Містерія-буф, або ярмарок марнославства - „Ратуша“, 19 лютого

Уже вчетверте в приміщенні Львівської опери, як відомо — символа нашого славного міста, завершився малознаний за його межами конкурс під назвою “Галицький лицар”.

Не беручи до уваги претензійні заяви організаторів “буфонади” (так влучно охарактеризував захід його лауреат у категорії “науковець/освітянин року” Ярослав Ісаєвич), містечковість перла зі всіх шпарин дійства. Адже і серед номінантів, і серед переможців, м’яко кажучи, левову частину становили, безперечно, шановані й заслужені, але представники міста Лева. Можна, звичайно, посперечатись щодо деяких рішень журі, та треба визнати, що таку рідкісну можливість засвітити свою, останнім часом незатребувану персону в колі поважного галицького панства натхненник і голова оргкомітету Андрій Садовий використав на всі сто. Принагідно він не забув знову нагадати про свою химерну ерзац-надідею водрузити “королівську” корону на міську Ратушу. Не дай Боже, ще й віце-короля чи якогось іншого “коронного” блазня замість голови міста скажуть обирати. Тоді офірую нашим доморощеним галицьким роялістам ідею “аля маркіз де Сад” — називати депутатів міськради пахолками, вищих посадовців — боярами, а простих службовців — челяддю.

Та повернімося до самої акції “Галицький лицар”. Обіцяли шоу, а вийшло традиційне мляве, пересічне епатажно-карикатурне нагородження, мережане виступами направду суперартистів. Адже, погодьтеся, послухати “наживу” “Плач Єремії”, Віктора Морозова, оркестр “Віртуози Львова” та гурт “ВВ” із живою легендою Олегом Скрипкою — завжди втіха. Були й інші, менш відомі виконавці, але їх чомусь не представляли публіці. І взагалі, конферанс був жахливий. Ведучий Андрій Мацяк (директор театру ім. Марії Заньковецької) то, як піп, чи доречніше, ксьондз із конопель, ліз поперед батька, то недвозначно натякав старенькому професорові Ісаєвичу про вживання ним над міру алкоголю в антракті.

Час від часу ведучий рясно сипав дрімучими дотепами на кшталт “Японія — країна з оригінальною назвою”.

Га-га-га! Галичина…

Спочатку дещо розважив нарід новопризначений оргкомітетом заходу “король Галичини”, редактор журналу “Ї” Тарас Возняк. Та, вочевидь, чотиригодинне паяцувате сидіння на троні за задницями виступаючих лауреатів вгамувало і його марні спроби “зробити цукерку”. Лише керівник Львівської залізниці Богдан Піх подбав про етикет і виголосив промову до залу, чинно стоячи впівоберта до “короля”.

Загалом публіка на репризи переможців і ведучих реагувала кволо, лише подеколи чулися дикі вигуки. За правилом: “Оскара” тут не дають, але кричати треба, як по телевізору показують”. Аляповатості акції додала “кумедність” сценарію, написаного Володимиром Єшкілєвим, котрий час від часу сам змагався з ведучими в незграбно-школярських заяложених експромтах.

А більшість промовців, особливо після рекламно-алкогольної ремарки конферансьє, гомоніла щиро і коротко. Були й приємні несподіванки. Наприклад, фонд “Відродження” вручив 1000 доларів США громадській організації “Надія”, яка опікується дітьми, хворими на церебральний параліч.

До речі, не сумніваючись у благих цілях фонду, треба визнати, що цю суму його представниця пані Юраш презентувала без зайвої меценатської скромності. Неодноразово згадавши основних достойників, і навіть місце їх перебування, не забула пані Діана й про бабцю її чоловіка Ганну, повідомивши лицарству, що в тої нині день народження. Кпинів же дісталося лауреатам “ГЛ” і навіть “королю” Тарасу Першому. Виявилося, що майже всі учасники церемонії були “грантоотримувачами” фонду “Відродження” (ой, не бачити мені й газеті ніколи гранта, як корони на Ратуші, хоч, зазначу, “діти капітана Гранта” — не завжди “сини лейтенанта Шмідта”. — О.Р.)

Певну духовну наснагу “лицарству”, безсумнівно, надав Блаженнійший Любомир Кардинал Гузар, котрий у відеозведенні благословив акцію. Щоправда, дивує, чому лише голова УГКЦ уважив присутніх. Не маю нічого проти даної конфесії, та, напевно, пасувало дати й вірним православного обряду почути своїх настоятелів.

Не думаю, однак, що кир Любомир згодився би благословити заключний віршований виступ якогось сараки. Той так кляв ворогів Галичини, так натхненно обіцяв їм долю Содому і Гоморри, що, очевидячки, якби таке гавкнуло якесь цабе на Донеччині чи в Криму, то наша п’ємонтська еліта вчинила би страшний автономізаційний рейвах. Ми б справді натягли корону навіть на будинки райадміністрацій та на домоуправи, а вони, для нашого ляку, нацупили б усюди шахтарські каски чи шапки-вушанки.

Апофеозом дійства стала некерована (?) стадна глупість. Залунала невідома пісня “Вославиться нехай Галичина”, слова якої завбачливо надрукували на запрошеннях навіть латинкою, і поважна галицька громадськість, вздрівши купку підготовлених пропагандистів, котрі, напевно, вважають її гімном краю (пісню, а не громадськість, сподіваюсь. — О. Р.) почала підніматись на рівні ноги. Цуд та й годі!

Таке, я думав, можливе лишень на гіпносеансах, нарадах контактерів чи зльотах марчендайзерів.

Цікаво, якою була б реакція глядачів, коли б заспівали гімн дому Габсбургів, а чи “Заграй ми, цигане старий”. Сумніваєтеся?

Олег РАДИК