Мирослав МАРИНОВИЧ: Я прихильних галицької ідентичності

— Чим для Вас стала нагорода „Галицький лицар“?

— Ця нагорода для мене дуже дорога тим, що вона чи не єдина з такого зразка відзнак, коли підсумовують здобутки за рік і яка йде від громади, а не від державних чи політичних структур. Роль громадськості, роль опитування дуже висока, тому вже від початку ця відзнака для мене була важливою. До того ж я дуже вдячний організаторам за гарне щорічне дійство. Я вдячний учасникам, які піднімають рівень цього дійства на хорошу висоту, так що загалом нагородження „Галицьким лицарем“ для Львова стало подією. Багато людей чекає на цьогорічне відзначення, і ця подія вже влилася, увійшла в плоть і кров львівського життя.

— Наскільки потрібні Львову та Галичині відзнаки, які б підкреслювали їхню автентику?

— Я думаю, що в Україні виокремлення культурних реґіонів є природним і органічним. Поділля ніколи не було схожим на Галичину, Галичина не схожа на Волинь тощо. Тому я за те, аби кожен реґіон плекав місцеву самобутність і культурну ідентичність доти, поки це не загрожує загальноукраїнській кумулятивній ідентичності. Ми маємо зносити мед з наших особливих реґіональних квіточок у загальноукраїнський вулик. І доки Україна збагачується від тих реґіоналізмів, то це прекрасно. Та я не є прихильником галицького автономізму чи сепаратизму, я прихильник галицької ідентичності, але визнаю особливість галицького внеску в духовне надбання України.

— Проте відомо, що галицька ідентичність простягається не лише в межах української Галичини, вона сягає й Польщі. Що Ви думаєте у цьому контексті про співпрацю між Східною та Західною Галичиною?

— До такої співпраці я ставлюся дуже позитивно. Ви маєте рацію, є окремі елементи галицької ідентичності, які є спільними для польських та українських галичан. Чому я прикипів душею до середовища часопису „Ї“? Бо цей журнал вписує Україну в різні контексти: польський, австрійський, загальноевропейський чи центрально-східноевропейський. Я тішуся, що такі осередки, бачать вписаність Галичини не лише в якусь моноідентичність, як-от колись усе вписували в совєтську. І у цьому сенсі, без сумніву, я вітаю загальногалицькі контакти.

— Ви стали Королем Галичини, згідно з каноном цього конкурсу, які ж недоліки Ви бачите в ньому?

— Я не є людиною, яка бачить передусім негативи. Припускаю, що і в конкурсі, і в дійстві загалом були якісь моменти, які треба було вчасно ліквідувати. Я думаю, що цьогорічна нарада Галицьких лицарів, що аналізуватимуть попередні роки, дуже уважно перегляне і сценарій, і кількість номінацій. Я знаю з попередніх обговорень, що буде скорочено кількість цьогорічних номінацій. Це правильне й вчасне реагування на ті негативні моменти, які зауважили торік і позаторік. До звання „Король Галичини“ я ставлюся, як до церемоніального моменту під час дійства. Я не прагну поширити свої повноваження на інші сфери. Це було б навіть смішно. Хіба що люблю часом пожартувати, що мені сумно було, що моя держава простягається лише на Галичину і що мені не вдалося приєднати, скажімо, Волинське князівство, і створити Галицько-Волинську державу.

— Однак Король Галичини — це не лише повноваження, це й відповідальність. Чи змінився якось Ваш внутрішній духовний статус?

— Мені про мій статус частіше нагадують друзі, і то якимись кпинами. Мені б хотілося, аби ті люди, яких надалі обиратимуть, разом творили інше середовище у Львові. Таке, яке б мало інші критерії поведінки та громадянської позиції, такі, що б вирізняли їх саме високим духом. Оцього я би хотів.

— На Вашу думку, чи з інавгурованих лицарським достоїнством міг би скластися певний орден, але який не був би конче інституалізованим?

— Ваші останні слова зняли мою напругу. Якщо не конче інституалізованим, то із цим я погоджуюся. Люди мають відчувати свій громадянський і суспільний обов`язок. Обов`язок львів`ян і галичан перед нашою спільнотою. Проте я категорично проти надання цьому конкурсу інституалізованої форми, і я категорично проти забави в якісь ордени, бо тоді цей конкурс втратив би головне, що він має на сьогодні: з одного боку, пошану до тих людей, кого відзначають, а з другого — легкий наліт галицького гумору. Коли ми втратимо цей гумор, коли станемо надмірно серйозними в наших забавах у аристократію, то буде правий той, хто від початку критикував конкурс і відзначення, стверджуючи, що це ностальгія Галичини за цісарськими часами. Отже, ставмося до цього з часткою гашеківського гумору, і тоді все буде гаразд. Тоді Галичина, чи то польська, чи то українська, чи навіть інші землі швейківської імперії триматимуться якогось реального ґрунту.

Розмовляв Антон Борковський