З любов’ю в серці - „Ратуша“, 5 лютого

Ратуша-ForUm

|

Сьогодні гостем сторінки “Без краватки” є народний артист України, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, член-кореспондент Академії мистецтв України, професор, кандидат мистецтвознавства, завкафедрою композиції Львівської консерваторії, голова Львівського відділення Спілки композиторів, секретар Спілки композиторів України і завкафедрою історії української музики Київської консерваторії та керівник Центру музичної україністики Мирослав Скорик — людина, широко відома і глибоко шанована не лише на Львівщині і в Україні, а й у цілому світі.

І складають шану панові Мирославу не тільки за його композиторський талант і вагомий внесок у розвиток української і світової музики, а за порядність, інтелігентність, щирість душі… Я не продовжуватиму синонімічного ряду компліментів панові Скорику лишень з огляду на те, що він людина надзвичайно скромна, і я особисто переконалася в цьому, поспілкувавшись впродовж кількох годин із паном професором у нього вдома. А говорили ми про багато речей, які не стосуються безпосередньо творчості. До розмови долучилася дружина композитора — пані Адріана, тележурналіст, завідувач відділу міжнародних зв’язків Львівського телебачення. Зрештою, не буду робити вступ до інтерв’ю розлогим. Скажу тільки одне — у цьому домі тепло, затишно і все просякнуто любов’ю. І я докладу максимум зусиль для того, щоб ви, шановні читачі, відчули цю атмосферу — бо вона направду причаровує.

Маестро

– Насамперед, пане Мирославе, хотіла запитати: де черпаєте наснагу? Що надихає на творчість?

– Це є дуже трудне питання. І, повірте мені, ніхто з творчих людей точно не відповість вам — що, коли і як виникає… Це є якийсь підсвідомий процес. Щодо того, що надихає, можливо, говоритиму якісь тривіальні речі — але надихає саме життя. Особливо моє теперішнє.

– Коли вперше підійшли до фортепіано?

– Музичні здібності я виявив досить рано — приблизно у віці

5 — 6 років. Я вже багато разів цю історію оповідав, так що вибачте, якщо в дечому повторюватимуся. Мої батьки були дещо музикальними, хоч не були професіоналами. Так велося з дитинства: мама грала на фортепіано, а батько колись у юнацькі роки навіть хотів бути композитором. Так що вони підтримали в мені ідею стати музикантом, я писав пісні, грав на фортепіано, але батьки до певного часу навіть не дуже хотіли віддавати мене до музичної школи. І у перший клас я пішов до звичайної. Це була школа № 8 — на початку Лисенка. Батько був добре знайомий із Соломією Крушельницькою, і вирішив показати мене славетній співачці. Отож, прийшовши до пані Соломії, я почав грати на їхньому фортепіано, а трохи пізніше сказав, що цей фортеп’ян фальшивий.

– А чому фальшивий?

– Бо вона займалася вдома вокалом, а під вокал фортепіано настроюється трохи нижче. І Соломія Крушельницька тоді зрозуміла, що в мене абсолютний слух і порадила батькові віддати мене до музичної школи. Отак і розпочалася моя музична кар’єра. А ще дуже радила батькам віддати мене до музичної школи Марія Колесса — мама Філарета Колесси.

– Чи ніколи не шкодували, що пішли саме цією, музичною, стежиною?

– Ні, ніколи: як тоді запрягся — так і досі.

– А де здобували музичну освіту?

– Доля в мене досить складна, бо 1947 року ми з батьками опинилися в Сибіру. Там я продовжував навчання в семирічній школі. Мав дуже добрих викладачів. По скрипці мене вчив учитель, який поїхав до Сибіру зі мною, а по фортепіано мене навчала вчителька з Москви, яка свого часу навчалася у Рахманінова. І потім, коли вже повернувся до Львова, а це було 1955 року, мені було тяжко вступати до консерваторії. Погодьтеся, після семирічки … Але я таки вступив на теоретичний відділ і почав займатися композицією. Пізніше вчився в аспірантурі Московської консерваторії у класі Дмитра Кабалевського. Він мені дуже подобався як учитель — передусім тим, що був дуже відповідальним — як уже займався зі студентом, то було дві години, не менше. Попри те, що дуже багато гастролював, потім усі лекції відпрацьовував. Ми з паном Кабалевським тривалий час дружили, він мене запрошував додому — я знайомий з усією його родиною. У нас були дуже гарні стосунки. Потім я повернувся до Львова, пізніше 15 років працював у Києві. Трохи більше десяти років тому повернувся до Львова. Вже довший час одночасно викладаю у Львівській і Київській консерваторіях.

– Чи можете назвати людей, з якими завжди залюбки працювалося?

– У мене багато друзів, видатних музикантів, з якими я тривалий час співпрацював і співпрацюю. Це — скрипалі Олег Криса, Юрій Мазуркевич, Богодар Которович. Віолончелістка Марія Чайковська, піаністи Дмитро Башкіров, Микола Сук, Володимир Винницький, Слободяник. У мене ще є оркестр старовинної музики, з яким я багато працюю і виконую багато творів.

– Що є вашою провідною настановою щодо студентів?

– Я їм прагну довести, що композиція — то є така ж професія, як і всі інші, які не стосуються музики, і цей фах має свої закони, тому потрібні професійні навики, однакові для всіх композиторів, можливо, навіть усіх епох. Як піаніст не зможе віртуозно заграти серйозних творів, якщо не вчитиме гам і етюдів, так само і композитор — якщо не працює над виробленням композиторської техніки, яка існувала віддавна і існує нині, він не зможе далі розвиватися самостійно. От тому я й стараюся прищепити своїм студентам навики професіоналізму. А далі вже певний композитор іде своєю творчою дорогою. У мене більше 30-ти учнів, з них більшість — члени Спілки композиторів. Багато з них вже є народні і заслужені, і лауреати премій. І ми досить відрізняємося один від одного, бо, ще раз повторюю: я ніколи не нав’язую ідеології, йдеться винятково про технічне навчання.

– Чи можете сказати, що маєте улюблених учнів?

– Студенти були різні — більш талановиті, менш талановиті. Завжди любив таких, які багато і серйозно працювали. Це — Євген Станкович, Іван Карабиць, Володимир Зубицький, Ганна Гаврилець, Віктор Степурко. Їх багато, я можу когось зараз забути.

– Ви є людина, дуже відома в Україні. Чому досі не переїхали остаточно до Києва, що тримає саме у Львові?

– Для мене нема різниці, де жити. Кожне з цих двох міст є для мене близьким. Єдине, що можу сказати: пробувши певний час у Києві, вертаюся до Львова, щоби трохи пізніше знову повернутися до Києва.

– Музика, за великим рахунком, це всього-на-всього — сім нот. І, зрозуміло, дуже виснажливою є композиторська праця, бо щоб з того, даруйте, “мізеру” скласти бодай коротенький твір, треба працювати, працювати, працювати. Чи не трапляється, що набридає, бо змучуєтеся, бо не виходить так, як замислювалося, зрештою, багато аспектів у будь-якій творчості, через які…

– Безперечно, трапляється таке. Тоді на певний чи непевний час робота відкладається. До речі, у мене були такі часи, що я не написав жодної ноти.

– Чи є речі, які вас дратують?

– Непорядність, недодержання слова.

– А чим люди вас приваблюють?

– Порядністю.

Муза

– Як відпочиваєте?

– (пан Скорик) По-різному. Люблю збирати гриби в лісі — це моя друга професія. Щоправда, Адріана боїться, що я з’їм якийсь поганий гриб і помру, а вона разом зі мною. Але поки що, як бачите, ми живі (Адріана сміється).

– Прошу мені трішечки розказати про свою Музу.

– (пан Скорик трішки замислився) Я просто вважаю, що наші взаємини з дружиною — не для обговорення широкого загалу. Я є забобонний. Зрештою, боюся її перехвалити — раптом через це мій діамант вкрадуть чи він потьмяніє.

– (пані Адріана сміється) Навпаки, мабуть, твій діамант треба полірувати…

– (пан Скорик) Наш стаж подружнього життя ще не є таким тривалим.

– Усе ще попереду.

– (пан Скорик) Я на це щиро сподіваюся. Справді, вона мені за кілька років створила такі умови…

– Які?

– (пан Скорик) Я не займаюся жодними господарськими проблемами. Можливо, вона б мала давати мені менше волі, не звалювати весь тягар на свої плечі. Зрештою, наш Назар теж підріс і допомагає, у чому це можливо. Але за ті останні роки я написав дуже багато музики, і щиро переконаний, що це беззаперечна заслуга моєї дружини. Одначе не треба ніколи нікого перехвалювати.

– Чи не вважаєте, що вашим стосункам сприяє те, що дружина також є творчий працівник?

– (пан Скорик) Безперечно, хоча це не є головним у наших стосунках. Головне, власне, особисті взаємини. Зрештою, не має значення її професія — якщо вона до мене гарно ставиться, це найважливіше. Я, щоправда, забороняю їй співати.

– (пані Адріана сміється) Це вже поза моєю професією. Те, що чоловік забороняє мені співати, то є особистісна риса. Бо кожен композитор постійно наповнений звуками — і коли він працює, і коли не працює, і коли, припустимо, подорожує, і коли відпочиває… І це, очевидно, створює певний фон. Тому, ймовірно, навантаження якихось інших фонів є небажаним.

– (пан Скорик) Я часом навіть їй забороняю слухати якусь музику.

– (пані Адріана) Але це не означає, що ми не слухаємо музики інших композиторів. Слухаємо тоді, коли маємо на це бажання, натхнення, коли нас це цікавить. Тут, напевно, варто сказати про те, що у наш насичений подіями і роботою час треба вміти сконцентруватися на тому, що тобі є бажаним.

– А чим смачненьким годує вас ваша Муза?

– (пан Скорик) От із тим, власне, і проблема. Вона надто добре, смачно готує, через що я багато їм і поправляюся. І я її за то навіть часом сварю.

– (пані Адріана) Я думаю, що це мій скромний елемент творчості…

– (пан Скорик) До речі, щоб ви знали, я сам вмію дуже добре готувати. Інколи готую так смачно, що від моїх кулінарних шедеврів неможливо відірватися. Але час від часу даю своїй жінці певне замовлення.

– Наприклад?

– (пан Скорик) Ну, щось спеціальне. Зокрема, я навчив її робити свинячу ніжку.

– (пані Адріана) Прошу занотувати: це рецепт Скорика, який я виконую. Але якщо серйозно, то маю сказати, що гарне приготування їжі — це є наші сімейні традиції, які я успадкувала від бабусі, котра мала надто вишуканий смак, і від мами. Хочу наголосити на тому, що мій чоловік є справжнісінький гурман, тобто він ніколи не сідає до столу тільки для того, аби поїсти. Для нього поїсти означає насолодитися. Але якщо продовжити цю кулінарну тему, то справді є чудові рецепти, автор яких — тільки Мирослав Скорик.

– (пан Скорик) Я би так не казав, що я є автором цих страв. Я їх просто запам’ятовую, скуштувавши десь.

– (пані Адріана) Але ти їх не тільки запам’ятовуєш, а й відтворюєш. Ми вже згадували, про надзвичайну свинячу ніжку від Мирослава Скорика, але є ще надзвичайні гриби від Мирослава Скорика, які він не тільки збирає, а й прекрасно готує. Також він полюбляє готувати вишукані салати. А взагалі я хочу сказати, що коли мій чоловік має час і натхнення, то він багато в чому мені допомагає у господарських справах.

Кода

– Чи важко бути дружиною такої знаної людини?

– (пані Адріана) Я є дружиною генія — і я це відчуваю. Знаєте, коли найбільше? Коли на його концертах бачу велике число людей, які прийшли, щоби послухати саме Скорика, коли я бачу його — диригента, іноді думаю про те, що ще годину тому ми разом обідали або ходили щось купляти… Я завжди для себе чомусь відмежовую оту грань буденності і грань творчості. І думаю: Боже, невже це мій чоловік? Стосовно побуту, то я цього абсолютно не відчуваю. Можливо, хтось думає, що як композитор творить, то двері в його кімнату зачинені, що він на всіх шикає — не заходьте, я не їм, не сплю. Цього в нас нема, і це не означає, що в нашому домі постійно лунає музика. Цей процес творчості полягає в таких моментах, які є доволі незвичними. Я ніколи не забуду, коли одного разу ми мали дуже довгий переліт (Мирослав, по-моєму, дрімав), і раптом чоловік спохватився і перепитав мене, чи я не маю якогось папірця. Накреслив нотний стан, і, очевидно, це був ключовий момент якоїсь вловленої фрази тієї музики і тих нот, які в ньому живуть постійно. Отож процес його творення є постійний, просто, як кожний фахівець, як кожний професіонал, він ловить момент, який є неповторним і старається не відкладати на потім, а зафіксувати. Тому чоловік, як правило, дуже багато пише. Я веду до того, що його творення для мене є абсолютно не обтяжливим у житті. Тому, коли мене хтось питає, як вам живеться з чоловіком-генієм, я відповідаю: я просто живу. Я, як жінка, яка багато пройшла в своєму житті і рифів, і злетів, і незлетів, щаслива, що дожила до того моменту і до такої ситуації, коли я можу це сказати. Попри те, що мій чоловік, напевно, мені заперечить, мотивуючи це тим, що я оприлюднила доволі інтимні речі. Я хочу це сказати і я не боюся це говорити, бо я є настільки впевнена в його почуттях і в наших взаємних почуттях, що не вірю, що хтось може наврочити. Навпаки, я вважаю, що про це треба говорити, бо життя дуже коротке. Для чого говорити потім — як мене любили, як я любила, треба говорити зараз — у такий складний, у такий непевний час. І ще я переконана, що в житті абсолютно нема нічого випадкового. І те, що ми разом, — цілком закономірно.

Розмовляла Тетяна КОЗИРЄВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *