Років два тому у “Вежі крамарів” я познайомився з дівчиною із Дніпропетровська, яка просто в вічі заявила мені, що “нєнавидит” моє місто (її дідо – расовий галичанин), бо в ньому замало багатоповерхівок, тому супроти Дніпропетровська – це село. Коли я її запитав, чи є міста, кращі за Дніпропетровськ, не вагаючись, вона назвала Москву. Роздумуючи над її словами, зауважив, що найліпше почуваюся в Кракові, натомість із Москви втік, не витерпівши там і десяти днів відрядження, до речі, також із словами “ненавиджу”.
Ситуація з мешканкою Дніпропетровська нагадала мені випадок із Михайлом Драгомановим, який уважав галичан провінційними, бо вони, мовляв, годинами балакають ні про що, п’ють каву та грають у карти (замість того, щоб обговорювати на напівлегальних збіговиськах “Капітал” Маркса та “ходити в народ”, як це було в “цивілізованішій” Росії; Der Mann ist kein Hund – “людина не собака”, відповів тоді Драгоманову один львів’янин).
Очевидно, річ тут у смаках і уявленнях про урбанізацію. На мій погляд, співвідношення “метрополія – провінція” було і є особливо потворним у Росії, де урбанізована столиця (nota bene, населення Москви дорівнює населенню всієї Чехії!) фактично трансформувалася в таку собі “державу в державі”, тоді як “ґлубінка” вражає своєю архаїчністю, бідністю й деградацією. Цей контраст у поєднанні з мегаломанією сталінської архітектури й вражає найбільше. Мій подільський земляк Юрій Стемповський у листі до Чеслава Мілоша від 10.06.1955 р. згадав про певного безіменного чорносотенця, який висловив думку, що обов’язково потрібно “когда-нибудь” захопити Париж, який є найбільшим світовим центром розпусти та всілякого неспокою. “В планетарній концепції, – продовжував Ю. Стемповський, – в якій Москва була б центром світу, Париж займав би ранг не вищий, ніж Бердичів, і навіть найкращі газети були б для нього “нє по чіну”. Натомість привабливість колишнього простору Австро-Угорської монархії полягає насамперед у непретензійності та некрикливості (провінційності) її культури (культур). Тому, як свідчить сучасна дослідниця радянського побуту Львова Олександра Матюхіна, численні родини, які прибули в радянський період із Росії, так і не змогли призвичаїтися до міської інфраструктури Львова, оскільки нічого такого вони раніше не бачили, й, урешті, виїжджали на свою батьківщину. Центральна площа Ринок із вимощеними бруківкою вузесенькими вулицями, що відходили від неї, багатство архітектурних стилів стимулювали в них комплекс меншовартості, їх оцінювали як “надто панські”, а українські діалекти – як “надто хамські”.
Натомість особи з певним імунітетом на російщину завжди захоплювалися Львовом. Олександр Кониський, який відвідав Львів після заслання 1865 року, годинами просиджував на всіляких інтелектуальних збіговиськах русинів, відвідував засідання Галицького сейму, натомість його молода дружина з товаришкою не могли отямитися від багатства пропозицій львівських модних салонів. Пантелеймон Куліш безпомилково передбачив майбутню політичну роль Львова в українських визвольних змаганнях ще напередодні свого першого приїзду сюди і вклав в Галичину значну частину своїх прибутків. Натомість на Володимира Антоновича у 1880 р. місто справило таке враження, що, повернувшись додому, він створив концепцію “українського П’ємонту”. Приблизно з 1884 р. кияни стали звичайними гістьми Львова і навпаки, а на початку 1900-х київська “Стара громада” навіть створила спеціальний фонд для фінансування поїздок до Львова найбільш здібних київських студентів. Серед тих, хто зумів скористатися такою можливістю, був Сергій Єфремов. Згадуючи згодом про свій перший приїзд до Галичини в 1903 році, він не приховував, що був приголомшений: “У Бродах, – розповідав він, – я вперше на віку міг читати українські урядові написи, складені, до речі сказати, препоганою офіціяльною мовою (“галя ревізійна”, “на підлогу возів не плювати”, “не вихилятися”), міг в кіоску оглядати й їсти очима всякі заборонені в Росії видання, одкладаючи ласування ними на потім. Почував себе так, мов вирвався з тісної, душної клітки на широкий, вільний і не знаний та навіть страшний світ”. А ось що читаємо про звичай годинами бесідувати в кав’ярні за філіжанкою кави: “Мені, людині з сторони, спершу було чудно і незвично жити на людях, отим кав’ярнянським публічним життям. Але хутко я з ним оговтався і зробився таким самим і незрадливим одвідувачем у певні години “Метрополю”, як і питомі львів’яни”.
Натомість про візит до Львова Олександра Бородая – американського інженера полтавського походження – ходили легенди. Цей здоровенний дідуган із довжелезними білими вусами й величезною лисою головою, що називав себе “американським гайдамакою”, заходив у крамниці та вимагав від їх польських власників, щоб відповідали йому українською. Бо Львів – українське місто . Утім до поляків і євреїв був поблажливим. Натомість якось, коли покупець узявся перекладати йому на російську (той вдавав, що польської не розуміє), Бородай кинувся на нього зі словами “Ах ти мордо кацапська!” Поляк дав драпака, але миттю повернувся в супроводі поліції. Під час складання протоколу виявилося, що цей поляк nienawidzi Moskali не менше, ніж Бородай. Тоді Бородай чемно перепросив його і так само чемно заплатив штраф за бешкет у громадському місці.
Бальзам львівської українськості був актуальним і в радянську, і в теперішню – українську – епохи: “Сивий Львове! Столице моєї мрії, Епіцентре моїх радощів і надій, Вибухає душа, я тебе розумію, Але, Львове, хоч трішки мене розумій. Я до тебе прийшов із захопленням сина Од степів, де Славута легенди снує, Щоби серце твоє одчайдушно-левине Краплю сили хлюпнуло у серце моє”, – писав Василь Симоненко. Мій дідо незадовго до смерті розповів про свої враження від першого приїзду до Львова 1940 року: “Культура! Цивілізація!” Слухаючи його, мені здалося, що такі настрої переживав і я, ступаючи з львівської на краківську, німецьку чи чеську землі. Нині до Львова під час канікул з’їжджаються шкільні екскурсії з усієї України. Очевидно, з тією ж метою, що й їхали сюди посланці “Старої громади” сто років тому: скуштувати атракційності орнаментів української урбаністики.
Що ж, подякуймо Богові за те, що хоча й живемо на сході Заходу, зате живемо на заході Сходу. Бо жити на сході Сходу таки гірше. Але я не був у жодному місті на лівому боці Дніпра. Та, мабуть, втратив небагато. Бо ніхто із львів’ян досі не оспівував краси Донецька чи Луганська.
Ігор Чорновол
![У Львові прочитають лекцію про Павла Тичину від творців Ти [Романтика]](http://portal.lviv.ua/wp-content/uploads/2024/03/429889301_786347609646332_4874305252106789731_n-228x150.jpg)
