Цікавий це “нарід” — львів’яни - „Ратуша“, 22-29 січня

Сьогодні у нашому клубі ми пропонуємо роздуми на тему: хто такий пересічний львів’янин і звідки його оптимістичний песимізм. У основу пропонованого матеріалу покладено власні спостереження та публікації львівської преси кінця ХІХ — початку ХХ століття, які зберігаються у фондах ЛНБ ім. В.Стефаника НАН України.

Львів’яни, як діти свого міста, люблять усе — від добрих традицій до того, що має стосунок до сучасності. Тому, як свідки, а подекуди і як учасники його інтелектуального та громадського розвою, спостерігають або досліджують, і часом намагаються про це розповісти. Так званий локальний патріотизм докладно висвітлити важко, оскільки пересічні львів’яни сприймають це, як природне явище.

Ще наприкінці ХІХ століття один львів’янин писав: “Цікавий це “нарід”, ті львів’яни, власне, з точки зору того ж локального патріотизму.” А пересічного мешканця нашого міста він характеризує так: “У його серці не бракує ні гордості з того, що йому заповіла близько шістсотлітня історія рідного міста, ні радості з духовних і матеріальних здобутків, які остання генерація львівської громади примножила завдяки своїй праці та вправності — ця гордість, як і та радість, живуть у ньому, очевидно, несвідомо, здебільшого це великі почуття, які висловлюються так щиро, які лише у виняткових випадках, хіба що за офіційних обставин, проголошуються назовні, але вже ніколи не подаються назагал, щоб їх потягти в рамки локального патріотизму і викликати для Львова апофеоз. Сьогодні, радше, зустріти можна цей локальний патріотизм у нижчих верствах населення наших передмість, яка мешкає там з діда-прадіда — але цей патріотизм є вже ультралокальний, оскільки не має відношення до всього міста, лише, наприклад, у личаківців до Личакова — головного осідку львівських круп’ярів, пісковиків та тичкарів, у замарстинівців до Замарстинова — про це передмістя можна казати, що воно становить один суцільний город. Нелюб’язний личакі-вець з діда-прадіда видає доньку за кавалєра з Байок або Корит, а розповідали мені як про правдивий факт, що коли розійшлась вістка, що один заможний, а більш відомий і поважний господар, що мешкав на Жов-ківському передмісті, мав намір видати доньку за “пана з міста” (з Середмістя), мешканці Корит вислали до нього делегацію з проханням: “щоб нашої молодиці не видавав за чужака”.

Пересічний інтелігентний львів’янин, зазвичай, з певною дозою скептицизму у своїх поглядах на стосунки та стан рідного міста. З цього погляду він невиліковний песиміст із постійною самокритикою, водночас не шкодуючи доброчинців міста та тих, до чиїх рук воно належить. Гостро та беззастережно показує вади або недоліки міста, та того, що тут робиться, навіть якщо сам у цій роботі брав активну участь. Мабуть, тому “ніколи не буде об’єктивним, не похвалить без застережень того, що в службах та місцевих урядах було насправді добрим та потрібним, — навпаки, і тут завжди знайде якесь “але”…”

Показовим проявом правдивого львів’янина, недовірливого і завзятого самокритика на ґрунті стосунків та роботи нашого місцевого керівництва, завжди виступала місцева преса. На шпальтах давніх львівських газет можна натрапити на думку, що нема іншого міста на землі, де б місцева публіцистика трактувала місцеві питання і загалом стосунки місцевого уряду з такою невблаганною суворістю, як у Львові. “… Читач місцевих часописів на провінції або за кордоном, який не знає нашого міста і вироблятиме собі враження та думку про нього лише на підставі того, що в тих часописах про порядки (або частіше непорядки), які у ньому панують, вичитає, мусить хіба вважати Львів за найганебнішу під сонцем “діру”, до якої не лише дотепер не торкнулись найновітніші впорядкування міст у дусі поступу, але де є ще незнаними винахід мітли для замітання сміття, лопати для згортання болота і — води для скроплювання вулиць!”

Через місцеві органи висловлення думки лунали “скромні побажання” на адресу міських влад, проте не завжди з любов’ю та в поміркованому тоні. За бажання можна навести довгий ряд подібних публікацій за час існування преси у Львові.

Стосовно песимізму правдивого львів’янина або правдивого львівського друкованого органу, питань розвитку місцевого самоврядування та громадських справ нашого міста, то цей песимізм, здебільшого, прислужився громадським інтересам. І як актуально нині лунають слова правдивого львів’янина, сказані ще понад сто років тому: “Постійні та посильні заклики преси до запровадження порядку в місті, глухота зі всіх точок зору та занедбання у часи дев’яностолітнього німецько-чесько-бюрократичного господарювання — призвели до байдужості, що після двадцятилітнього міського самоврядування, навіть бургомістр останньої доби тої господарки, такий собі покійний пан Гюфлінген, вставши з гробу, не пізнав би сучасного Львова. Спричинилось, що покликані урядом міста чинники не могли ані на хвилину знайти застосування енергії для втілення поставленого завдання — а як коли-небудь у запалі боротьби тому чи іншому чинникові дісталось щось часом незаслужене з друкованого замаху місцевої преси, то справа сама поволі вирішувалась, а випадково долучений міг навіть потішитись тим, що “солодко терпіти за — батьківське місто”… Загалом, коли читаєш сторінки пожовклої преси, складається враження, що песимізм правдивого львів’янина, як і збірний його образ — львівська преса, може бути взірцем, який видав “найкраще адміністровану столицю краю”.

А як виглядали львівські порядки у середині ХІХ століття? Надамо слово очевидцю тих подій: “Пам’ятаю Львів, у якому бруд та погані хідники знайти можна було навіть на найголовніших вулицях середмістя. Львів, освітлений кількомастами олійними лампами. Львів із мережею водогонів та каналізацій навіть не наполовину такої розгалуженості, як нині. Пам’ятаю Львів, у якому кожен міг будувати, що хотів та як хотів — а звідси, власне, маємо нині такі лабіринти вулиць, що потрібне не одне століття, щоб їх так-сяк до естетичного, точніше санітарного стану довести. Львів без міських парків, із віковічним сміттям та болотом на площах навіть середмістя, з відкритими водостоками серед вулиць. А понад усе пам’ятаю Львів таки “столицею” просторого краю, якого цілий річний бюджет на народну освіту (близько 1852 р.) становив менше ніж 5 тис. зл., коли нині цей самий бюджет освіти сягає півмільйона зл., або збільшився у сто разів! Як та ж нав’язана місту влада пильнувала його майно, яке все-таки у самій лише нерухомості було значним, про це свідчать хронічні сухоти в міській касі, свідчать документи, як, наприклад, операт реамбулаційний теренів Високого Замку, складений в 1870 році, з якого можна дізнатись, скільки земель з тих теренів тодішня влада мовчазно дозволила собі присвоїти господарям парцель біля підніжжя Замкової гори. Але що найхарактерніше та найцікавіше — що ті ж самі представники германістичних та бюрократичних порядків, які так красиво у нас протягом трьох чвертей віку господарювали в місті, при кожній нагоді вміли нам робити закид … Як же шкода, що в ті часи не існувала сучасна, так суворо налаштована до міських справ львівська преса: була б принаймні тогочасним сірим геніям з-над Дунаю та Ельби, які тут рясно роїлись, попсула крові та згірчила гумору… Правдивий тогочасний львів’янин мужньо зносив існуючий уряд і що найголовніше, давав часом виплеск своєму обуренню в миттєвому памфлеті або карикатурі, перемальовки якої миттєво переходили з рук до рук, зрозуміло, поза очима чуйної до таких “жартів” поліції.”

І лише правдивий львів’янин мав відвагу писати, що про публікування яких-небудь зауваг про діяльність управління містом не може бути й мови. “Керували тут самовладно “цивілізатори” von Draussen — місцевим громадянам не дозволено було “ні мур-мур”! Управителі міста, які здебільшого були чехо-німцями, не дозволяли щонайменшої опозиції, а якщо б хтось виступив із найменшим словом критики, був би, як schlechtgesinnt, наражений відповідно тодішньою владою зі всім своїм оточенням, на тисячне шикання — до десятого коліна. Хоча ці влади з повною свідомістю систематично культивували лише злидні та зацофання у столиці багатомільйонного краю, ця столиця та край мали за собою минуле насправді прекрасне з погляду здобутків для західної цивілізації…”

Повертаючись до “локального патріотизму” правдивого львів’янина, слід згадати, що син “Левового граду” є доволі поважним, а його прив’язаність до рідного міста спокійна і нікому не нав’язувана. Складається враження, що в усі часи його локальному патріотизмові бракувало амбіцій. Тому, очевидно, не виробив він собі такої виразної окремої індивідуальності, такого завершеного етнологічного типу, які представляють здебільшого діти Москви, яких, якщо й на іншій півкулі зустрінеш, впізнаєш з першого погляду. Щоправда, найвагомішу роль тут відіграє монолітність раси і, власне, її темперамент. “Львів’янин представляє найрізноманітнішу мозаїку крові, у якій поруч зі всіма слов’янськими, знайти можна первісні германські, романські й навіть східні. Русин, поляк і серб, південний німець і шотландець, угорець і син Італії, грек і вірменин, жид і татарин, і всі азіати зводили собі тут гнізда, які, перехрещуючись між собою протягом століть, створили сучасне покоління. Над колискою львів’янина дзвеніли і сумна думка Маланки, і мазурка Ягі, і сентиментальна нота Греції. Пестунів та мамусь мав він стільки, скільки вище було названо народностей.”

Чи слід до характеристики правдивого львів’янина ще щось додавати — він завжди був, і, дай Боже, залишиться, назавжди львів’янином. А якщо щось і зміниться, то варто замислитись, чи це не вплине на його правдивий образ.