Грушевський у Львові - „Львівська газета“, 5 березня

Першому професорові кафедри історії України в житті спочатку щастило. Сумніваюся, чи ще комусь вдавалося отримувати найвищі академічні відзнаки відразу після магістерки, ще й у двадцятивосьмилітньому віці.

Кафедру історії України створено на підставі декрету Франца-Йосифа I 31 березня 1892 р. внаслідок витонченої політики українських діячів на чолі з професором Київського університету Володимиром Антоновичем. Однак він після довгих вагань відмовився, і цісар 11 квітня 1894 р. призначив її керівником Грушевського. Тож той прибув до Львова на все готове. Олександр Барвінський – впливовий політик тієї доби – навіть винайняв для нього квартиру (на сучасній вулиці Грушевського, університет знаходився через дорогу) й облаштував її. Від своїх київських протекторів Грушевський отримав категоричні інструкції: займатися лише наукою і не втручатися в галицьку політику. Його місія полягала ось у чому: творити та відмежовувати історію України від історії Росії та Польщі.

На філософському факультеті Грушевського спочатку сприйняли добре, а львівський “Пжеґльонд гісторични” 1894-1897 рр. рясніє позитивними рецензіями його праць. Однак від 1895 р. відносини Грушевського з колегами по факультету почали псуватися. Звичайно, польські історики не могли погодитися на відмежування України від Польщі. До того ж, сам Грушевський розпочав контактувати з представниками політичної опозиції, які наполегливо заохочували його до політичної діяльності. Втім лише 1899 р. він став ініціатором утворення Української національно-демократичної партії, з якої, однак, невдовзі вийшов. Попри те, Грушевський мав визначальний вплив на ідеологію українського національного руху. “Я прийшов до політики через історію, – стверджував він, – і цей шлях вважаю нормальним”.

У 1901 р. газети зарясніли повідомленнями про скандал, який вчинив Грушевський на засіданні вченої ради філософського факультету. Він завжди виступав українською, проте того разу декан Твардовський (знаменитий фундатор львівсько-варшавської філософської школи) зробив зауваження, що, згідно з університетським статутом, мовою урядування факультету є польська. Грушевський відповів, що по-польському не вміє. Тоді Твардовський попросив професора Кирила Студинського про переклад. У відповідь Грушевський грюкнув дверима. Це сталося в розпал виступів українського студентства за український університет. Твардовського тоді побили… Проте події додавали авторитету не університетській владі, а Грушевському: можна здогадуватися, з яким задоволенням патріоти переповідали повідомлення про “козацьку” поведінку молодого професора з Києва та студентів Львова. Після цього стосунки Грушевського з польською професурою розладналися остаточно.

Грушевський був навдивовижу енергійною та працьовитою людиною. Крім викладання в університеті та написання “Історії України-Руси”, він із 1897 р. очолював Наукове товариство ім. Т. Шевченка, редагував його видання (у 1906 р. члени НТШ продукували в середньому статтю на тиждень, а впродовж 1892-1913 рр. видали 798 найменувань друкованої продукції!), регулярно виступав у пресі, провадив грандіозну кореспонденцію. Дивовижна продуктивність Грушевського як вченого інколи викликала сумніви в автентичності його праць. Проте публікації останніх років остаточно їх усунули.

Слава – річ підступна. Вже в 1900-х роках приміщення НТШ прикрашали бюсти керівника, а поза очі товариство називали “парафією святого Михайла”. Крім того, Грушевський поступово забував поради своїх колишніх протекторів із Києва й устрягав у політичні суперечки. Починаючи з 1909 р., “Літературно-науковий вісник” регулярно друкував критичні статті Грушевського, в яких він картав галичан за політику “малих діл”, приписував їм хрунівство, інтелектуальну убогість, природжену пасивність та інерцію (“Рожденний для повзання літати не може”), філістерство. Натомість закликав до “великої політики” ірраціонального ідеалізму та брати приклад із терористів з-під прапора російських есерів. У 1911-му він видав ці статті окремою брошурою “Наша політика”. Не дивно, що вона викликала анонімну відповідь його найздібнішого учня Степана Томашівського. Конфлікт дійшов апогею напередодні загальних зборів НТШ 1913 року, коли з’явилася брошурка із прямими звинуваченнями Грушевського в авторитаризмі, нецільовому використанні коштів НТШ, у тому числі з метою власного збагачення, експлуатації працівників НТШ у ролі приватної обслуги тощо. Можливо, це був дійсно маневр керівників УНДП із наміром позбутися Грушевського напередодні чергового компромісу з польською більшістю в Галицькому сеймі (той закликав орієнтуватися на гасло автономії України у складі Російської федерації і після 1901 р. обрав стосовно польських політиків однозначно непримиренний тон). Так чи інакше, але Грушевський спакував валізи і більше до Львова не повернувся. 1916 року через тривалу відсутність, його звільнили ще й із Львівського університету. І навіть у 1923-му, коли склалася безвихідна ситуація через закриття очолюваного ним Соціологічного інституту у Відні, Грушевський волів їхати не до Львова, а в Радянську Україну.

У 1901 р. Грушевський і Франко купили ґрунт на Софіївці та розпочали будівництво власних будинків. Тепер там знаходяться музеї Грушевського й Франка. Варто зауважити, що, перебуваючи в УРСР, Грушевський не продав своєї вілли у Львові, а навпаки, витрачав багато коштів на її утримання. Можливо, таки не відкидав надії на повернення?

Ігор Чорновол