Її лялькою стала власна дитина... - „Високий замок“, 5 лютого

Ратуша-ForUm

|

Журналіст „Високого Замку“ поїхав до Харкова, звідки привіз вражаючу історію життя наймолодшої мами України, львів’янки за походженням.

Звістка про харків’янку, яка в одинадцять років стала мамою, за кілька днів облетіла світ. В Україні не було засобу масової інформації, який би не обсмоктав цю новину з усіх боків. Однак журналісти обмежувалися повідомленнями про перебіг феноменальних пологів та жартівливими замітками, написаними у стилі “українки ще й не таке можуть!”. “Високий Замок” став першою газетою, яка не тільки поцікавилася долею цієї родини, а й спробувала допомогти їй. Ми тим більше вважали це своїм обов’язком, оскільки героїні нашої публікації народилися і жили у Львові, а до Харкова переїхали кілька років тому…

Мама завагітніла в 15, донька – в 11 років

Мар’яна* була п’ятою у родині, де, крім неї, росли ще дев’ятеро дітей. Мати змушена була віддати дівчинку до Брюховицької школи-інтернату, де вона і виросла. Коли Мар’яна вперше завагітніла, їй було п’ятнадцять…

– Аборту не роби, – порадила їй мати. – Я, доню, жодного дитяти, котрого Бог дав, не вбила, і гріха на душі не маю. Не бери і ти…

Батько дівчинки, яку народила Мар’яна, ніколи не бачив своєї доньки: дізнавшись про вагітність коханки, він відразу ж покинув її. А перед самими пологами його заарештували за крадіжки. Це був його третій арешт, як довідалася згодом Мар’яна. Немовля з пологового будинку відразу ж відправили до будинку дитини. Виховувати і ростити його вдома, де і так був справжній дитячий садок, не було можливості. Свою донечку Мар’яна назвала Іванкою – на честь мами…

За кілька років у житті Мар’яни з’явився Чонг, студент з В’єтнаму, який тоді навчався на економічному факультеті Львівського університету. Він був лагідним, простим, надійним, і Мар’яна подумала, що колись, можливо, поїде з ним за кордон, до берегів, які омивають теплі південні моря. Але Чонг повіз її не до Ханоя, а до Харкова, де на ринку торгували його краяни. Іванку та її новонароджену сестричку Діану, доньку Чонга і Мар’яни, взяли із собою.

У Харкові Чонг запропонував оформити їхній шлюб як належить, але це виявилося непросто: потрібні були безліч довідок з В’єтнаму та зі Львова, письмові дозволи батьків на одруження, усі документи належало перекласти. Поки Чонг збирав ці папери, його з Мар’яною кохання дало тріщину – після восьми років спільного життя вони розлучилися…

„Хто не страждав, не знає, що таке кохання…“

Самотність – нелегке випробування для жінки. Особливо, коли на руках двоє маленьких дітей. Мар’яна пішла продавати кисловодські тапочки на найбільший ринок Харкова, Барабашовку. Власник ятки платив їй за півторадобову зміну 30 гривень…

Жінка винайняла кімнату в особнячку на околиці міста – квартира була їй не по кишені – і переїхала туди зі своїми дівчатами. Коли приходила додому з роботи, валилася на ліжко, мов сніп, і вмить засинала. Потім робила якісь хатні справи, їла і знову поспішала на роботу. Зайнята боротьбою за виживання, вона і не помітила, як виросла Іванка, як крізь фігуру одинадцятирічної дитини проступили риси дорослої дівчини.

У руках у мене невеличкий чорний записничок, списаний крупним дитячим почерком. У нього Іванка занотовувала віршовані й невіршовані рядки, які приглянулися їй у книжках та газетах.

“Кожен, хто кохає, має страждати. А якщо він не страждав, то і не відчув смаку кохання…”.

“Любий, лечу до тебе, мов на крилах. І немає такої відстані, якої б не могло здолати моє серце…”.

Переписала Іванка й кілька анекдотів. Мені запам’ятався один з них:

“Тато каже доньці:

– Ти вже доросла. Давай поговоримо з тобою про секс.

– Добре, татусю. Що саме про секс ти хочеш знати?”.

На сусідній сторінці – кілька слів невідомою мовою і адреса: вул.Сєвєрная, Фервянська область, м.Коканд, Узбекистан. Поруч великими літерами ім’я – Лазіз Паджибаєв. (Ім’я та адреса справжні. – Авт.)

– Я б його своїми руками задушила! – каже крізь сльози Мар’яна, дивлячись на ці рядки. Вона невисока на зріст, смаглява жінка, з чорним, коротко підстриженим волоссям і такими ж чорними очима. Їй лише 28 – і вона вже бабуся. Та й виглядає старшою за свої роки…

– Коли власник особняка здав сусідню кімнату цьому узбекові, який возив до Харкова товар з Середньої Азії, я обурювалася, – розповідає вона. – Але нічого вдіяти не могла. Повернувшись з роботи, часто заставала Лазіза удвох з Іванкою за розмовою чи грою у карти. Мені їхня дружба не подобалася, але, з іншого боку, я тішилася, що хтось розважає мою дитину, поки я працюю. Нічого поганого мені навіть на гадку не спадало, адже Іванці було тільки одинадцять! Коли через півроку Лазіз зник, я зітхнула з полегшенням. А потім у школі до мене підійшла Іванчина класна керівничка…

„Звідки у мене там могла взятися дитина?“

Учителька звернула увагу на те, що Іванка на фізкультурі бігає якось боком, тримаючись за живіт. Порадила Мар’яні повести дівчинку до гінеколога – мовляв, може, хвороба у неї якась. А гінеколог, обстеживши дитину, сказав Мар’яні: “Можу вас привітати. Через два місяці ви станете бабусею”.

Мар’яна тільки пригадує, що прийшла до тями від різкого запаху нашатирного спирту. Вона сподівалася, що лікар помилився, що все це був тільки жахливий сон. Та гінеколог лише співчутливо дивився на неї, поруч із ним стояла перелякана Іванка. Вона ніяк не могла зрозуміти, що трапилося:

– Яка дитина? Звідки вона у мене там могла взятися?

З мамою вони ніколи не розмовляли про інтимні стосунки – єдиним її вихователем був телевізор.

Мар’яна розповідає, що у Харківському пологовому будинку №5 їй сказали, що аборт на такому терміні робити небезпечно: дівчинка може назавжди залишитися бездітною.

– Я хотіла, щоб медики викликали штучні пологи, і це ще можна було зробити, – каже вона. – Та лікарі помилилися: Іванка тоді була на шостому місяці, а не на сьомому. Ох, якби я дізналася про все раніше! Але вагітності зовсім не було видно. Восени Іванка допомагала мені на базарі, але ні я, ні мої подруги нічого не помітили.

Тепер Мар’яна вже не соромиться сліз, і вони, мов горох, котяться по її щоках… І я теж ледь стримую емоції.

У пологовому будинку красиву, чорняву, невисоку на зріст дівчинку відразу ж полюбили. Хто з лікарів і медсестер називав її донечкою, хто онучкою. Іванка допомагала згортати тампони для операцій, балакала з санітарками і дивилася, як годують своїх дітей дорослі жінки. Першою іграшкою у пологовому будинку стала її власна дитина, яку вона народила на Івана, 20 січня. А 25 січня Іванці виповнилося дванадцять…

Іванка сумує за Лазізом

– Часом мені здається, що Іванка ставиться до свого сина, як до ляльки, – розповідає медсестра обсерваційного відділення пані Людмила. – А потім я помічаю, як дбайливо вона пеленає малюка, якими щасливими очима дивиться на нього. Вона таки непогана мама…

– Те, що дівчинка завагітніла так рано, загалом не є сенсацією, – розповідає мені головний лікар Харківського пологового будинку №5 Микола Козуб. – Адже на півдні дівчат видають заміж у тринадцять років. Однак далеко не кожна може похвалитися, що народила навіть у тринадцять. Та ще й здорову дитину вагою 3,8 кг і зростом 52 см! Іванка розвинулася надзвичайно швидко, а перебудова організму під час вагітності довершила дозрівання. У неї навіть молока для годування дитини достатньо…

Іванка, яка почувається повноцінною матір’ю, шкодує тепер про одне – що Лазіза… немає поруч із нею. Він обіцяв їй одружитися, забрати до себе в Узбекистан. Дівчинка каже, що була щасливою поруч із ним, почувалася дорослою. Іванка нікому не розповідала про їхні стосунки, а два подарунки Лазіза, дешевий наручний годинник і флакончик парфумів, не показувала ні подругам, ні мамі.

– Я розуміла, що між нами відбувається, тільки не думала, що завагітнію, – каже вона. Одинадцятирічну дитину Іванка нагадує лише обличчям, а тіло у неї вже доросле, жіноче. – На близькість погодилася тому, що справді кохала Лазіза. І зараз кохаю…

Коли Іванка була на восьмому тижні, пожалілася коханому на те, що у неї раптом почала часто боліти голова. Мабуть, тоді він все і зрозумів, бо зник, не прощаючись. Іванка каже, що не хотіла б, щоб Лазіза засудили за розбещення неповнолітніх. Нехай просто знайдуть і примусять одружитися.

Міліціонери стверджують, що не бачили заяви потерпілої, хоч Мар’яна написала її у Київському райвідділі відразу ж, як дізналася про все.

– Ми порушили кримінальну справу за фактом пологів у такому ранньому віці, – розповідає начальник кримінальної міліції у справах неповнолітніх Харківського міського управління МВС України Сергій Бєлозьоренко. – Без розбещення неповнолітньої такого не буває. Отже, батькові дитини доведеться відповідати. За статтею 156 Кримінального кодексу України, йому загрожує піврічне ув’язнення або три роки „хімії“. Незабаром його вже шукатиме Інтерпол…

…Поки весь світ дивувався пологам у такому юному віці, Мар’яна боролася за життя тепер вже трьох дітей. Власник особняка, в якому вони жили, після скандалу вказав Мар’яні на двері – щоб не мати зайвих клопотів з правоохоронцями та журналістами. Хазяїн ятки на базарі теж натякнув, що коли жінка бігатиме по лікарях та пологових будинках, він візьме замість неї когось іншого. Та й працювати на базарі стало неможливо – усі показували на Мар’яну пальцями, шушукались за спиною: “Яка мама, така і донька!”.

Мар’яні нічого не залишалося, як просити Чонга, єдину близьку для неї людину у Харкові, прийняти її до себе – бодай на кілька тижнів. В’єтнамець не зміг відмовити матері своєї дитини.

За обшарпане помешкання у дев’ятиповерховому будинку на околиці Харкова, яку у народі називають Рашкіною Дачею, Чонг платить 35 доларів на місяць. У єдиній кімнаті з усіх меблів лише два ліжка й кілька стільців. Мар’яна розкладає переді мною сімейні альбоми.

– Ось це я у Львові, це мої брати і сестри, це моя мама, – каже вона. – А ось це Іванка.

Чорноброва юнка уважно дивиться з фото. Красиве, суто галицьке обличчя. Ніколи не скажеш, що їй одинадцять років, швидше чотирнадцять, п’ятнадцять. На одній світлині – новорічна компанія. Обличчя чоловіка у центрі замальовано авторучкою: фотопапір протертий мало не наскрізь. Так Мар’яна помстилася власнику будинку, в якому жила, за те, що виставив її на вулицю.

Чонг уважно прислухається до нашої розмови. Він погано розуміє українську. Лише коли чує слово “допомога”, завзято киває головою. “Так, так, допомога, допомагати…”.

– Якби не журналісти, Іванку, можливо, ще можна було б залишити у Харкові, – веде далі Мар’яна. – Але вони були у школі, говорили з учителями і показали все по телевізору. Через це тепер Іванці ніде не дадуть проходу. Навіть якщо я переведу її до іншої школи, і там рано чи пізно дізнаються. Мені залишилося тільки одне: відправити її до Львова, щоб вона там закінчила школу. А її сина доведеться залишити у будинку дитини. Мені не прогодувати трьох дітей…

Скандальна відомість додала болю, однак, разом із цим, запалила вогник надії. Мар’яна із запалом розповідає, що до неї нещодавно телефонував з Києва якийсь дуже поважний чоловік, “начебто заступник самого Кучми”, і обіцяв квартиру. Мер Харкова теж сказав, що постарається допомогти юній породіллі. Але поки що все це – слова. “Високий Замок” вирішив у будь-якому разі не залишати землячку на поталу долі. Для цього ми відкрили розрахунковий рахунок у Харкові, на який перерахували певну суму – для Мар’яни, Іванки і для її маленького сина, через народження якого досі ніхто не радів, а тільки плакали. Нехай і у нього буде принаймні надія на інакше, ніж у його батьків, життя…

Дмитро Синяк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *