— Починаючи з 1991 року Збройні сили України пройшли досить складний шлях. І хоча більшість посадовців називала цей процес реформою, все ж складно охарактеризувати сьогоднішній стан справ як позитивний. Як Ви як фахівець можете пояснити нинішню ситуацію в збройних силах України?
— Рішення про створення Збройних сил України було затверджене Верховною Радою восени 1991 року, але фактично вони почали формуватись з 1992 року, коли почали приводити до присяги військовослужбовців, які служили в Радянській армії. Значна частина офіцерського складу, яка не сприйняла утворення незалежної української держави, виїхала до Росії чи в інші республіки колишнього Радянського Союзу, але частина залишилась.
На мою думку, необхідно було по-іншому підійти до розбудови національних Збройних сил — якщо держава тільки народжується, то в ній не може бути готових державних інститутів, вони повинні розбудовуватися разом з державою Один з таких інститутів — Збройні сили. А війська, що залишились на території України після розвалу Радянського Союзу, це не національна армія. Треба було не реформувати, те що залишилось, а будувати нову українську армію. Для цього, на мій погляд, треба було звільнити всіх офіцерів, особливо старший склад, які не покинули територію України, і провести абсолютно новий призов офіцерів. Це забезпечило б можливість:
по-перше, відібрати національно свідомих, відданих незалежній Україні офіцерів і створити дійсно національну армію (загалом у Радянській армії проходило службу понад 300 тис. українських офіцерів і прапорщиків);
по-друге, забезпечити необхідну мінімальну кількість Збройних сил;
по-третє, звільнити офіцерів від моральної відповідальності за складання двох присяг.
Але цього не сталося, оскільки наша влада не здатна була на рішучі кроки, та й так званим „реформуванням“ армії ніхто не займався, окрім керівництва Міністерства оборони.
Перший міністр оборони України Костянтин Морозов розробив плани реорганізації армії, Верховна Рада ухвалила відповідні закони, тобто первинну законодавчу базу для будівництва української армії було створено. Але тодішній президент України Леонід Кравчук звільнив Морозова за те, що той не підтримав його в питаннях про розподіл Чорноморського флоту. Потім міністрів почали часто змінювати — другий міністр оборони України Радецький взагалі керував МО лише 9 місяців. Після нього раптом призначили цивільного міністра Валерія Шмарова, який намагався командувати Збройними силами як військовий міністр. Тобто не було фактичного розмежування функціональних обов`язків і відповідальності між Міністерством оборони і Генеральним штабом. Це призвело до протистояння між міністром оборони і начальником Генерального штабу, внаслідок цього знову було призначено військового міністра. І зараз, як Ви знаєте, теж цивільний міністр.
Що відбулось за цей час в армії? фактично вона пройшла дві стадії — деідеологізацію і різке скорочення, але ніяк не реформування. Необхідно зрозуміти, що скорочення Збройних сил коштує державі дорожче, ніж їх утримання. І тільки тепер про це почали говорити, я вперше це почув від шостого міністра оборони Євгена Марчука. Через те, що скорочення армії зовсім не фінансувалося, розпочався масовий розвал військових частин, з`явилось багато необлікованої техніки, майна та озброєння, що призвело до масових зловживань. За різними оцінками західних експертів, держава втратила від такого скорочення від 30 до 40 млрд дол. США.
— Новий міністр оборони Євген Марчук нещодавно знову заявив про чергове скорочення Збройних сил України…
— Якщо в 1991-1992 роках численність Збройних сил становила близько 800 тисяч військовослужбовців, то на сьогодні ми маємо близько 350 тисяч, зокрема військових приблизно 260 тисяч. А зараз за два роки планують зменшити кількість ЗС до 200 тисяч, з них — 160 тисяч військових і 40 тисяч цивільних. На мою думку, ця цифра ніяк не обґрунтована — ні можливостями державами, ні її інтересами. За усі роки з дня створення української армії держава виділила на її утримання, якщо рахувати в доларовому еквіваленті, 500-600 млн щороку, а це в 5-6 разів менше від реальних мінімальних потреб.
— А скільки буде виділено коштів державою цього року і які реальні потреби?
— На 2004 рік МО запросило понад 6 млрд грн, а фактично планують виділити в ліпшому випадку 4,9 млрд грн. І це з урахуванням майже 2 млрд грн, необхідних для запланованого на 2004 рік скорочення ЗС. Тобто армія, як і раніше, не зможе нормально проводити бойову підготовку, танкісти не будуть стріляти, льотчики не будуть літати, кораблі не виходитимуть в море. Виникає запитання — кому і навіщо потрібні такі Збройні сили?
— Якщо подивитись на співвідношення офіцерського складу до кількості військовослужбовців, то бачимо, що цей відсоток значно перевищує міжнародні стандарти. Можливо, скорочення більшою мірою стосуватиметься саме офіцерського складу?
— Саме так, наскільки я знаю, офіцерський склад буде скорочено вдвічі, а кількість прапорщиків — більше ніж в чотири рази. У мирний час приблизною нормою на одного офіцера припадає п`ять рядових, а у воєнний — 10, в нас сьогодні майже один до двох. Така ситуація свідчить насамперед про слабкість нашого сержантського складу, його непідготовленість. Тобто там, де має командувати сержант чи прапорщик, у нас командує офіцер. В Україні фактично не існує інституту сержантів, через те, що після 3-4 місяців строкової служби ми отримуємо сержанта, який насправді не підготовлений і не має авторитету, він не може командувати, і з огляду на таке явище, як „дідівщина“, в нашій армії командують „діди“, а не сержанти. Але є ще більша проблема — старших офіцерів 6,6 тисячі, і стосовно молодших офіцерів — це надзвичайно багато. Нині знівельовано посаду полковника — куди не глянь, всюди полковники. На початках створення української армії на 800 тисяч осіб було 300 генералів. Зараз в нас війська 260 тисяч, а генералів понад 300. Запитуємо — що роблять ці генерали, чим вони командують і для чого їх стільки потрібно? Якщо, не дай Боже, завтра трапиться якийсь воєнний конфлікт, то я заявляю, що в українській армії сьогодні дуже мало генералів, які б були здатні рішуче діяти. І справа не тільки в тому, що наші генерали не підготовлені, не проводять реальні навчання, не мають бойового досвіду, а в тому, що в МО панує повна авторитарна система управління Збройними силами.
— Існує певна таємничість навколо скандальної історії з передачею Росії наших стратегічних бомбардувальників. Ви обіймали посаду командувача Військово-повітряними силами України і мали стосунок до цих процесів…
— Ми мали 43 стратегічних бомбардувальники ТУ-160 та ТУ-95. Ці літаки було створено як зброю ядерного паритету Радянського Союзу з Сполученими Штатами. Вони могли нанести удар по цілях через Північний полюс, не заходячи в зону протиповітряної оборони американців. Кожен літак ніс від 6 до 12-ти крилатих ракет в ядерному спорядженні. Сама ракета могла летіти 2,5 тис. км, до того ж летить вона на дуже низькій висоті, радарами вичислити її неможливо. В певний момент постало питання, як цю зброю використати для України. Як відомо, згідно з рішенням президента Леоніда Кравчука, всі ядерні заряди вивезли за межі України. А що робити з літаками? Вони були непристосовані для іншої зброї, а переобладнання під звичайні засоби ураження коштувало дуже дорого — 3-4 млн дол. США на кожен літак, а ефективність бойового застосування знижувалася до 0,2%. Вартість утримання одного літака, навіть якщо він не літає, в рік — 200 тис. дол. США. Тому тоді вирішили продати їх Росії, яка була зацікавлена в них у протистоянні перед США. Про це я доповідав президенту Леонідові Кравчуку, також був присутній голова Верховної Ради Іван Плющ, віце-прем`єр Шмаров, який потім став міністром оборони. Загалом було затверджене рішення передати їх Росії… Але був цікавий момент — коли скінчилося майже півторагодинне обговорення, Іван Степанович раптом подивися на мене і запитав: „Антонець, скажи мені, якщо господар хоче розбагатіти, хіба він віддає своєму сусідові плуг і борону?“ Тоді Леонід Макарович задумався і сказав: „Напевно, це питання треба винести на обговорення президентів України, Росії та США, бо ми ж баланс порушуємо?“ Через ці дві фрази процес затягнувся на два роки і ніхто нічого не вирішував. Пізніше, коли Леонід Кучма став президентом, він дав дозвіл на початок переговорів з Росією.
Основне питання переговорів — оцінка вартості стратегічних авіаційних ракетних комплексів. Ми порахували: ТУ-160 коштує близько 300 млн дол. США, а ТУ-95 — приблизно 160 млн дол. США. Все: наземна техніка, плюс 1000 крилатих ракет, плюс авіаційні тренажери — за нашими підрахунками, вартувало близько 8 млрд дол. США. З такої цифри ми розпочали переговори з росіянами. Звичайно, Росія за такі гроші не хотіла брати стратегічні авіаційні комплекси, але і не відмовлялась від них. Вони оцінили наше угруповання стратегічної авіації у 300 млн дол. США. Оскільки процес переговорів тривав понад 5 років, а літаки не літали, то звичайна їх вартість знижувалася, і до 1998 року ми знизили ціну до 3 млрд дол. США, а вони наполягали на 300 млн дол., бо у них існувала своя методика підрахування. Наш розрахунок був такий — на той час Україна була винна Росії за енергоносії 2 млрд дол. США, вони забирають наші стратегічні авіаційні комплекси за рахунок боргів і ще 1 млрд дол. залишається нам на підтримку наших Військово-повітряних сил.
Звичайно, я не міг погодитись на запропоновану російською стороною суму, тому переговорний процес тривав, але 1999 року мене звільнили, а 2000 року 11 стратегічних авіаційних комплексів разом з наземним обладнанням, майном і ракетами передали до Росії за 275 млн дол. США. Передавання здійснювалося через фірму Бакая. Військово-повітряні сили до цього часу не отримали ні копійки. Ось так закінчилася ця епопея.
Іванка ПОПОВИЧ, Львів-Київ-Львів
