Мирон Маркевич. Чільна постать у вітчизняній грі мільйонів - „Український футбол“, 16 лютого

|

У нашій країні таких провідних тренерів не так уже й багато. Прізвище Маркевич другий десяток років упевнено втримується у першій п`ятірці найкращих тренерів. Його тренерське ім`я відоме далеко за межами України. Популярність львівський фахівець заробив завдяки непосильній праці у клубах, з якими здобував перемоги. Командні успіхи тренер Маркевич завжди ділить порівну з футболістами й нічого не приписує собі, бо розуміє суть істини великого спорту: при невдачах найчастіше згадують саме тренера, а не гравців, які не забивали або пропускали м`ячі…

ВИННИКИ І БАТЬКО

Життєвий шлях Мирона Маркевича тісно пов`язаний із Винниками. Там він народився і став відомою людиною у футболі.

Винники – невеличке місто на схід від Львова – увійшло до історії українського футболу, в ньому зросло чимало відомих гравців. Часто можна почути, що Винники були своєрідною кузнею талантів. Це й Весна – перший майстер спорту, і Поточняк – володар Кубка СРСР, і Покора, Крупей, Маркевич. До їхнього виховання безпосереднє відношення мав Богдан Маркевич – великий ентузіаст спорту і вчитель-вихователь. Пан Маркевич, як його величали мешканці міста, користувався беззаперечним авторитетом не лише серед малечі, але й серед дорослих. Завдяки вродженій комунікабельності та набутій фаховості, він упродовж багатьох років був наставником винниківських команд, з якими ставав чемпіоном області та багаторазовим переможцем турнірів. У 1960 році керована ним команда змагалася з дрогобицьким „Нафтовиком“ за право виступати у класі „Б“. Товаришував пан Богдан із Карлом Мікльошем, працював у „Карпатах“ тренером-селекціонером… безоплатно. Завдяки рекомендації Богдана Маркевича до „Карпат“ перейшли відомі футболісти Савка та Шподарунок. Плеяда його вихованців з 1965 року почала поповнювати лави „Карпат“. Без перебільшення, Маркевич-старший був у винниківському футболі людиною номер один. Він жив футболом і творив для футболу. Недаремно нині місцевий стадіон носить ім`я цього заслуженого спортивного діяча Львівщини.

Життєвий шлях Маркевича-старшого був дуже непростим. У роки Другої світової війни потрапив у так званий контингент і був вивезений на примусові роботи до Німеччини. Після закінчення війни радянська армія визволила його і відправила на …заслання на Урал. Та Богдан Маркевич мужньо витримав усі випробування долі, а завдяки футболу зумів вижити в непростих умовах. Але найцікавіше те, що після повернення до Винник серед нової влади натрапив на енкаведиста – прихильника футболу і отримав „добро“ на те, щоб займатися улюбленою справою. Багато років виступав за винниківський „Харчовик“ і за команду шкірзаводу. 1954 року здобув у її складі Кубок сімсотріччя Львова.

Саме з цього часу захопився футболом син Мирон, який став постійним відвідувачем матчів і вже почав пробувати копати м`яч. Це й відіграло у подальшому велику роль у житті Маркевича-юніора. Разом із тим, футбол не став єдиним його захопленням. Завдяки материному уподобанню Мирон полюбив і музику – співав у хорі та грав на фортепіано. До речі, мати залишилася такою ж наполегливою і надалі. Для неї не існувало неможливого. Вона зуміла влаштувати сина у школу з поглибленим вивченням англійської мови, а зробити це було вкрай важко. У свою чергу, Мирон віддячував батькам за все старанністю і добрими оцінками.

ЛЬВІВ

На початку шістдесятих років у Львові симпатики футболу розділилися на два табори – на армійців і карпатівців. Традиції СКА були міцнішими, більшість віддавала перевагу саме їм. Команда Шапошникова складалася з визначних особистостей – Варга, Станкявичус, Капличний, Турянчик, Пузач. Маркевич-син уболівав за військових, у складі яких виступали майбутні карпатівці – Сусла, Валіонта, Данильчук. У деталях пам`ятає події кубкового матчу 1957 року проти московського „Спартака“. Велику роль відігравало й те, що у Львові родина Маркевичів мешкала поблизу армійського стадіону. Однак після створення „Карпат“, незважаючи на те, що далеко було добиратися на „Дружбу“, симпатії перейшли на бік „зелено-білих“. Поєдинки цих команд до 70-х років відзначалися великою принциповістю. Перемогти хотів кожен, адже на цю перемогу дивився весь Львів. На сьогодні спортивному Львову саме цього найбільше не вистачає.

Перехід Мирона Маркевича до „Карпат“ відбувся 1970 року, але не все було просто. Він – один із небагатьох (є довідка про сто двадцять футболістів) написав заяву українською мовою. Окрім Маркевича, подібні заяви надійшли від Хижака, Крупея та Журавського. Звістка, що видатний тренер Юст запросив до команди, стала для молодого гравця приємною несподіванкою. А команда перебувала на піднесенні. Після кубкової перемоги про неї багато говорили і писали. Уболівальники вперто бігали за футболістами, які були справжніми „зірками“. А тут одразу двоє молодих спортсменів – Маркевич і Крупей – прийшли на тренування. Старожили поставилися до них дружньо, без зверхності. Так було заведено у команді. Так Маркевич став карпатівцем, як і його вчорашні кумири. Заробітна платня, що тоді не вважалося таємницею, становила 130 радянських карбованців. Молоді футболісти тренувалися завжди з „основою“ і мали можливість учитися і бути найкращими серед найкращих. Нині Мирон Маркевич згадує: „Був другокурсником стаціонарного відділення Львівського інфізу. Гроші не відігравали тоді важливої ролі, переважало бажання бути в команді. Хоча й отримав „добро“ на зарахування до штату, проте вирішив закінчити навчальний рік. Лише за півроку став повноправним гравцем „Карпат“. Пам`ятаю, з якою гордістю сприйняв звістку, що виступатиму за „Карпати“. Не те, що для більшості сьогоднішніх молодих футболістів, для яких на першому місці не майстерність, а бажання побільше „вирвати“ грошей. Невідомо, для чого такі люди беруться не за свою справу“.

Здобути місце в команді Юста було надзвичайно важко. Склад – укомплектований майстрами спорту, тому порозуміння між ними доведено майже до автоматизму. Ось би й нині вдалося створити у Львові такий колектив уже самому Маркевичу! А тоді він виступав за команду дублерів і належав до чільних футболістів. Разом із Хижаком, Крупеєм, Риф`яком, Шподарунком здобув бронзові медалі для „Карпат“. Цей вищоліговий тріумф сприймався всіма дуже шанобливо. Стати третьою командою в СРСР, нехай і серед дублерів, далеко не всім вдавалося. Матчі карпатівців на стадіоні СКА збирали по 10-15 тисяч глядачів!

Після двох з половиною років, проведених у складі дублерів, 17 грудня 1972 року Маркевича-футболіста запрошують до львівського СКА… для проходження військової служби. Відслуживши необхідний термін, він мав кілька варіантів для продовження кар`єри – залишитися у СКА або поїхати до Полтави. Вирішив податися далеко від дому, аж на Кавказ.

КАВКАЗ

Недаремно кажуть, Кавказ – непростий регіон. У цих словах є частка правди. Там безліч нюансів, про які багатьом нічого невідомо. Представники осетинського „Спартака“ під час турніру Збройних Сил зауважили львівського прудконогого форварда і запросили до себе. У „Спартаку“ готували команду в надії здобути путівку до вищої ліги. Але з цієї мрії нічого не вийшло. В одному з перших матчів Маркевич травмувався. У результаті, замість грати у футбол, отримав надрив колінного сухожилля. Як показав час, це було набагато гірше, ніж ушкодження меніска. Лікування затягувалося. При команді був лікар, у якого, крім вати, зеленки і йоду, нічого не було. Поліпшення не наставало, тож про кар`єру футболіста Маркевичу довелося забути.

Удруге Маркевич прийняв, як пізніше сказав, поспішне рішення вже в ролі тренера, погодившись очолити махачкалинський „Анжи“. Хоча спершу ця пропозиція Маркевичем і не розглядалася, але треба було щось робити. Після несподіваної карпатівської відставки непросто було віднайти в собі сили. Хотілося, у першу чергу собі, довести, що є сили і вміння керувати командою, нехай і аутсайдером. Але тренер не знав, що між членами команди існує великий конфлікт на міжнаціональній основі. Дійшло до того, що футболісти між собою не розмовляли. До того ж, російському футболові така „гаряча“ команда не була потрібною у прем`єр-лізі. Та український тренер все ж таки наважився ризикнути і… програв, але не шкодує про це. Як зазначає Мирон Богданович, право на помилку повинен мати кожен. Незважаючи на ці негаразди, у Маркевича залишилося багато друзів на Кавказі.

ПЕРЕХІД НА ВЧИТЕЛЬСЬКИЙ МІСТОК

У Луцьку саме створили профспілкову команду „Торпедо“, і головний тренер – Володимир Байсарович – умовив учителя фізкультури повернутися у футбол. Відіграв один сезон, а наступного його було переведено на посаду футболіста-тренера, який повинен допомагати головному тренерові під час занять і займатися селекційною роботою. Завдяки Маркевичу до Луцька приїхали Козар і Журавчак. Народжувалася сильна команда, але прийшов новий керівник – Євген Пестов – і все змінилося. Так Мирон Маркевич розпочав тренерську роботу.

ПРАЦЯ З ДІТЬМИ І ВИЩА ШКОЛА ТРЕНЕРІВ

Після травми годі було й думати про футбол, тож Маркевич повернувся на Львівщину. Влаштовується до школи села Чижки вчителем фізичного виховання. Робота з дітьми окрилила й надихнула його. Діти передавали свій ентузіазм педагогові, і він по-спортивному ожив. Почав навіть бігати з учнями за м`ячем і забув про болячку.

Друге повернення Мирона Маркевича до дитячого футболу відбулося 1979 року, коли він прийняв групу підготовки 1965 року народження від Анатолія Тищенка, якого було запрошено до „Карпат“. Молоді хлопці були добре підготовлені, і у чемпіонаті СРСР у своїй віковій категорії посіли третє місце. До найкращих гравців належали Деркач і Гула, які пізніше багато років виступали за „Карпати“.

Але робота з дітьми на цьому не закінчилася. Мирон Богданович у Винниках став ініціатором створення спортивно-дитячої школи „Рух“, продовживши розпочату батьком добру традицію – піклуватися про дітей, які люблять футбол. Він багато корисного та потрібного робить для малюків, тому хочеться вірити, що невдовзі з цього міста у світ підуть нові майстри шкіряного м`яча.

Потрапити до московської ВШТ вважалося для молодого, нехай і амбіційного, громадянина країни рад рівнозначним із лотерейним виграшем „Волги“. Однак серед щасливчиків виявився і Мирон Маркевич, а студентів було аж двадцять (!). Україна отримувала рознарядку на одного-двох студентів. Ось тобі й братерське рівноправ`я! До того ж, треба було бути членом партії, а Маркевич обходився без магічної червоної книжечки, яка могла відчиняти більшість дверей. Та не все так погано, коли маєш друзів, які готові у будь-яку хвилину прийти з допомогою. Власне, так чинив світлої пам`яті Володимир Булгаков, який допоміг обійти кілька порогів. Після співбесіди з директором школи Маркевич отримав право два роки навчатися серед найкращих футболістів. Його партнерами були колоритні постаті радянського футболу – Стрельцов, Папаєв, Севидов, Авер`янов, Максименков, Петров. Маркевич гідно представляв Україну в Москві і закінчив школу на „відмінно“.

Багатьом скептикам може здатися, що нічого дивного у цьому немає. Подумаєш, отримати „п`ятірку“ за футбол. А скільки у Львові дипломованих футбольних фахівців закінчили на „відмінно“ ВШТ? За моїми підрахунками, два – Володимир Булгаков і Мирон Маркевич. Як для Львова, дуже мало. Маркевичу випала честь стажуватися серед таких тренерських грандів світового футболу, як українець Лобановський, голландець Кройфф, німець Даум та італієць Капелло. Кожен із них передав Маркевичу частку своїх знань і свого „я“.

НАСТАВНИК

Молодий фахівець без практичної підготовки, але з великим бажанням взявся до реалізації своїх планів. Очоливши взимку 1984 року „Волинь“, зумів „запалити“ власними ідеями гравців. На перших передсезонних зборах лучани перемагали всіх без винятку. Але коли треба було здобувати турнірні очки, сил у футболістів ставало все менше. Це тепер тренер Маркевич з усмішкою говорить, що не перемоги на зборах ідуть до заліку в чемпіонаті, а тоді був переконаний, що чинить правильно. Добре, що Ігор Поливанов – секретар місцевого обкому партії – любив футбол і всіляко підтримував молодого фахівця. За рік „Волинь“ посіла п`яте місце з такими футболістами, як Польний, Федецький, Коротаєв, Лужний. Це був один із найуспішніших сезонів в історії луцького футболу.

Провівши чотири роки на Волині, Маркевич передав клубне кермо до рук Віталія Кварцяного, а сам прийняв пропозицію очолити хмельницьке „Поділля“. Сезон команда закінчила на п`ятому місці. Наступного року тренер взявся за омолодження команди, зокрема запросив Ковальця, і після п`ятнадцяти турів „Поділля“ очолювало турнірну таблицю. Готувалися увійти до першої ліги. Однак довелося повертатися до Луцька.

“Волинь“ 1990 року посіла сімнадцяте місце, а наступного зробила стрибок на восьме. 1991 року дійшло до першого протистояння Маркевича і „Карпат“. У Львові перемогу святкували волинські футболісти, а в Луцьку карпатівці після удару Толочка перемогли – 1:0.

“Кривбас“ Маркевич приймав після розлуки з „Карпатами“. Криворіжці за два тури до завершення першого кола перебували на останньому місці, без шансів на виживання. Президент клубу Віктор Фомін плекав надію, що Маркевичу вдасться вивести команду з кризи. Місцева влада також покладала на тренера зі Львова великі надії і, зі свого боку, гарантувала йому всіляку підтримку. Гірше було з виконавцями, з якими Маркевич мав вирішити проблему останнього місця. Та тренер ризикнув, і в Кривому Розі зрозуміли, що не прогадали з вибором. Перший весняний матч проти армійців Фоменка, які перебували на третьому місці, став підготовкою до стрибка вгору. Зустріч складалася для господарів невдало. На 5-й хвилині через порушення правил суддя вилучив з поля воротаря Воробйова і призначив пенальті, а до завершення матчу – ціла вічність… Тренер не впадає у відчай, випускає запасного, і той „бере“ пенальті, наводить порядок серед гравців, і „Кривбас“ здобуває перемогу, а тренер – віру у власні сили. З „Динамо“ „Кривбас“ був ближчим до перемоги, але – 2:2, що для криворіжців непогано. „Кривбас“ не лише втримався, але й полоскотав нерви лідерам.

Період тренування запорізького „Металурга“ також засвідчує визнання тренерського хисту Маркевича. Про дружні стосунки на лінії президент – тренер (Межейко – Маркевич) можна лише мріяти. Президент у всьому допомагав тренерові. Обидва працювали для свого задоволення і на користь клубу. Посівши шосте місце, Маркевич залишає команду Таранові, який зі складом попередника здобуває право стартувати в єврокубку.

“КАРПАТИ“

За роки тренерської кар`єри на долю Мирона Богдановича випало чотири епізоди прийняття цієї команди. Чи щось подібне траплялося з іншими наставниками? А з Маркевичем було.

Уперше обговорювалася кандидатура цього фахівця у 1990 році, але тоді було віддано перевагу досвідченішому Булгакову, а Маркевич очолив „Волинь“. А вже з липня 1992-го Маркевич – тренер „Карпат“. Й одразу львів`яни досягли успіху – вийшли до фіналу Кубка України. Та комусь цього виявилося недостатньо, і Маркевич пішов з команди…

1999 року у Львові створено „золоту“ команду, яка мала великі шанси навіть на виступи в Лізі чемпіонів. „Карпати“ два роки поспіль обігрували „Динамо“. З такими футболістами, як Вільчинський, Леськів, Стронцицький, Чижевський, Мизін, Гецько, Паляниця, Ковалець, працювати – одне задоволення. Маркевич зумів створити сильну команду професіоналів, які чудово знали свою справу. Здавалося, що на них очікує безхмарне майбутнє. Проте після того, як „Карпатами“ почала займатися фірма СП „Галев Лтд“, стало очевидним, що у Львові невдовзі настануть зміни. Тренерам пропонувалося продати більшість футболістів, а різницю можна було поділити поміж своїх. Маркевич не погоджувався, бо був протилежної думки. „Я збирав футболістів для того, щоб Львів мав сильну команду „Карпати“, а не для того, щоб їх перепродувати. Цей склад, за силою і майстерністю, спокійно можна порівнювати з гравцями сезону 1969 року“, – констатує Мирон Богданович. Звичайно, про подальшу співпрацю вже не йшлося, а керівники фірми все ж таки встигли продати… сімнадцять(!) футболістів і без Маркевича. Львівська преса вигадала історію про тренерський демарш, але, за словами тренера, це був принциповий вчинок, протест проти неправильних рішень керівників. А команда після цього „загубилася“ у турнірній таблиці.

Утретє тренер Маркевич прийняв команду 2000 року. Тоді до клубу прийшли досвідчені люди, і невдовзі „Карпати“ після першого кола впевнено посідали третє місце. Однак, уже вкотре, для когось цей успіх став кісткою в горлі. За великим рахунком, для багатьох звільнення наставника залишилося загадкою.

Учетверте очолити „Карпати“ Маркевич погодився через любов до цього клубу, який дещо втратив свої колишні позиції. Вже перший матч команди Маркевича проти „Динамо“ довів правильність рішення президента клубу Петра Димінського щодо необхідністі повернути Мирона Маркевича до команди. Хоча „Карпати“ й не перемогли, але своєю грою футболісти вселили у серця вболівальників надію, що невдовзі все зміниться на краще. Загалом на тренерському рахунку Мирона Маркевича 199 карпатівських матчів, а загалом 303 вищолігових поєдинки.

У Львові тренера Маркевича все задовольняє. Тут є вимогливий, але справедливий уболівальник, тут є чудовий стадіон, який носить назву „Україна“, тут є прекрасна футбольна команда „Карпати“, тут мешкає його сім`я: дружина Анна, двоє синів – Остап і Юрій. У Львові для Маркевича все своє й рідне, навіть рибалка своя.

Мирон Маркевич перейняв від батька хороший принцип – нікого ніколи не звинувачувати за якийсь вчинок (бо, можливо, той помилився), а продовжувати працювати на благо львівського і українського футболу.

Колектив „УФ“ вітає Мирона Маркевича з днем народження, який він відзначив минулої неділі.

МАРКЕВИЧ Мирон Богданович. Народився 1 лютого 1951 року у Винниках (Львівщина). Нападник. Вихованець львівського футболу. Перший тренер – Богдан Маркевич. Виступав за команди: „Карпати“ (Львів, дублери) – 1970-72 рр., СКА (Львів) – 1973 р., „Спартак“ (Орджонікідзе) – 1974 р., „Торпедо“ (Луцьк) – 1976-77 рр. Закінчив Львівський інститут фізкультури та Вищу школу тренерів у Москві. У „Карпатах“ на тренерській посаді з липня 1992 року з перервами. Тренував команди: „Волинь“ (Луцьк), „Поділля“ (Хмельницький), „Кривбас“ (Кривий Ріг), „Металург“ (Запоріжжя), „Анжи“ (Махачкала, Росія). Заслужений тренер України.

Олександр Паук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...