Щасливий дім Руші Полякової - „Молода Галичина“, 12 лютого

На початку 90-х ім’я львівського модельєра Руші Полякової не сходило зі сторінок преси, її колекції одягу об’їздили ледь не увесь світ, а 1996 року в Канаді вона стала лауреатом міжнародних премій у галузі моди SMIRNOFF, залишивши позаду іменитих європейських кутюр’є.

„Поважають „ні“

Сьогодні вона вже не так на слуху, як колись. Подейкують навіть, ніби Руша покінчила з моделюванням і занурилась у бізнес. Це не так. Просто нарешті, так вона говорить, знайшла точку опори, яка дозволяє почуватися упевнено, а головне – бути собою. Що ж стосується світських тусовок і гучних шоу, то вони цікаві лише на певних етапах життя. Утім, навіть у шкільні роки на дискотеки Руша не ходила – від них утомлювалася.

– Мабуть, я подорослішала, стала врівноваженішою, може, навіть і меркантильною. Але тепер для мене успіх – це кожен день, який ти прожила цікаво й зуміла створити щось нове. Якщо від тебе йде задоволена клієнтка в новій сукні, радості не менше, аніж коли тобі аплодують на паризькому подіумі. Тоді, на початку, було цікаво і трохи тривожно. Тепер є нові можливості і зникла напруга. У ті часи навіть не могла мріяти про власний салон, не було стабільності у справах. Сьогодні мій бізнес у фірмі „ДІМ Руша Полякова“ має два напрями: я розробляю моделі у власному ательє і паралельно займаюся рекламою.

– Реклама – вимушений захід?

– Ні. Це сталося майже спонтанно. Кілька літ тому в мене з’явився комп’ютер. І, як людина творча, спробувала на ньому малювати. Як-то кажуть, „бавилася“. Згодом, на прохання друзів, робила невеличкі замовлення, а коли надійшли серйозні пропозиції, вирішила найняти команду фахівців. Вважаю, кожну справу має робити професіонал.

– Чому ваша фірма називається ДІМ?

– Бо в ньому затишно. Тут я можу бути собою. І хочу, щоб люди, котрі працюють поруч, почувалися у ньому, як удома.

– Тоді, у Канаді, ваша чорно-біла колекція викликала справжній фурор. Тепер, здається, ви надаєте перевагу червоному?

– У певні періоди життя закохуюсь у той чи інший колір. Кілька літ тому обожнювала теплий, романтичний жовтий і казала, що ніколи не зраджу його. З погляду психології червоний колір передбачає певну агресію, однак він також спонукає до дії, додає енергії.

– А що означали чорний і білий?

– Перший – бажання „заховатися“, не привертати до себе увагу. Білий – колір чистоти, добрих намірів. Ці кольори нейтральні, природні. Між іншим, та моя колекція мала на меті показати людину, яка вона є усередині і якою видається зовні. Переконана, усі люди в душі набагато кращі, аніж ми їх сприймаємо. Але через комплекси і страхи вони змушені одягати на себе маски.

– Особисто вам доводилось долати комплекси, щоб досягти успіху?

– Ще донедавна я не вміла говорити „ні“. Боялась образити людину. Потім зрозуміла, що тверде „ні“ краще від непевного „так“. І, на диво, замість очікуваних образ – зустріла розуміння. Здається, мене стали більше поважати. Але подолати природну невпевненість було дуже важко.

Модно – це зручно

– Що ви вкладаєте у поняття „мода“?

– Модно – це чисто, охайно, а головне – зручно. Якщо, поспілкувавшись із людиною кілька годин, ти не можеш пригадати її одяг, це означає, що вона була вбрана добре. Ідеться, звичайно, про повсякденні речі, а не про те, що одягаємо на вечірки чи бали. Отут уже точно сукня мусить якщо не шокувати, то принаймні викликати резонанс!

– З якими клієнтами не любите працювати?

– Таких немає. Років із десять тому я могла на них ображатися, дратуватися (хоча й приховувала це), а тепер знаю, що причина полягала в нестачі власного професіоналізму. Сьогодні мені подобається одягати жінок із почуттям стилю та сформованими переконаннями щодо власного іміджу, однак отримую величезне задоволення, коли вдається той чи інший стереотип зламати.

– Наприклад?

– Більшість жінок, трохи повніших від стандартних моделей, вважають себе огрядними й намагаються приховати „зайві“ кілограми темним одягом, на розмір-два більшим від потрібного. Мені це смішно: „Невже оточення думатиме, ніби під широчезним балахоном ховається тендітне тіло?“ – кажу їм. Як на мене, одяг „розмір у розмір“, якщо підібрати правильний силует, виглядає набагато естетичніше та елегантніше. І найголовніше, щоб одяг людини збігався із її внутрішнім станом, настроєм, характером. Ото, мабуть, і є „мода“.

Чоловік у масці

– Був у моєму житті доволі тривалий період, коли я не могла вийти із депресії. Тепер думаю, які ж то дурниці – уся наша метушня та надумані проблеми! Для щастя потрібно тільки одне – здоров’я. Мене непокоїть лише здоров’я і внутрішній стан близьких мені людей: рідних, друзів. Усе! Із будь-якими іншими негараздами можна впоратись.

– А друзів у вас багато?

– Дуже. Це люди, котрі працюють в агенції, а також ті, з ким спілкуюсь ще зі школи. Друзі – усі люди довкола, котрі думають так само, як я. Моїм другом може стати людина, з якою ми спілкувалися тільки півгодини.

– А який момент свого життя вважаєте найщасливішим?

– Народження сина. Це сталося усупереч „вироку“ лікарів, які запевняли, що дітей у мене не буде ніколи. Сьогодні Олегові вже 11 років. Цілком дорослий і самостійний, комп’ютером володіє краще за мене. Син – мій найкращий друг і порадник, він усе розуміє! Наші діти тепер рано дорослішають, адже ми так мало приділяємо їм уваги. Мене це дуже засмучує, намагаюся проводити з дитиною кожну вільну хвилину, однак робота нещадно пожирає час.

– У коханні вам пощастило?

– Мій перший шлюб розпався, і я не вірила, що зустріну колись чоловіка, з яким наважуся створити сім’ю. Але це сталося. Ми одружені вже сім літ, а я люблю його так, як тоді, коли виходила за нього заміж. Між іншим, перших півроку нашого знайомства я не бачила чоловікового обличчя – тільки очі, усе решта ховалося за маскою. Однак це не завадило мені закохатися до нестями.

– Ви мене заінтригували. Хто ж він такий: Містер Ікс, Зорро, Фантомас чи, може, боєць ЗМОПу?

– Усе прозаїчніше, – сміється співрозмовниця. – Стоматолог.

„Вірю у Долю“

– Я не довіряю гадалкам, не переймаюся, коли чорний кіт перебігає дорогу. З великою симпатією, проте доволі іронічно, ставлюся до новомодних східних течій. Гороскоп? Авжеж, вірю у нього фанатично… у тому випадку, коли він сприятливий. Якщо ж ні, закриваю і кажу: „Брехня! Я знаю, що все буде добре“. Однак я вірю у знаки. Неодноразово переконувалась у їхній правдивості. Приміром, поспішаю на важливу зустріч і впродовж півгодини не можу упіймати вільне таксі – іду назад, бо знаю, що ефекту не буде. Коли пригадую нашу першу зустріч із чоловіком, розумію, що то був фатальний збіг обставин, усмішка Долі. Трапилося це так.

Якось у пригніченому стані поверталася додому з академії. Мені поставили погану оцінку, я дуже засмутилася і мала намір прийти й поплакати в подушку, а потім „подолати печаль“ за допомогою улюблених козинаків. Зайшла в одну крамницю, другу… Нема! Мною оволодів азарт, я обійшла мало не півміста і таки надибала ласощі. Купила, відійшла від прилавка, розгорнула папір, надкусила і… Мій зуб ураз розколовся навпіл. Потерпаючи від болю, побігла у першу-ліпшу поліклініку, а там черга, попередній запис. Я у приватний кабінет – аналогічна картина. Це просто дивно, але створювалося враження, що того дня усі львів’яни вирішили полікувати свої зуби. Урешті в одній поліклініці мені сказали: „У нас всі лікарі зайняті, але зайдіть у кабінет навпроти, можливо, вас приймуть. Там добрий лікар, він нікому не відмовляє“. „Добрий лікар“ зняв біль, а наступного дня я прийшла до нього вдруге.

Потім лікувала щонайменші дірочки… Від нього віяло якимось внутрішнім спокоєм, комфортом і було дуже затишно (як це не дивно!) сидіти у стоматологічному кріслі, спостерігаючи за неквапливими упевненими рухами цього чоловіка. Я інстинктивно відчула, що це той спокійний, розважливий, надійний чоловік, який може загасити спалахи мого несамовитого, нестриманого характеру. Чоловік, якого так мені бракує у житті. І не помилилася.

Коли здійснюються мрії…

… вони перестають бути мріями. Натомість з’являються інші. Моя співрозмовниця зізнається, що мрій у неї вже нема. Є радше бажання – утілити нові проекти. І – подорожувати по світу, більше часу приділяти синові й чоловікові. А мрії наразі збулися. Станом на сьогодні. А завтра – як кажуть, дасться чути. Було б здоров’я.

Тому, якщо вам скажуть, що Руша Полякова зникла в невідомому керунку і більше не шиє сукні, не вірте. Вона є. Вона подорослішала. Вона щаслива.

Ірина ЛЬВОВА