Валерій Москаленко: “КВК у Львові тримається на ентузіастах” - „Ратуша“, 12 лютого

У шістдесяті роки львівська молодь мала змогу продемонструвати почуття гумору та акторську майстерність у Клубі веселих та кмітливих. Можливо, сьогодні у КВК грають діти чи внуки тих, хто змагався у дотепності сорок років тому. Про те, над чим сміються у Львові сьогодні та чи має майбутнє Ліга команд КВК вищих та середніх навчальних закладів Львівської області, кореспонденту “Ратуші” розповідає режисер міського Палацу культури імені Гната Хоткевича та президент клубу за сумісництвом та покликом душі Валерій Москаленко:

— Насамперед, я би взагалі відмовився від абревіатури КВН, наша гра — це КВК. Пояснення тут доволі просте: не варто хизуватися тим, що абревіатура КВН розшифровується як клуб веселих та найкмітливіших, адже спочатку треба стати кмітливими, і лише потім — “най”.

— Відколи КВК такий популярний у Львові?

— 1965 року у Львові КВН був надзвичайно популярним, тобто львівський КВК — практично ровесник тієї гри, яку ми сьогодні всі добре знаємо. Хоча це не була ліга, але першість у місті визначали вже тоді. Щоправда, все це відбувалося під егідою комсомолу, який підтримував, контролював і карав. Зрештою, з “кавеенщиків”, які тоді грали, вийшло дуже багато гумористів, для яких ця гра стала основною професією. Ці люди — справді кмітливі та веселі: це і Якубович, і Жванецький, і Задорнов. КВН навчав прискіпливо ставитися до життя, знаходити якусь “живинку” в тому, що оточує нас у повсякденні.

— Чи не пригадуєте спроб створення ліги КВК на Галичині, не було таких сміливців?

— Справді, спроби були. Певний час навіть функціонувала Західноукраїнська ліга КВК, і людям, які стояли біля її колиски, варто віддати належне. Вона існувала чотири роки тому, і це була досить серйозна організація. Трималася ліга на плечах Валерія Мачаліна та Андрія Лопухіна, який був славнозвісним “львівським гусаром”. У той час у лізі грало багато львівських команд, приїздили також гості зі сусідніх областей — Ужгородської, Рівненської та інших.

— У такому разі можна виокремити три етапи розвитку КВК у Львові?

— Якщо розглянути КВК у цілому, то навіть гра-засновник була поділена на три періоди, які я називаю трьома хвилями КВНу. Перша хвиля, напевно, була занадто гостра, бо це були шістдесяті, коли людям уперше дали волю, змогу сказати правду, а владі це не завжди подобалося. Перша хвиля запам’яталася як найбільш “жива” гра, в якій усі конкурси — це імпровізація на сцені. З тих часів залишилося поняття “домашнього завдання”, коли лише єдиний конкурс готувався завчасно. Сьогодні все готують удома; я не хочу сказати, що серед гравців мало талановитих чи обдарованих людей, але річ у тім, що дуже часто можна зауважити, наскільки вони слабкі під час “Розминки”. Нерідко помічаєш, що під час трансляції гри на “Розминці” від команд є лише одна чи дві відповіді, а все тому, що під час монтажу вирізають усе нецікаве та несмішне. Тому сьогоднішніх гравців мені так і хочеться назвати виконавцями. Потім на якийсь час програму закрили, і другий період її відродження після недовгої паузи плавно перейшов у нинішній день. Третю хвилю КВК не назвеш іншим словом, аніж шоу, де професійні фонограми та студії, де прекрасні виконавці, а в результаті це — не команда, це вже театр, де хтось пише сценарії, хтось ставить хореографію.

— Кому належить ідея започаткувати гру КВК у Львові, і коли вона народилася?

— Коли припинила свою діяльність Західноукраїнська ліга, то десь через рік у мене виникла ідея відродити гру. З пропозицією організувати КВК я звернувся до директора Львівського палацу культури імені Гната Хоткевича Ігоря Мартиненка (до речі, ігри Західноукраїнської ліги проводилися саме у цьому палаці), і він одразу загорівся ідеєю. Ігор Мартиненко сьогодні є головою нашого оргкомітету, і це — логічно, адже він залучає технічні служби, узгоджує графік заходів у палаці.

— Чи та гра, у яку грають веселі та кмітливі львів’яни, має якусь офіційну назву?

— Ми називаємося “Ліга команд КВК вищих та середніх навчальних закладів Львівської області”. На моїх очах умирає задум “живого”, справжнього КВК, тому й вирішили залучити школярів. Сьогодні люди, які приходять до вищих навчальних закладів, дивлячись шоу на телебаченні, переконані, що гра, яку вони там бачать, — ідеал, і творити такий ідеал надзвичайно просто. Ілюзія, що вони можуть зробити це запросто, швидко зникає, адже найчастіше вони не мають елементарної сценічної майстерності, відчуття команди, поки ж цьому навчаться — вже п’ятий курс, вже — випускники. Тому я вирішив, що треба братися за школи.

— Коли ж проходили перші ігри?

— Першим був сезон 2001 — 2002 років, відтоді ми займаємося цієї справою. У мене був ентузіазм, адже ідею підтримали, з’явилася можливість втілити задум. Перші ігри вдалися на славу — було багато гостей із районів області. Сьогодні зал у нас завжди повний, а коли грають вищі навчальні заклади, то взагалі не вистачає місць.

— Чи легко вам вдалося знайти команди для гри у КВК?

— Спочатку для того, аби залучити школярів, треба було повідомити про КВК у школи міста. Я одразу пішов у обласне управління освіти, потім у міське, де мені посприяли. Найактивнішими виявилися школи Сихова, першого сезону гри вони таке показали, що могли “дати фору” навіть командам вищих навчальних закладів. Можливо, на перших іграх вони й поводилися як “сліпі кошенята”… Спочатку нагадували мені колючих їжачків, ображали один одного, а вже після гри — здружилися. Я зауважив таку річ: якщо якась команда “вилітає”, то вони не ображаються, а обов’язково приходять на наступну гру, аби вболівати за своїх друзів. Таким чином, була започаткована якась клубна система, в якій нема ворожнечі та суперництва. Вони зрозуміли, що суперниками стають лише на одну гру.

— Так склалося, що сьогодні будь-який захід, чи спортивний, чи культурний підтримують підприємці, організації. Чи є спонсори у КВК?

— Ми не маємо спонсорів, які допомагали б нам матеріально, маємо лише інформаційних спонсорів. На Львівському телебаченні транслювали фрагменти з ігор. Є також фірми, що виробляють нам запрошення, афіші та дипломи. Допомагають нам і в розповсюдженні афіш по місту.

— Скільки команд є у Львівському клубі веселих та кмітливих?

— На сьогодні у нас зареєстровано 12 команд середніх навчальних закладів. На мою думку, не варто, аби в одній грі брали участь школярі та студенти, адже вони сміються над зовсім різними речами. В них інша манера “гуморити”, як то кажуть, тому мусить бути віковий ценз.

— А над чим саме сміються львівські “кавеенники”?

— Спочатку найпопулярнішою темою на грі був алкоголізм. Навіть показуючи студентське життя, до прикладу, гуртожиток, обов’язковим атрибутом були пляшки, це віддавало примітивізмом. Нині гравці зрозуміли це, та й, зрештою, побачили по реакції глядачів, адже глядачі — це також учасники гри, і перестали висміювати розпусту та інші подібні речі. Тепер гравці почали сміятися над побутовими, загальнолюдськими темами, висміюють і політику. Не знаю, чи варто стільки уваги приділяти президентам, але, знову ж таки, вони дивляться вищу лігу КВН, де це показують практично у кожній грі, тому воно є і в нас.

— Хто пише тексти для команд?

— Переважно сценарії пишуть самостійно, можливо, школярам допомагають учителі. Хочу зазначити, що всі тексти у нашій грі — виключно українською мовою. Ми видали Положення про правила гри, затверджене оргкомітетом, де дипломатично написано, що “іноземні мови допускаються у разі сценарної потреби”. Я не вважаю, що це великий кримінал, якщо у грі буде вкраплення якоїсь пісні російською мовою, якщо це дотепно, якщо ця фраза “звучить”, але все ж решта тексту має бути українською.

— Гра відбувається за традиційним сценарієм?

— Ми хочемо відійти від стандартів вищої ліги КВК. У нас, наприклад, є конкурс “Рекламна агенція” — це пародія на рекламу. Спочатку гравці обурювалися, адже у Маслякова такого конкурсу нема. Хочемо спробувати зіграти у конкурс “Кліп на сцені”. Спробували ми на фінальній грі конкурс “прощання”, який виправдав себе: зі сцени лунали гарні пісні, було багато зворушливих моментів. Напевно, відмовимося від “Розминки”. Залишився у нас СТЕМ (студентський театр естрадних мініатюр), щоправда, ми відкинули таке правило, коли на сцені має бути не більше трьох людей; незмінним залишилося “Домашнє завдання”.

— Про що мріють гравці КВК у Львові, і яких реальних висот вони можуть досягти?

— Будьмо відверті: у прем’єр-лізі КВК, у якій грають деякі з українських команд, гра відбувається російською мовою. Перше, що я зробив, — запитав у гравців наших команд, хто з них думає російською, адже говорити і думати — різні речі, а там потрібен саме російськомовний КВК. Вони промовчали. По-друге, там шалені гроші, це вже бізнес. Тому я запропонував працювати над тим, щоб наш КВК піднести до такого рівня, коли телеканали змагатимуться за право знімати нашу гру, але для цього треба постаратися, щоб вона була відповідної якості.

— Чого, на вашу думку, бракує гравцям львівського КВК?

— Майстерності та досвіду, та з кожною грою я помічаю, як виробляється естетика гри, зростає акторська майстерність.

— Пане Валерію, яким ви бачите майбутнє Клубу веселих та кмітливих у Львові?

— У Львівського КВК, безперечно, є майбутнє. Адже якщо говорити про гравців, то ентузіазм та потенціал у дітей є, а Палац культури імені Гната Хоткевича підтримує та підтримуватиме такі починання й далі.

— Хто входить до складу журі?

— Люди, що оцінюють гру, — це гості, яких ми запрошуємо. Наше журі — професійне, хоч, можливо, такої професії й нема, але вони мають гарне почуття гумору і дуже об’єктивні. Інколи трапляється, що гравці ображаються на рішення журі, але це лише одразу після гри, а потім вони все-таки погоджуються і визнають, що переможці були найкращі.

— Пане Валерію, чи ходите ви на виступи приїжджих команд КВК, серед яких багато команд із вищої ліги?

— На виступи команд-гастролерів я не ходжу, бо вважаю, що це вже не КВК. Як на мене, все, що там відбувається, — дуже штучно і награно. Ті програми, які нам привозять, — це окремі сценки, СТЕМи, це, швидше, спосіб заробляти гроші, ніж власне КВК.

— І насамкінець, назвіть, будь ласка, три основні асоціації, що виникають у вас, коли мова заходить про львівські ігри веселих та кмітливих?

– По-перше, це бажання. По-друге — незорієнтованість. І по-третє, львівський КВК я би порівняв з тендітним паростком, рослинкою, про яку треба піклуватися та доглядати, але цей паросток, яким би тендітним він сьогодні не здавався, має дуже міцне коріння.