Автостопом у Сирію - „Молода Галичина“, 26 лютого

|

Минулого тижня повернувся із фантастичної мандрівки львів’янин аспірант „Львівської політехніки“ Ігор Губіліт. „МГ“ про нього вже розповідала: улітку він мандрував автостопом на Байкал. А тепер, посеред січня, вирушив автостопом на південь: відвідав російське Прикавказзя, Грузію, Туреччину та Сирію, подолавши 12 тис. км.

Кавказькі автоматники

Ігор уже кілька років мандрує автостопом: виходить на трасу і зупиняє авто. Ця екзотична мандрівка (без турфірм, готелів, які вимагають багато грошей) захоплює надовго. Автостопник подорожує „на халяву“. Сам обирає маршрути, щоразу знайомиться з новими людьми, самотужки пізнає інші краї. В Україні навіть є диваки, котрі об’їхали автостопом Африку, Індію, Китай, Америку й навіть Австралію. Коли читав їхні розповіді, Сирія видавалася Ігореві не такою вже й далекою.

Бракувало терпцю чекати теплої пори. Тим паче в Сирії влітку занадто спекотно. Тож Ігор виїхав відразу після Різдвяних свят: зібрав наплічник і взяв на дорогу $90 плюс (про всяк випадок) кредитну картку. Прямувати навпростець не міг: необхідна віза Болгарії (в обидва боки – $60). Вирішив об’їжджати Чорне море. Засніжену Україну хотів перетнути потягом, але квитків не було. Тож уже у Львові „стопив“ авто. Холодно – не біда, найгірше – що короткий світловий день, твердить мандрівник.

– За Житомиром мене підібрав Василь Вірастюк, – пригадує Ігор. – Я спершу його не впізнав. Розговорилися, розповідаю, що у Львові на день міста один силач трамваї тягав. А він без жодної зверхності: „Та взагалі – це я тягав“.

З Полтави через ніч до російського кордону дістався потягом, а в Ростові попросився на ночівлю до сторожа на підприємстві. Що ближче до Кавказу, то частіше на дорогах міліціонери роблять перевірки. У Кабардино-Балкарії ледь не кожних двадцять кілометрів іноземців по півгодини розпитують: „Звідки? Куди? Навіщо? Кишені вивертай“. А якось Ігор заночував навіть у даішників на посту…

Тисячу разів Ігор чув від місцевих: „Вертайся додому. Ти там не проїдеш“. Але мандрівник скрізь пробереться, коли захоче, переконує львів’янин.

Південна Осетія – суцільна бідося. Після війни нічого не відновлено. Коли проїжджали через їхні села, хлопці виходили і стріляли з автоматів у небо. Таке дійство наводило жах. Але коли Ігор повертався тими краями назад, усе виглядало не так страшно. Люди таки добрі, але становище вимагає бути агресивними.

Кордону з Грузією й не зауважили. Але коли Ігор потрапив у перше грузинське місто, його „злапали“ автоматники й присікалися, мовляв, чому немає штампа в паспорті, хоч для поїздки до Грузії українцям віз не потрібно. Погрожували депортацією та ув’язненням на три роки. Кілька годин мордували, возили туди-сюди. Ігор обіцявся залучити українське посольство. Тоді грузинські правоохоронці не витерпіли: „Давай 50 баксів – і щасливої дороги“. Ігор відмовився. Покричали, захотіли в п’ять разів менше. Коли знову почули „Ні!“, трохи пообурювалися і відвезли на те місце, де „затримали“. У Грузії саме почав падати сніг. Ігор знайшов якусь халабуду в полі і переночував.

На турецькому кордоні митники хотіли 10 ларі, „щоб комп’ютер краще працював“. З того теж нічого не вийшло. Ігор придбав турецьку візу, перетнув кордон. На цьому його митарства закінчилися. Почалася романтика.

Американізована Туреччина

Північ Туреччини – це неймовірно гарні гори. Львів’янин їхав Чорноморським узбережжям і щоразу, як випадала нагода, купався. Навіть узимку там тепла вода. Туреччина подібна до країн Західної Європи. У зовнішньому вигляді міст нема турецького колориту, багато „макдональдсів“, ціни високі. Ігор дивувався, де ж їхні дешеві турецькі вироби.

Англійську знає небагато людей. У книжечці „Автостоп в Азії“, яку взяв зі собою, є словнички на кілька сотень найнеобхідніших слів різними мовами, зокрема турецькою та арабською.

– Порозумівся з турками без особливих проблем – трохи словами, трохи жестами. Спілкування було активним. На другий-третій день добре запам’ятав 20-30 основних слів і вже з інтонації здогадувався, про що йдеться, – розповідає мандрівник. – Один водій просив познайомити з українкою. Дав мені свій мобільний (тарифи в Туреччині дуже дешеві). Я повідомляв друзів, що зі мною все гаразд, а туркові переповідав, про що українка розпитувала – ким працює, який на вигляд. Водій аж сяяв.

Їхня столиця Анкара зовні неприваблива. За нею почалися автобани, їхати якими автостопом – сама насолода. Казковими гірськими серпантинами дістався до сирійського кордону. З’ясувалося, на кордоні віз не ставлять (як розповідав через Інтернет інший автостопник). Довелося вертатися 800 км в Анкару. У сирійському посольстві вимагали, аби наше дало мені рекомендації. Добре, що українці посприяли. Переночував в Анкарі серед будівельників на одній із будов. І знову – у сирійське посольство. Разів п’ятнадцять запитували, чи не їздив я до Ізраїлю. Якби побував там, то не дозволили б відвідати жодної із мусульманських країн. Через півдня візу все ж таки дали.

Каменюки часів Авраама

На сирійському кордоні українців не зустрів, але зміг поспілкуватися з росіянами, жителями Середньої Азії. У місто Алеппо Ігор потрапив 25 січня, на свій день народження.

Перебуваючи в Сирії два тижні, об’їздив її вздовж і впоперек. Побачив історичні пам’ятки. Особливо тут багато набудували древні греки, римляни. Стоять руїни міст, згаданих ще в Старому Заповіті, де бував Авраам. Ігор бачив річку Євфрат, був біля міста Марі, котре має 5 тисяч літ і лежить за 30 км від Іраку. У деяких гірських селах спілкуються староарамейською мовою, якою розмовляв Ісус Христос.

Більшість площі країни – кам’яна пустеля. Але води вистачає: повсюди крани. Проте сирійці п’ють переважно чай. У січні в них температура 10-15 градусів тепла. Якщо в Європі, сусідніх Йорданії та Туреччині історичні пам’ятки відреставровані і вхід у них дорогий, то в Сирії майже в кожному селі якісь стародавні руїни. Вхід вільний, але туристів мало. У великих містах – дивовижні амфітеатри, фортеці площею квадратний кілометр.

– Найцікавіше в Сирії – люди, – переконує Ігор Губіліт. – Релігія зобов’язує, та й ментальність доброзичлива: мандрівникові обов’язково дадуть притулок і нагодують. Коли в Алеппо прогулювався цитаделлю, підійшли студенти, розпитували – звідки, чи не голодний, чи маю де переночувати. Це було неймовірно! Упродовж двох тижнів зовсім не тратив грошей і справді переїдав. Частували чаєм по 7-8 разів на день. Проблем із ночівлею теж не було. Запрошень стільки, що незручно комусь відмовляти. Задля мандрівника водії можуть проїхати зайвих двадцять кілометрів, відкласти справи і влаштувати екскурсію. Сирійці прості люди, щиро радіють гостеві. У Дамаску нові друзі виглядали мене щодня, бо пообіцяв згодом заїхати. Після мандрівки мої погляди змінилися: усі негативні розповіді про іслам видаються вигадкою.

Тільки раз за два тижні в Сирії Ігор спав у наметі. Відмовився від запрошень, бо хотів здійснити свою мрію – заночувати в наметі на руїнах Пальміри. Її руїни лежать на півдні країни в оазі, де багато пальм. Там сотні колон, багато чого люди порозтягували по хатах.

Паранджа для коханої

Сирія – колоритна країна. У селах великі сім’ї. Чоловік має одну дружину, бо більше надто дорого утримувати. Найбільший сором, коли чоловік не може забезпечити жінку. До речі, коли гість у хаті, жінки сидять в іншій кімнаті. Але паранджу носять рідко, переважно хустки. Люди ходять у національному вбранні. Ігор купив собі сулям (сирійська тюбетейка) і паранджу для дівчини.

Незважаючи на те, що Сирія – аграрна країна і туристів там мало, рівень життя доволі високий. Для прикладу, зарплата сторожа – $140. А ціни – справді низькі. І люди не перепрацьовують. Жебраки і злодійство – рідкість. Речі можна залишити посеред вулиці, ніхто їх не чіпатиме. Окрім оплати віз, упродовж місячної мандрівки Ігор витратив $35 плюс продав у Сирії свій фотоапарат „ФЕД-5С“ за $15.

Їхні великі паляниці дещо дешевші за наш хліб. Але на базарах треба торгуватися, бо для іноземців ціни зростають утричі. Однак потреби щось купувати в Ігора не було: завжди пригощали. У Сирії навіть у січні ростуть банани. Ігор навіть спробував, як і місцеві, їсти плоди кактусів, та невдало – усі руки були в колючках. Зимове Середземне море для нас – як літнє.

Сирійці сплять на підлозі на килимах. Їдять руками: вмокають паляниці в кисле молоко, у різні підливки з маслин, трав. Смак специфічний. А приготування чаю – довготривалий ритуал. П’ють його з маленьких 50-грамових горнят. Майже в кожному кафе курять кальян.

Свого президента обожнюють: „Башар Асад – найгарніша людина й наймужніший чоловік! А який у нього син! А який розумний тесть!“. Сирійці недолюблюють Ізраїль і США. Але жодних застережень щодо Ігоря як християнина не було. І загалом – жодної небезпеки. Після сирійських щирих усмішок Львів з його похмурими обличчями виглядав непривабливо. Коли повернувся додому і дізнався, що друга вночі побили, зробив висновок: „Подорож до Сирії автостопом безпечніша, аніж прогулянка Львовом“. Улітку Ігор готується відвідати Середню Азію та Іран.

Автостоп – справжнє мистецтво, переконує Ігор. Треба не давати водієві нудьгувати, адже він для того й везе. Якщо це вдається – хороше ставлення забезпечене. Досвідчений автостопник може мандрувати за тисячі кілометрів без жодної копійки в кишені і при тому не бути голодним. Але без хитрощів не обійтися. Помічна так звана дорожня грамота. „Стопники“ роблять собі „ксиву“, у якій зазначають, що вони, приміром, здійснюють експедицію, і збоку ставлять кілька печаток – для солідності. Приклеюють фотокартку, текст дублюють англійською мовою. З таким папірцем Ігор „на халяву“ потрапляв у Сирії до тих небагатьох місць, куди вхід платний.

Максим БАЛАНДЮХ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...