Андрій САДОВИЙ: Нові імена є - „Поступ“, 19 лютого

|

— Пане Садовий, уже вчетверте відбулася церемонія нагородження достойних відзнакою „Галицький лицар“. Які Ваші враження саме від цьогорічного дійства, адже Ви, як і три попередні рази, були головою його оргкомітету?

— Після четвертого „Лицаря“ є відчуття впевненості у тому, що ми йдемо правильним шляхом. І можливо, зовні все це сприймається як забава дорослих людей, хоч насправді у ній є великий сенс. Полягає він у тому, що такими маленькими кроками ми реально будуємо те, що називається громадянським суспільством. Коли такі шановані люди, як Ярослав Ісаєвич чи Ярослав Грицак, виходять на сцену, і ти відчуваєш дотичність до того, що вони отримали цю нагороду громади, на серці стає дуже приємно. Держава, на жаль, таких людей сьогодні не надто шанує, бо зараз в ціні ті, хто краще вміє гнути спину і говорити приємні для влади слова, а люди, які вміють реально працювати, залишаються збоку.

— А чи не видається Вам, що на четвертому році існування акція почала себе вичерпувати, адже стали повторюватися навіть прізвища у списку номінантів?

— Навпаки, мені здається, що з кожним роком „Галицький лицар“ отримує новий імпульс і нове розширення своїх можливостей. Є нові ідеї, які ми хочемо реалізувати вже наступного року. Плануємо, наприклад, зменшити кількість номінацій і перейти до того принципу, який закладався ще під час народження самої ідеї проведення акції, себто давати відзнаку „Галицький лицар“ лише за виняткові заслуги і лише за те, що було зроблено впродовж року. Тобто ми будемо дуже обережними саме в підході до визначення номінацій і підемо таким шляхом, щоби кількість нагород була меншою, а цінність кожної з них зростала.

— Гаразд, про що ж тоді свідчить те, що серед фінальних трійок номінованих на „Галицьких лицарів“ осіб траплялися й такі, що вже не тільки номінувалися у попередні роки, а й були відзначені цією нагородою? Можливо, не так уже й багато в Галичині тих, які, за Вашим визначенням, не вміють гнути спини?

— Ні, таких людей є багато, але не всіх їх ми знаємо. Наступного року ми значно більше уваги надамо пошуку тих особливих людей, які своєю щоденною працею прославляють Галичину. Ми обов`язково працюватимемо над тим, аби мати нові імена. Я переконаний, що вони є, треба їх тільки побачити, адже „Галицький лицар“ це та інституція, яка дає коштовному камінню відповідну оправу.

— Пане Садовий, безпосередньо перед церемонією нагородження в Опері Академічна рада обирала переможців у кожній з номінацій із трьох кандидатів. Серед них було багато поважних і амбітних людей, які так чи інакше заслуговували на відзнаку. Чи нема ображених?

— Будь-який конкурс до якоїсь міри суб`єктивний. Ображені є. Є люди, які вважають, що саме вони мали отримати нагороду, але моя совість спокійна. Ті, хто отримав відзнаку цьогоріч, отримали її чесно і справедливо, а ті, хто не отримав, мають можливість задуматися, ще більше працювати цього року й отримати цю нагороду наступного або ще через рік. Ми усім даємо шанс.

— Відчувається, що оргкомітет і Ви особисто впевнені у тій справі, яку робите. Але наскільки „Галицький лицар“ потрібен тим, хто не має стосунку до його організації? Чи Ви відчуваєте підтримку акції ззовні?

— Я тішуся, що не відчуваю спротиву. Відсутність спротиву для мене є найкращою підтримкою.

— Останнім часом говорять про те, що Галицькі лицарі, а їх є уже досить багато, могли б створити щось на зразок таємного ордену й діяти на прославу Галичини всі разом, а не поодинці. Чи думали Ви над такою ідеєю?

— Думали. Пробували. Але зробити це виявилося складніше, аніж ми собі уявляли. Усі Галицькі лицарі є лідерами у своїх середовищах, а лідери, хоч і об`єднуються, та це буває не часто. Вони самі повинні зрозуміти, що таке об`єднання їм потрібне, а якщо об`єднати їх штучно, це не буде достатньо ефективним. Галицьким лицарям потрібен час. Можливо, рік, може, два роки, аби вони самі збагнули, що повинні бути разом.

— Пане Садовий, цього року Ви як голова оргкомітету уже вчетверте на закінчення церемонії відзначення „Галицьких лицарів“ вийшли на сцену Опери, аби привітати переможців. А тим часом Ви й самі є успішною людиною і цілком могли б розраховувати на певне визнання. Зізнайтеся, чи не хотілося Вам постати перед публікою в якості Галицького лицаря?

— У мене є табу. Я для себе вирішив, що коли проживу півстоліття і побачу, що справді зробив щось, гідне визнання, то тоді я це визнання і прийматиму. До того ж часу, себто до п`ятдесяти років, я не приймаю жодних нагород і відзнак, а лише сприяю тому, щоб нагороди і відзнаки отримували інші.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.