Євген Таліпов: “Ніколи б не подумав, що піду в політику” - „Ратуша“, 21 лютого

|

Кореспонденти “Ратуші” й далі зустрічаються з політиками, аби розмовляти аж ніяк не про політику. Сьогоднішній гість сторінки “Без краватки” — голова ЛОО Соціалістичної партії України Євген Таліпов. Майстер спорту з військового триборства та лиж Радянського Союзу, людина, котра 35 років віддала службі в Радянській армії і все-таки не втрималася, аби не пошукати “людського обличчя” серед українського політичного бомонду.

—Євгене Михайловичу, Ви в сім’ї — також соціаліст?

—У мене нема дачі, власного автомобіля. На ощадкнизі — 250 гривень на чорний день…

—Ваші заощадження з часів Радянського Союзу “згоріли”?

—Чотири з половиною тисячі карбованців. Зараз видають раз на рік по 50 гривень. Я не є прихильником того, що, мовляв, країна — жебрацька, і ми всі — жебраки. Кожен кує своє персональне щастя. Дружина пішла на пенсію після

25-річної роботи, і їй дали “достойну” пенсію — 96 гривень. Вона пройшла зі мною всі гарнізони, об’їхала весь Радянський Союз… А прапорщик Збройних сил України зараз отримує 560.

—Розкажіть трохи про свою сім’ю.

—Моя дружина — Юлія Стадник. Ми одразу домовилися, що вона залишається на своєму прізвищі. Кожен має мати своє прізвище і бути достойним його. Я одружився з нею, коли був курсантом Львівського вищого військово-політичного училища Радянської армії та Військово-морського флоту.

Я вступав на спеціальність “журналістика” — дуже хотів бути журналістом. Але згодом зрозумів, що військова журналістика — це так, коли ти не можеш написати те, що думаєш. Тоді в армії був принцип: “Умом ты можешь не блестеть, а сапогом блестеть обязан”. 1962 року я вступав до Свердловського університету ім. Максима Горького на факультет журналістики. Але цього ж року мої мрії закінчилися: писати те, що думає начальник, не хотів.

1966 року познайомився зі своєю майбутньою дружиною у Львові — на вечірці КВН.

—Як молодий Женя Таліпов запропонував своїй обраниці руку і серце?

—О! Я до неї залицявся цілий рік, ми зустрічалися, і при цьому не допускали грубості та прорахунків. Не так, як зараз — ідуть під вінець “в положенні”. Це — недопустимо. Вона зачарувала мене природною красою, спокоєм, розсудливістю, вмінням слухати і чути.

Донька Анна народилась 1968 року, коли я закінчив училище. Навчалася в університеті ім. Івана Франка на економічному факультеті. Зараз у мене двоє прекрасних онуків. Старшому Сергієві — 17 років, він очолює Спілку молодих соціалістів Львівщини, а молодший лише цього року піде до школи. Мій зять Юрій — секретар Львівського обласного комітету СПУ по роботі з політичними партіями та рухами. До цього він був секретарем Сихівського райкому СПУ, а зараз його очолює донька.

—Військові люди в сім’ї також жорсткі?

—Ні. Жорстким в сім’ї не будеш, оскільки сім’я — не армія. Я служив на різноманітних командно-політичних посадах, а закінчив службу секретарем військової ради. Але сім’я — не армія.

—Хто все-таки господар у сім’ї: ви чи дружина?

—Господаря не потрібно визначати. Правий той, у кого більше прав. Питань, хто командир, а хто — ні, у нас не виникає. Є ситуації, коли підкоряюся я, а є й такі, коли підкоряється вона. Диктату нема.

—Ви були дисциплінованим солдатом? Часто сиділи на “губі”?

—Жодного разу. Але, будучи старшим лейтенантом, пропагандистом полку у Львові, потрапив на гаупвахту за те, що ми з братом дружини співали після 23.00. За це нас й арештували. Це було перший і останній раз. А служив я в армії 35 років.

—Кажуть, ви особисто знали маршала Жукова?

—Георгій Костянтинович відіграв у моєму житті величезну роль. Коли я вступав до військово-музичної школи у Свердловську з дитячого будинку (батька вбили 1945 року, а мати загинула на заводі під час диверсії), там директором був підполковник Кравченко. Я здав п’ять екзаменів — чотири п’ятірки і одна четвірка, але мене не зарахували. І ми з людиною, котра привела мене до цієї школи, поїхали до Жукова. І він на моїй особистій справі написав: “Зарахувати без екзаменів!”. Тоді Кравченко сам до мене прибіг і питав: “Звідки ви знаєте Жукова?”. “От так, знаю”, — відповідаю.

Жуков взагалі був невисокого зросту. А помічників він добирав собі ще менших. І коли йшов парад до Дня Перемоги на площі 5-го року у Свердловську, парад приймав начальник штабу Дронов. Він їде на коні і падає. Жуков каже до нього кілька крепких слів та питається, як так можна соромити армію, а той не може вилізти назад на коня.

Іншого разу Жуков виїжджав зі своїм шофером на урядовому “ЗІСі” зі своєї дачі. І по дорозі шофер переїхав лоша лісівника. Лісівник, зрозуміло, почав лаяти шофера і всіх, хто у машині, на чому світ стоїть. А коли вийшов Жуков, то у лісівника мало не стався інфаркт: “Вибачте, Георгію Костянтиновичу…” — повторював. А Жуков його заспокоїв, і на другий день подарував два породисті рисаки.

Єдине, чого я не вітав — це “індійського часу”, запровадженого Жуковим в армії. Він їздив у Індію, а там з 15.00 до 16.00 — сонний час. І в цей час, з легкої подачі Жукова, усі Збройні сили СРСР спали. Ну, не можу я спати вдень, а рівно о 16.00 треба було зриватися і за 37 секунд бути в строю.

—Зараз дуже популярні романи дезертира Віктора Суворова, котрий розвінчав усі міфи про “червону армію” та Жукова зокрема. Як ви до цього ставитеся?

—Хто такий Суворов? Старший лейтенант ГРУ. Я працював секретарем військової ради Групи військ, і я знаю, що таке інформація, який до неї був доступ і хто міг нею користуватися. І після цього Рєзун (справжнє прізвище письменника Суворова. — авт.) достеменно описує, про що думав Жуков і всі решта, як проводилися операції і т. д., та його навіть на кілометр не підпускали до такої інформації.

Суворов пише, що Жуков — ідіот. Чому ж тоді Гудеріан, Черчілль пишуть про Жукова прекрасні слова?

А стосовно Сталіна, то до нього в мене особисте ставлення. Тато моєї дружини був репресований. Його заарештували 1936 року за те, що той не віддав приміщення церкви на Хмельниччині під зерносклад, “припаяли” 10 років, а 1942-го розстріляли. І мати дружини досі не хоче брати посвідчення репресованої. “Що воно мені дає?” — запитує вона. Цей каток проїхав, але винних — не одиниці. Всі винні: і Каганович, і Ворошилов, і Хрущов, і всі решта. А нинішні історики “малюють під себе”.

Розумієте, якщо б, скажімо, Кучма жив у той час, коли був Жуков, то Данилович ніколи б у житті не став навіть командиром підрозділу, не кажучи вже про президентство.

За 10 років панування Кучми з України можна було зробити квітучу державу. Але не вийшло, бо чобіт — це чобіт. І не більше.

Як згноїли Суворова, так само потім згноїли й Жукова. Після того, як дали йому чотири “зірки”. Тому що Жуков без військ не міг існувати. Армія була його дітищем.

—А що є вашим дітищем, пане Таліпов, без чого не можете жити?

—Моя донька і мої внуки. А також Львівська обласна організація СПУ. Я її створював “із нуля”. І я радий, що перебуваю у лавах СПУ, а не КПУ чи якійсь іншій партії. І ніколи не вступлю до комуністичної партії. Зараз я в СПУ, яка вже отримала не асоційоване, а повноправне членство в Соцінтерні.

—Ваш тесть загинув через те, що захищав Божий храм. Чи вважаєте себе віруючою людиною?

—Не буду лукавити. Я був замполітом полку, закінчив військово-політичну академію, тому казати, що віруючий — не буду. Але я з глибокою повагою ставлюся до віруючих. Але до істинно віруючих. Адже є люди, Кучма, наприклад, чи колишній парторг Гладій, які починають в об’єктиви телекамер хреститися. А для початку їм пасувало б вивчити Десять Божих заповідей, бо вони їх не знають. І хай для початку навчаться хреститися: справа — наліво чи навпаки.

А люди, які перейняли віру з молоком матері і ходять до церкви, заслуговують на глибоку шану.

—Ви ще й музикант?..

—Я закінчив музичну школу, грав на волторні. Пізніше став художнім керівником ансамблю “Юність”. Узагалі, ще в ті часи ніколи б не подумав, що піду в політику. Ніколи.

—А не шкодуєте, що пішли, адже в армії все-таки менше бруду, ніж у політиці…

—Зараз уже пізно шкодувати. Але, якщо б мені можна було почати з початку, то я будував би своє життя по-іншому.

—Ви, як колишній музикант, кого б виокремили зі сучасних українських виконавців?

—Зараз розкручують Олега Скрипку, Славу Вакарчука. А я люблю Софію Ротару, Назарія Яремчука, Анатолія Солов’яненка. Це — прекрасні голоси, прекрасні виконавці.

Вєрка Сердючка — на рівні “гоп-стоп”, але в нас така держава, що Данилко подобається. Знаю ще співучого ректора Поплавського, але він працює лише на себе. Українській естраді потрібно навчитися в росіян “розкручуватися”, як це зробили Кіркоров, Пугачова, Орбакайте, Басков. Є канони, а є халтура.

—А як ви ставитеся до того, що цього року на Євробачення від Росії їдуть українці Вєрка Сердючка та група “ВІА Гра”?

—Стосовно “ВІА Гри”, то тут можна сказати лише те, що комусь чогось не вистачає. Якщо їде “ВІА Гра” та Вєрка, то це — клоунада, і потрібно лікуватися. Це — погано. У Росії культура перебуває на рівні кам’яного віку. Я поважаю євреїв, але у Росії або Березовського з Ходорковським душать, або посилають таких клоунів на Євробачення. Все тому, що в державі безлад: безробіття, чеченський синдром, економічний стан, відсутність культури, ідеології. Це призводить до того, що ось такі клоуни репрезентують ДЕРЖАВУ. США чи Великобританія хіба би “таке” “послали”?

Є мистецтво, а є халтура. Той же Ян Табачник із програмою “Маю за честь запросити” збирав колись нормальних людей. А зараз там сидить Кобзон, якому давно пора на пенсію та займатися торгівлею зброї з Афганістаном.

—Як колишній музикант, із ким зі сучасних політиків зіграли б в одному ансамблі, а з ким — ні?

—Ніколи б не зіграв із Кучмою, хоча він — гітарист. Ніколи б не грав із Кравчуком, оскільки він уже догрався. Ніколи б не співав із Кірпою.

—А чи не відмовилися б ви, пане Євгене, якщо б у вас “на підтанцьовці” була Наталія Вітренко, адже нещодавно в інтерв’ю “Ратуші” вона заявляла, що прекрасно танцює?

—Наталя Вітренко після літра горілки ще не таке може розповідати. Я б з нею ніколи не грав в одному ансамблі. У класичному одязі вона ще 50/50. А коли 1995 року я побачив її у спортивному костюмі в готелі, я зрозумів, чому вона так себе поводить. А після літра горілки (ми трохи випивали) я побачив, як не можна співати.

Вона дійшла до балету і хоче в балет перетворити Україну разом зі своїм коневодом Володимиром Марченком. Але краще напишіть — гренадером, аби він, якщо прочитає “Ратушу”, зрозумів, про що йде мова. Вітренко може співати з Марченком чи з Кучмою, якщо “вріжуть” добряче.

Я б не співав із Довганем, Волковим. Зараз можна співати з Ющенком, але він дуже м’якотілий, а навіть на естраді треба вміти пробиватися, заробляти гроші і т. д.

—А чи співали б із Петром Симоненком?

—З Петром Миколайовичем нехай співає Сашко Голуб. Тим паче, що у них всіх на мобільних телефонах мелодія “Інтернаціонал”. Вони, коли дзвонять один до одного, встають.

Співав би залюбки з Олександром Морозом, Борисом Олійником. З Юлією Тимошенко можна поспівати, але треба вважати, аби Турчинов не образився. Не співав би зі силовиками і з податківцями: вони й так вже занадто затягнули свою пісню в Україні.

—А з львівськими політиками?

—Наприклад, Новоженець — це комсомольський півник, який дуже хоче показати, що він — політик. Новоженець ніколи не буде лідером. Нехай на мене ображається.

Кендзьора я б краще запитав: пане Ярославе, ви 12 років у Верховній Раді, що ж зробили для держави, крім скандалів та розмов? Кірпа з’єднав міст, знайшов гроші, хоч щось зробив для Львова. А у вас, окрім політики, нічого в голові нема!

Народні депутати постійно збільшують собі заробітну плату. Зараз вона становить 2,5 тисячі гривень. Поставимо питання: чому на Львівщині не відремонтовані дитячі майданчики? У дитячому садочку харчування коштує 1,15 — 1,25 грн. (діти не мають ні м’яса, ні молочних продуктів), а в тюрмі — 4 гривні. Чому?

Розмовляв Тарас КУХАР

P.S. Незабаром Євгенові Таліпову виповниться 60 років. “Ратуша” вітає ювіляра та зичить міцного військового здоров’я, людського щастя та сімейного затишку.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...