Хто сказав, що динозаври вимерли - „Ратуша“, 26 лютого - 4 березня

|

Львівські “Мандри” вкотре підтвердили свій феномен

В історії львівського рок-н-ролу створення й розпад груп — таке ж нормальне явище, як у всьому світі. Хтось засиджується на музичному Олімпі до глибокої старості, хтось “спалахує” на певний період, хтось творить-творить, але так і залишається “невизнаним генієм”. Та більшість усе-таки, “відлабавши” свого часу на великих сценах та в півпідвальних клубах, досягнувши зрілого віку, зреалізовує себе у бізнесі, який західніше від Краковця прийнято вживати в парі з “шоу”.

Львівська рок-група “Мандри” вже стала історією, але вона, втім, час від часу нагадує про колишню популярність. Утворившись у далекому 1970 році, гурт успішно виступав вісім років. Лише самі музиканти та старші поціновувачі хорошої музики пам’ятають їхні виступи у тому ще “Газі”. За словами лідера “Мандрів” Маркіяна Дрібнюка, тоді за основний критерій слугувала виконавська майстерність музикантів. Вони могли по сім-вісім годин щодня проводити на репетиціях. Натомість, композиторство було надто невдячною справою. Не маючи відповідної освіти і не будучи членом Спілки композиторів тодішнього Союзу, власні композиції виставляти на конкурсах, фестивалях чи навіть на танцях було надто важко. Майже неможливо. Відповідно, перевагу надавали вже відомим, як тепер кажуть, “роз-крученим” пісням. Виконували як пісні радянських композиторів, так і класичні рокові, джазові чи блюзові речі, знані у світі. Склад групи (крім барабанника, басиста, клавішника, гітариста і вокаліста була й духова секція — саксофон, труба і тромбон) дозволяв чи не в кожен виступ вносити щось нове й свіже. Імпровізацією та аранжементом слухачі просто захоплювалися. Щоправда, й конкуренція між групами тоді була високою. Потрапити на роботу в Палац культури будівельників (той, що “Газ”) вважалося не менш престижним, аніж “приписатися” до якоїсь обласної філармонії. Та й у центральних ресторанах міста щовечора виступали музиканти, яких після закриття “Москви” чи “Інтуриста” можна було сміливо садити в поїзд і відправляти у всесоюзний гастрольний тур. І репертуар, і професійний рівень були відповідними.

Понад три роки тому, 24 січня 2001 року, присутні у клубі “Пікассо” молоді музиканти, численні представники медіа та гості забави під назвою “День народження львівського рок-н-ролу” знову почули групу “Мандри” і мали змогу переконатися у правдивості наведених вище слів. Після двадцятирічної перерви музиканти знову разом вийшли на сцену. За щасливим збігом обставин усі вони були у Львові й радо відгукнулися на пропозицію “тряхнути стариною”. Заграла молодеча кров, захотілося пригадати молоді гастрольні роки і ті композиції, які тоді були й дотепер залишаються популярними. Далася взнаки “стара школа” — більше тижня музиканти провели у репетиціях. Але після їхнього виступу на “Дні народження…” молодим скептикам, котрі дозволяли собі висловлюватися на кшталт “Та що ви колись там грали”, довелося лише розводити руками, а під час концерту роззявляти писки від здивування й задоволення. Тоді присутніх найбільше розчулила правдива історія про картату сорочку, у якій Маркіян Дрібнюк виступав у 1973 —75 роках, граючи на танцях у “Газі”. Потім закинув її кудись, а перед виступом у “Пікассо” знову ту сорочку віднайшов…

Після зустрічі з журналістами, проведеної у конференц-залі концерну “Богдан” минулого тижня, Маркіян Дрібнюк зізнався, що сорочка геть розлізлася. Але та прикра обставина не завадила йому, разом із друзями-однодумцями, які на нетривалий період з’їхалися до рідного міста, знову зібратися на репетиції й виконати дану минулого року в “Пікассо” обіцянку — провести повно-цінний концерт. Зал обласної філармонії, де минулої суботи відбулося феєричне дійство під назвою “Джаз-рок і не тільки…”, за словами музикантів, вповні відповідав не лише їхнім музичним вимогам, а й ностальгійно нагадував ті часи, коли вони були молодими і, можливо, лише в мріях виходили на ту академічну сцену. Що ж, запрошені до участі в концерті “Тендер-блюз”, “Віртуози Львова” і “Менестрелі” , а згодом і “Мандри”, які завершували філармонійний вечір, і яких пуб-ліка довго не відпускала зі сцени, вкотре переконали присутніх, що “рок-н-рол не вмер”. Шкода лише, що у всій своїй красі він “оживає” лише раз на рік…

Михайло ДАШКОВИЧ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...