідка й вивезла до Москви, де чекісти прискорили тортурами його смерть.

За офіційними даними, серце Волошина зупинилося 7 липня 1945 року. Та ще 29 червня того року уряд СРСР, по суті, реабілітував справу всього його життя, підписавши договір із ЧСР, за яким Срібна земля нарешті возз’єдналася з Україною у складі УРСР (рішення про це ухвалив 26 листопада 1944-го з’їзд Народних комітетів Закарпатської України). Однак лише 2002 року подвиг Августина Волошина отримав офіційне визнання – відзнаку „Герой України“. На жаль, посмертно…

Ігор ГОЛОД