Надія Мельник: Медицина на селі прогресує - „Поступ“, 17 лютого

— Надіє Теодорівно, як ви загалом оцінюєте ситуацію, що склалася в сільській медицині, зокрема у Львівській області?

— Аби не бути суб`єктивною, я скористаюся даними МОЗ України. За наслідками роботи за дев`ять місяців цього року, сільська охорона здоров`я Львівщини займає шосте місце у рейтингу в Україні. Схоже, не так усе погано у нашому домі. Насамперед хочу зазначити, що покращання стану охорони здоров`я в сільській місцевості в останні роки є одним з пріоритетних державних завдань. Ситуація поволі починає змінюватися на краще. Але водночас є дуже багато проблем, які насамперед пов`язані з фінансуванням сільської медицини.

— Що ж це за проблеми?

— З ухваленням нового Бюджетного кодексу та Закону України „Про місцеве самоврядування“ суттєво змінилися принципи фінансування медицини. Зараз бюджет на охорону здоров`я на певній території формується з розрахунку на мешканця.

Головне управління охорони здоров`я фінансує лише обласні медичні установи. Всі фельдшерсько-акушерські пункти, сільські лікарські амбулаторії, дільничні лікарні перебувають на утриманні сільських та селищних рад, а районні та міські лікарні — міських та районних бюджетів. У цій ситуації насамперед виникли труднощі в тих районах, де є небагато мешканців, але залишилася велика госпітальна база, яка формувалася упродовж багатьох років. Багато з дільничних та районних лікарень, де є великі стаціонари, стало неможливо утримувати за рахунок тільки місцевого бюджету. Аби не закривати такі нерентабельні лікувальні заклади, ми шукаємо інші форми функціонування лікарень, які є менш затратними.

Наприклад, дільничні лікарні трансформують у сільські амбулаторії з денними стаціонарами та забезпечують санітарним транспортом, що дає можливість зберегти доступність кожного селянина до лікаря першого контакту. Звичайно, такі кроки не завжди подобаються сільській громаді, але за значного браку коштів на медичну допомогу ми не можемо дозволити собі розкіш витрачати гроші на утримання „порожніх“ ліжок. Так у деяких дільничних лікарнях відсоток ліжкоднів не перевищує 30%. Тому сільські мешканці отримують спеціалізовану медичну допомогу здебільшого у районних та обласних лікарнях.

— Але в такому разі, чи спроможна районна лікарня прийняти велику кількість мешканців із сіл?

— І тут також є свої проблеми. До затвердження змін у бюджетному законодавстві на Львівщині була сформована мережа міжрайонних спеціалізованих відділень, так звані „єдині медичні простори“. Мешканець будь-якого району міг лікуватися у лікарні сусіднього району, де є необхідне спеціалізоване відділення. Сьогодні ж, якщо у лікувальній установі лікуються хворі з іншого району, то органи контролю розцінюють це як незаконні видатки даної установи.

Для того, щоб лікувальні заклади, які надають спеціалізовану допомогу, покривали такі витрати, введено міжбюджетні трансфери. Тобто лікувальні установи різних районів за згодою відповідних рад повинні укладати між собою угоди про оплату за пролікованих хворих. Це дуже складний процес і наразі далекий від ідеалу.

— Надіє Теодорівно, а чи не буде реформовано систему фельдшерсько-акушерських пунктів на селі, які потребують серйозного фінансування, адже багато з них навіть не телефонізовані?

— Сьогодні в області працює 1043 ФАПи, і в жодному разі їх мережа не буде скорочена. Згідно з указом президента України в деяких селах, де кількість мешканців перевищує 1000 осіб, на базі ФАПів потрібно створювати сільські лікарські амбулаторії. І зараз ми в цьому напрямі працюємо. До того ж, на базі сільських лікарських амбулаторії впроваджуємо сімейну медицину. Львівщина вперше в Україні почала розвивати сімейну медицину ще з 1998 року. На сьогодні в області є 24 амбулаторії сімейного лікаря, із них 17 — у сільській місцевості. 194 сімейні лікарі надають фахову допомогу львів`янам. До того ж, в області відпрацьована система кураторської спеціалізованої допомоги на селі. І таку форму медичної допомоги ми будемо розширювати, щоб за допомогою добре оснащених діагностичних апаратур кардинально змінити ситуацію з захворюваннями на туберкульоз та серцево-судинними, онкологічною патологією. Саме ці недуги найчастіше вражають селян.

— Але погодьтеся, що сьогодні медичні працівники не дуже радо прагнуть працювати у селах, де немає належних умов праці: транспорту, медикаментів, а нерідко світла й газу?

— Так, проблема із забезпеченням кадрами у сільській медицині існує. На сьогодні в області є 19 сільських лікарських амбулаторії, де працює тільки стоматолог, а лікарів загальної практики немає. Молоді лікарі не хочуть іти в сільську медицину, адже заробітна плата там особливо не відрізняється, ніхто не забезпечує житлом. А кожна молода людина мріє зробити кар`єру у великому місті. Ситуація може покращитися лише тоді, коли кожен випускник медичного закладу буде спочатку три роки працювати лікарем загального профілю. До того ж, минулоріч вийшов наказ Міністерства охорони здоров`я, згідно з яким практично 80% випускників медичних закладів повинні бути скеровані у сільську місцевість на загальну практику. Отож ситуація має покращитися.

— Надіє Теодорівно, сільські медичні заклади не є стовідсотково профінансовані. Як цьому зарадити, і в чому ж камінь спотикання?

— Проблема фінансування сільської медицини сьогодні лежить на плечах місцевого самоврядування. Здебільшого ці бюджети є дотаційними. На жаль, кошти на медицину місцева влада часто виділяє за залишковим принципом. Тому в районах і селах бракує медикаментів, не має проплати за телефони, не вистачає коштів на ремонт. Щоправда, є велика кількість прикладів, коли місцева адміністрація з розумінням ставиться до проблем медицини. Це стосується Бузького, Яворівського, Сколівського, Кам`янсько-Бузького, Жовківського, Дрогобицького районів. Там забезпеченню матеріально-технічної бази сільської медицини приділяють достатньо велику увагу. І це дуже тішить.

Розмовляла Ярина МАТВІЇВ