Лицар галицького театру - „Поступ“, 5 березня

|

7 березня минає 130 років з дня народження лицаря галицького театру Івана Рубчака, який, за словами Володимира Блавацького, „мав на сцені той особливий дар, якому не навчить жодна драматична школа, з ним актор народжується, його не набути навіть наполегливою працею над собою. Цей природній чар він проніс у сотнях ролей протягом своєї 50-літньої діяльності на сцені.“ Жоден український актор не здобув такої популярності й любові найширших кіл шанувальників українського театру, як Рубчак.

Народився Іван Рубчак в Калуші на Івано-Франківщині в сім`ї заможних міщан і вже в 20-річному віці грав у єдиному тоді в Галичині українському театрі. У 1894 – 1914 роках Іван Рубчак працював у складі театрів товариства „Руська бесіда“ у Львові, згодом — „Тернопільських театральних вечорів“, у Новому львівському театрі, в театрі Начальної команди Української Галицької Армії та театрі Червоної Галицької Армії (1920), у 1921 – 1939 рр. — у різних трупах Галичини та Карпатської України, у Львівському оперному театрі (1941 -1944) та Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Він володів унікальним голосом, його бас давав надію на визначну кар`єру оперного співака, але для цього треба було покинути батьківщину, а Іван Рубчак залишився вірним українській сцені. Серед його найкращих ролей — оперні та опереткові партії: Карась (“Запорожець за Дунаєм“ С. Гулака-Артемовського), Ґірей (“Роксоляна“ Д. Січинського), Кардинал де Бронь (“Жидівка“ Ж. Галеві), Кецал (“Продана наречена“ Б. Сметани), Зевс (“Орфей у пеклі“ Ж. Оффенбаха), Кальман Зупан (“Циганський барон“ Й. Штрауса) та інші. Викликали захоплення у глядачів його комічні та характерні ролі, серед яких Хома (“Ой не ходи, Грицю“ М. Старицького), Омелько (“Мартин Боруля“ І. Карпенка-Карого), Терешко (“Суєта“ І. Карпенка-Карого), Ліхтаренко (“Хазяїн“ І. Карпенка-Карого) та інші.

Володимир Блавацький писав: „Дуже рельєфною фігурою в ансамблі коссаківських акторів був, мабуть, найбільш популярний з галицьких акторів Іван Рубчак. Це особлива і своєрідна акторська індивідуальність. Великий голос, не використаний як слід через відсутність технічного вишколення, безумовно, великий акторський талант, не розвинений ширше через недостачу глибшої освіти і в зв`язку з загальною вбогістю тодішнього українського театру. Навіщо було Рубчакові працювати над собою, коли цього таланту, якого він з природи мав, і так було на ті відносини аж забагато. А крім цього, ще одне явище до сьогодні для нас, акторів, зовсім не зрозуміле. Рубчак може грати якусь ролю погано, може співати свою партію (особливо тепер, коли він уже досягає до сімдесятки) не зовсім правильно, а все ж таки глядачі захоплені ним. Бували випадки, що цю саму ролю дублював з Рубчаком інший досвідчений і дуже добрий артист і грав її, і співав краще, а все ж таки глядачі воліли Рубчака. Не можна цього пояснити тільки сентиментом нашого глядача до особи старого корифея сцени, бо це саме явище помітив я й у чужинців. „Дуже добре грав цей другий артист ролю Жупана в „Бароні циганському“, краще від Рубчака, — казав мені раз один німець, дуже добрий знавець театру, — але все ж таки це не Рубчак… Мені Рубчак більше подобається“. Причиною цього є той, Богом даний, величезний чар появи Рубчака на сцені. Він став уже в мистецьких колах легендарною постаттю.“

Після переїзду театру ім. Заньковецької до Львова двоє галицьких акторів якось легко і органічно влились у заньківчанський колектив — Леся Кривицька та Іван Рубчак. Один із фундаторів театру імені Марії Заньковецької Борис Романицький писав: „Своєрідним талановитим автором був Іван Дем`янович. Він якось легко, природно увійшов у загальну течію мистецького життя заньківчан. Актор яскравий, виразний. Він завжди був художньо правдивим і переконливим. Прийшов до нашого колективу, маючи понад сімдесят років за плечима і півсотні літ тяжкої праці галицького актора… Переграв він більше від півтисячі різних ролей і набув величезної популярності в глядачів. Веселий, безжурний Рубчак незабутньо грав у нашій виставі Діда (“На велику землю“ А. Хижняка). У колективі його любили, з ним поговорити було дуже цікаво.“ Помер актор 1952 року, будучи заслуженим артистом УРСР і лауреатом державної премії. Та й без цих відзнак для галичан він був втіленням акторського лицарства.

Анастасія КАНАРСЬКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...