Творчий колектив львівського авангардного “Театру у кошику” днями повернувся з успішних гастролей у Києві в “Молодому театрі” і завершує роботу над постановкою “12 листів Шептицького до матері” за твором Григорія Лужницького.
Невтомні пошуки режисера цього театру Ірини Волицької (на фото) і провідної актриси Лідії Данильчук давно привертають увагу театральної публіки (і не тільки львівської) новаторським підходом до української класики, тільки їм властивими естетичними принципами її сценічного втілення.
Моє знайомство з театром почалося з вистави “Білі мотилі, плетені ланцюги” (за В. Стефаником, відзнака V Міжнародного фестивалю моновистав (Москва, 2002 р.) за краще сценічне втілення феномену національної культури). Вже незвичне оформлення сцени (зі стелі звисають вишивана сорочка, дзвіночки, дерев’яне торохкало, в глибині – дерев’яний коник-гойдалка) створює передчуття чогось незвичайного… Гасне світло, і коли очі звикають до темряви, в кутку сцени вимальовується біла пляма – сукня актриси, що з довгим чорним пальтом чоловічого покрою, низькими черевиками і зібраним у вузол гладко зачесаним волоссям створює зоровий образ інтелігентки-”різночинця” перших десятиліть минулого століття – сучасниці Василя Стефаника.
Для впливу на наші емоції Л. Данильчук мобілізує всі можливі засоби – “задіює” і зір, і слух, всі фібри глядацької душі і серця. Ніби випадаєш з реальності під напливом давніх дитячих спогадів, що, переплітаючись зі сценічним дійством, викликають дивні асоціації.
Модерніст Стефаник вималював, а актриса з таким проникненням у його творчі глибини відтворила картини трагічного існування тогочасного галицького села, що дивишся – і мурашки біжать по спині… І ніяких тобі дорогих декорацій, жолдаківських чи віктюківських вивертів. Працюють тільки талант актриси і режисера, помножені на дар автора самобутніх театралізованих творів…
А тепер познайомимось ближче з Іриною Волицькою.
– Пані Ірино, де ви народились, навчалися?
– Я родом зі Сколе на Львівщині, закінчила Ленінградський інститут театру, музики і кінематографії, факультет театрознавства.
– Ви кандидат мистецтвознавства. Якою була тема вашої дисертації?
– Назва теми звучала так: “Становлення творчої особистості Леся Курбаса”.
– Пані Ірино, театральні справи поглинають левову частку вашого часу. Як ставиться до цього ваш чоловік? Чи розуміє, підтримує? Чи не ревнує, адже вам доводиться багато їздити?
– Мій чоловік Віктор – великий мій друг, він дуже багато зробив для моєї самореалізації в театрі. Завдяки йому я змогла захистити дисертацію. Віктор взяв на себе всі побутові справи і робить це самовіддано, без претензій і нарікань. Він однолюб, і я дорожу його почуттям і, звичайно ж, відповідаю йому взаємністю.
– Якщо все-таки випадає вільна хвилина, як відпочиваєте? Чи любите з сім’єю кудись вибиратися з міста? Чи маєте якесь хобі?
– Найменшу нагоду використовую, щоб побувати у Києві. Там у мене мама (відома громадська діячка Атена Пашко. – О.Ц.) і син, аспірант Інституту міжнародних відносин. Зустріч з ними – найкращий відпочинок для мене. Вони – мої два крила, моя моральна опора. Ми з мамою однодумці, вона завжди і в усьому мене підтримує. А син – моя гордість, радість, моя надія…
Що ж до хобі, то люблю полежати на дивані з філософською книжкою.
– Однак повернімось до справ театральних. Як, на вашу думку, пані Ірино, чи змінився глядач за останні роки, і якщо так, то в який бік?
– Так, змінився, і, на жаль, не до кращого. Зокрема львівський. Львів провінціалізується, і кількість глядачів, здатних сприймати авангардне українське мистецтво, катастрофічно меншає. Навіть інтелігенція, вихована в мистецько-естетичних театральних традиціях, не готова сприймати новаторський театр. Щось чуже – будь ласка, це ми намагаємось зрозуміти, це – престижно, а от своє… Воістину, нема пророка у своїй вітчизні. Але Христос повчав не шукати широких доріг, вузькими стежками йти, через вузькі двері – і ми стараємось…
– А чому все-таки театр – “у кошику”?
– Ми – мінімалісти. Акцент робимо не на декорації, зовнішні ефекти, а на актора, його можливості… Що ж до кошика, то він справді був – не символічний, а в буквальному розумінні. Його виплела Лідія Данильчук, і на перших порах в цьому кошику уміщався весь наш сценічний реквізит. Правив він і за люльку для Лідиного маленького синочка. Коли ні з ким було його залишити, вона приносила дитину в театр, і поки сама була на сцені, хлопчик спав у тому кошику. До того ж “у кошику” – це гарно, це така природна народна річ…
Вистава театру “На полі крові” за Л. Українкою на Міжнародному фестивалі моновистав “Відлуння” у Києві (2001 р.) привернула увагу журі новаторським прочитанням класики.
За кращу режисуру на “Відлунні” у Києві (2003 р.) відзначено “Сон. Комедію” (за Т. Шевченком), роботу надзвичайно цікаву і в акторському плані (Л. Данильчук).
Почесним гостем “Театру у кошику” на лютневій виставі “Сну…” у Львові був відомий польський режисер Збігнєв Хшановський, який високо оцінив її режисерський і акторський рівень. А відомий театрознавець Валерій Хазанов (очолював журі Міжнародного фестивалю моновистав “Відлуння” у Києві в 2003 р.) зазначив: “Саме ця вистава (до речі, єдина з України. – О.Ц.) поїде до Москви, і для мене це принципово”, маючи на увазі аналогічний фестиваль, що відбудеться у Москві восени цього року.
Є в репертуарі “кошиківців” і така перлина української драматургії, як “Украдене щастя” І. Франка (відзнака за кращу жіночу роль на ІІІ Міжнародному театральному фестивалі “Золотий лев” у Львові і Гран-прі за кращу виставу, відзнаки за сценографію і режисуру, кращі жіночу та чоловічу ролі на фестивалі “Класика сьогодні” (1999 р.). “Украденим щастям” представляли “кошиківці” театральний Львів на Днях української культури у Чехії (2000 р.), Міжнародному фестивалі “Конфронтації” у Любліні (Польща, 2000 р.).
На “Днях української культури у Франції” (1999 р.) Україну театральну теж представляв саме “Театр у кошику”. Французи захоплено приймали виставу “Білі мотилі…” навіть без синхронного перекладу.
Режисер-постановник театру Ірина Волицька – лауреат Державної премії ім. Л. Курбаса за 2001-2002 рр., а провідна актриса Лідія Данильчук – Державної премії ім. І. Котляревського за 2003-й. Здавалось би, кому, як не такому колективу – “зелену вулицю” і всіляке сприяння Національної спілки театральних діячів України, міської влади Львова. А між тим, він тулиться у крихітному (як для видовищного закладу) театрі “І люди, і ляльки”, без фойє, каси, не кажучи вже про службові приміщення, розміщені у стінних шафах (в буквальному розумінні) у глядацькому залі…
– Можливість розширитися є, – каже директор-розпорядник театру Юрій Зельцер. – Але щоб вирішити цю проблему, потрібні кошти.
Їх же у театру, ясна річ, немає. Отож люди, які можуть дозволити собі такий благородний жест, як меценатство, мають чудову нагоду зробити свій вклад в національну культуру. Адже, як сказав давній мудрець, „Життя коротке, мистецтво – вічне“.
Ольга ЦАРИННИК
