Леся Ставицька: “Жаргон теж може бути інтимною мовою” - „Львівська газета“, 30 січня

Ратуша-ForUm

|

Коли доктор філологічних наук, завідувач відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАН України Леся Ставицька років зо сім тому бралася за укладання “Короткого словника жаргонної лексики української мови”, вона навряд чи могла передбачити, що за неповних півроку існування цієї книги розійдеться фактично половина її накладу.

Далеко не кожен словник (а цей містить 3200 слів і 650 словосполучень українського жаргоновживання кінця ХХ – початку ХХІ століття) може похвалитися таким щирим зацікавленням до себе. Одні списували його успіх на задекларовану тему, яка у свідомості багатьох невіддільна від чогось смаженого та неприйнятного, інші – на добротність самого видання “Критикою”, ще інші намагалися пошукати якихось закулісних обґрунтувань. Але і прихильники, і противники заінтриговано гортали сторінки книги. Сьогодні Леся Ставицька – гість “Газети”.

– Пані Лесю, що спонукало вас узятися за укладання словника саме жаргонної лексики? Адже більшість людей переконані, що жаргон – це груба матерія, яка жінці цілковито не властива.

– Розуміння цієї лексики як матерії грубої, словесно вульгарної, ототожненої з лайкою – це один із міфів, який існує в нашому суспільстві. І цей міф справді виявився дуже живучим, оскільки в українській культурі мову розуміють передовсім як національний скарб, а не як засіб комунікації. Добре це чи погано – окреме питання. Але, відповідно, її вивчали такою, якою вона має бути, анітрохи не зважаючи на те, якою вона є. І що сталося? За десятиліття, свідомо відмовляючись від цілого пласту фразеології, фамільярної, діалектної лексики, ми безповоротно втратили чимало цікавого й такого, що могло стати цінністю на майбутнє. Понадто – для багатьох говорити українською замість внутрішньої радості від мовлення почало зводитися (цитуючи мовознавця Стефанію Андрусів) до обов’язку перед мовою, психологічного дискомфорту, невдоволення собою і – що найгірше – мовою. Рано чи пізно ситуація мала змінитися. І вона змінюється, хоча й не так швидко, як би хотілося. А щодо того, чому саме я почала цим займатися, то не вважаю, що вивчення жаргонної лексики має прерогативу за статтю. Це наукова діяльність, якою займається той, кому це цікаво.

– Оскільки ви чи не перші в сучасній Україні (якщо не брати до уваги виданих мізерним тиражем згаданих вами в передмові “Першого українського словника молодіжного сленгу” Світлани Пиркало та “Словника жаргону злочинців” Поповченка) взялися за цю титанічну працю, то що для вас було найважчим при укладанні?

– Напевно, підбір ілюстрацій до слів. Ці слова в усіх на вустах, їх більш-менш упізнають. Про значення деяких можна дізнатися з російських словників. Але доводилося надзвичайно багато перечитувати української поезії, прози, драматургії, публіцистики, і це відбирало чимало часу. Однак проблеми залишалися. Нині я готую друге – доповнене – видання, хоча таке відчуття, що весь цей процес вишукування, осмислення, перечитування з олівцем – такий, що завжди актуальний через десятиліття. Можу лише сказати те, що у другому виданні словника спробувала виправити всі неточності та помилки, які були характерними для першого. А вже читач визначатиме, наскільки це мені вдалося.

– До речі, про неточності. Відомо, що лексикограф, напевно, єдиний з авторів, який може бажати собі не похвали, а уникнення докорів. Вам у цьому пощастило?

– Це залежить від того, як до цього підходити. Чесно кажучи, на критику я чекала, зокрема, щодо вичерпного тлумачення слів, їх закінчення, наголосів. Чи зауважень – мовляв, я чогось не врахувала. І це абсолютно нормально.

Дуже вдячна всім людям, які надсилали та продовжують надсилати чи приносити мені в рукописному варіанті такі доповнення – себто моя робота не залишилася без уваги. Як конструктивну допомогу, так і конструктивну критику сприймаю з великим зацікавленням. Обов’язково аналізую їх і враховую надалі. Але є й інший тип критики, коли беруться писати рецензії, критичні студії люди, які не мають найменшого уявлення про структуру мови, закономірності її функціонування, про місце жаргону в системі мови. Люди, які не просто українці, а, як самі люблять наголошувати, – професійні українці. Вони ворожо ставляться до всього, що відступає від канонів, пов’язане із запозиченнями тощо. І такі рецензії на цей словник теж не забарилися.

– Що вам закидають?

– Скажімо, що там багато русизмів, якось забуваючи, що йдеться не про стандарт, а субстандарт, який не входить у літературну мову, а тільки в систему національної мови. Територіальний діалектизм також відрізняється від літературного стандарту, але ж він існує. Погортайте словники територіальних діалектів – там є і суржики, і русизми, і полонізми тощо. Їм немає місця у словнику літературної мови, але їм належить бути у словниках діалектних. Чому? Бо це інше, відмінне, розмовне. Однак такі елементи мають право на лексикографічну репрезентацію. Навіть більше, під час спілкування вони не завжди свідчать про відсутність чи брак мовної культури. Навпаки, їх використовують свідомо. Для чого? Бо, для прикладу, чужомовність підсилює іронічне, сміхове начало, закладене в цій лексиці. У свідомості наших людей наразі панує стереотип: якщо слово надруковане, то воно вже літературне. Україна настільки відстала від світової практики, де просто вал різнотипних словників, які охоплюють різні тематичні сфери, і настільки звикла лише до перекладних, термінологічних і словників літературної мови (і то дуже обмежено), що в її мешканців складається враження – щось інакше не має права на існування.

– Які несподіванки чекали на вас у плані відкриття слів? І що, коли так можна сказати, шокувало?

– Та чимало було – усього й не згадаєш. Але мені дуже цікаво спостерігати, як територіальні діалектизми, українська розмовна лексика набувають статусу жаргонізмів. Українська як надзвичайно соковита мова має великий спектр сміхової культури. А для жаргону дуже важливо, аби слово кумедно звучало та відрізнялося від стандарту. З надзвичайним зацікавленням простежувала, як забуті, невживані або надуживані слова стають жаргонізмами. І, власне, це те, що відрізняє український жаргон від російського. Чи використання власних назв: цей предметний простір, у якому живемо, теж дуже цікаво зауважувати та фіксувати. Скажімо, популярне прізвище естрадної співачки Таїсії Повалій. Так от, коли почуєте “повний повалій”, то майте на увазі, що йдеться про стан сильного алкогольного сп’яніння. А знаєте, що означає “Леонід Макарович”? Правильно, ім’я та по батькові першого президента сучасної незалежної України. Але молодь жартівливо називає так цигарки L&M, які саме з’явилися за час правління Л. Кравчука. Зараз я підготувала монографію, де буде величезний розділ “Національно-мовна специфіка українського жаргоновживання”. І думаю, на всі ці запитання там отримаєте відповідь.

– Пані Лесю, ви – єдиний ентузіаст на ниві такого дослідження? Чи маєте вже послідовників?

– Дивно, але підвищеного інтересу до співпраці не спостерігаю. Лінгвісти не особливо охочі до незвіданих доріг, консервативні. Вони часто воліють іти проторованими стежками, аби не мати справи з нерозумінням, запереченнями. Тому сподвижництва наразі немає. Є кілька людей у Запоріжжі, Донецьку, Львові, яким сподобалася досліджувана мною тема. Вони й собі пробують щось робити. Тішуся з того, бо найвищою нагородою для мене як для укладача цього словника буде, коли люди відкриють свої шухляди зі зібраним матеріалом, спробують його структурувати й видати. Хай невеличким тиражем, але щоби такі словники були. Нехай у таких словниках знаходить відображення не тільки те, що людина чує у своєму регіоні, а й навіть тільки у власному місті.

– Зазвичай середовище накладає відбиток на людину. Ви вимушені жити в середовищі жаргонної лексики. А самі нею часто користуєтеся?

– Ощадливо, але часом буває ситуація, що інакше й не скажеш. Лаконізм та експресія, закладені в цій лексиці, для висловлення емоцій інколи бувають необхідними. Є ще й інша річ: часом уживання слова чи словосполучення дозволяє стати лінгвістично своєю для людини в ситуації, коли бажано бути своєю.

– Тобто влучно вжите жаргонне слово викликає довіру?

– Я б навіть сказала, що це – своєрідна інтимна мова…

Розмовляла Ярина Коваль

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...