Вулиця імені Олександра Невського... у Львові? - „Львівська газета“, 5 лютого

Ратуша-ForUm

|

ТЕ, ЩО ТАКА назва вулиці була в часи російсько-комуністичної окупації, – нічого дивного. Імперія дбала про ідеологічне ярмо на кожному кроці (Росія це робить і далі). Що вона є сьогодні – то таки дивно. І якщо міська влада зволікає зі зміною назви, то це ще дивніше.

Довідка. У 1863 році ця вулиця мала назву Новий Світ – бічна, від 1871 р. аж до грудня 1944 року – Святої Терези. Відтоді – Олександра Невського.

Нещодавно Глава УГКЦ звернувся до міської влади Львова з проханням знайти можливість назвати якусь вулицю ім’ям найвидатнішого мужа в українській історії (релігійного, церковного, політичного, культурного, громадського) Андрея Шептицького. Саме цей рік проголошено роком вшанування пам’яті Митрополита. То чом би не перейменувати вулицю Олександра Невського на вулицю Митрополита Андрея? Адже вона вибігає променем від Святоюрської площі. І балакання про те, що таким променем відходить вулиця Шептицьких, – пусте. Бо вона названа ще в 1885 році на честь києво-галицьких митрополитів Атаназія та Лева Шептицьких – будівників Собору Святого Юра. За “перших” і “других совєтів” її, звісно, перейменовували на Кірова. Чи ж не заслуговує Великий Митрополит на таку дрібничку від нас? І пояснення, що буде плутанина (наприклад, у виступі на Львівському обласному радіо секретаря міськради пана Зеновія Сірика), не витримує критики, бо одна вулиця – Шептицьких, а інша – Митрополита Андрея. Жодним словом не перехрещуються ці назви.

Чому ми так довго толеруємо назву Олександра Невського? Що він має до Львова? Абсолютно нічого! Звичайно, є назви вулиць, що носять імена діячів, які ніколи не мали стосунку до історії нашого міста, краю чи навіть України. Це загальновизнані світові імена – і в цьому нічого поганого (наприклад, Декарта чи Лінкольна тощо). Олександр Невський – новгородський, а згодом володимиро-суздальський князь, але про це згодом. Чим міг собі заслужити добру пам’ять у львів’ян? Навіть і не тому, що згодом стає святим у святцях Російської Православної Церкви. Це їхня проблема. Про його ж діяльність дуже слушно висловилася історик Наталя Полянська-Василенко в своїй “Історії України”(Мюнхен, 1973, т., стор. 207).

“Доба Данила важлива й тим, що впродовж 20 років яскраво намітилася різниця між ідеологією й орієнтацією української держави та Володимиро-Суздальської тоді, як Данило для зміцнення своєї держави та звільнення її від татарського панування шукав зв’язків з Європою, Олександр, орієнтуючись на схід, визнавав безоглядно владу татар. Таким чином стали один проти одного різні світи”.

Цього було б достатньо, щоби визнати чужорідність імені Олександра Невського на львівській мапі, як і на всеукраїнській. Та ось потрапляє до наших рук щойно видана монографія відомого історика нашої Церкви, кандидата філософських наук Івана Паславського “Коронація Данила Галицького в контексті політичних і церковних відносин ХІІІ століття (“Місіонер”, Львів, 2003).

Князь Данило, як і його батько Роман, мали в Європі добру монаршу опінію – їх величали титулом “король” навіть задовго до самої коронації Данила в 1253 році. Це було поважне визнання їх як володарів Русі. Папа Інокентій ІV, прихильник Данила і захисник східного обряду від латинізації, пропонує Данилові корону в 1248 році. Але князь, страшно пригнічений татаро-монгольською навалою, тоді не посмів кинути аж такий виклик орді – його спротив міг обернутися цілковитою катастрофою. Ось відповідь Данила: “Рать татарська не перестає зле з нами жити, то як можу прийняти вінець без твоєї допомоги”.

У ставці великого хана Каракорумі братів Андрія та Олександра, синів суздальського князя Ярослава Всеволодовича, призначили на княжіння відповідно у Володимирі та Новгороді. Останній номінально отримав ще Київ із удільним київським князівством. Обох посвятили у Даниловий задум. Однак скоро Андрій потрапляє в неласку Орди внаслідок певних владних перемін у Каракорумі – за участь в антитатарській змові. І, як зазначає Іван Паславський, “тут не обійшлося без інтриг і зради Олександра Ярославовича Невського, що 1252 року їздив до Золотої Орди й одержав з рук Батия Ярлик на велике княжіння, заплативши за це, як неважко здогадатися, певною дискретною інформацією” (стор.65). Батий відразу послав орду проти Андрія, який був змушений утекти до Швеції, та Ярослава Тверського, якого жорстоко погромили. І проти Данила було вислано військо, але той зумів відбити наступ, щоправда, втративши Пониззя. Російський історик М. Просьолков вважає Олександра “покірним виконавцем волі татарів”. Це делікатно сказано, якщо навести думку іншого відомого російського історика в діаспорі Георгія Вернадського, який називає Олександра “хрещеним батьком євразійства” – потворного симбіозу татарщини та московства. Із тим “симбіозом” Україна й до нині не може дати собі ради (наприклад, остання її форма – ЄЕП). Олександр, як пише Іван Паславський, стає “генеральним розпорядником” антиєвропейської коаліції Володимиро-Суздальщини, Золотої Орди та Шевської імперії (відновлювана частина Візантійської імперії).

Розчарований своєю “східною” політикою, Данило знову роззирається на захід. Отож, можемо вважати, що до коронування Данила “причетний” й Олександр Невський. Але саме така причетність у жодному разі не виправдовує того, що вулиця у Львові досі називається його ім’ям.

Сподіваюся, що такі “вісті із давнини” змусять замислитися нашу міську владу та її посадника, бо, толеруючи й надалі зрадника Данилової ідеї і татарського прислужника, ображаємо себе, а в першу чергу – честь засновника нашого міста Короля Данила, як і, зрештою, будівничого нашого Духа в цьому місті та всьому краю Митрополита Андрея.

Ігор Калинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...