Відсутній втрачає, або Тисяча й одна ідея Андрія Івановича - „Ратуша“, 15-22 січня

Усі ми лишень люди на цій грішній землі. Незалежно від статі, освіти, посади, розміру взуття чи наявності родичів за кордоном, більшість із нас змушена докладати зусиль, аби шляхом забезпечення власних матеріальних статків зайняти певне місце у суспільстві чи бодай прогодувати сім’ю. Однак у багатьох, окрім марудної професійної діяльності чи милої серцю вечорової приватної ідилії, існує ще й третій кит буття. Хобі! Річ, яка часом відволікає нас від роботи чи краде наші помисли від родини. Непримітний на роботі інженер може виявитися докою у філателії чи нумізматиці. Шанований університетський професор далеко за опівніч може затриматися у фотелі з недалеким “рекетирським” детективом. А скільки їх, несамовитих спортивних фанатів і полум’яних жонолюбців, запійних гуляк і близоруких комп’ютерних геніїв…

Ідеї та надідея

Нам невідомо, чи людина, про яку йтиметься нижче, колекціонує метеликів, кохається у поезії чи, боронь Боже, полюбляє дешеву російськомовну попсу. В неї набагато оригінальніше захоплення.

Андрій Іванович Садовий — доволі успішний бізнесмен. Гадаємо, не варто зосереджуватися на його комерційних успіхах, які багатьом відомі. Зрештою, львів’яни ще добре мають пам’ятати активність на ринку приватизаційних майнових сертифікатів інвестиційної компанії “Галицькі інвестиції”. Менше з тим. Домовимось сьогодні говорити про хобі Андрія Івановича. Воно у нього, як уже було заначено вище, доволі оригінальне — продукування ідей. Пана Садового без перебільшення можна було б назвати ідеологом сучасності. Та от біда — львів’яни якось дуже неохоче довіряють Андрію Івановичу втілювати його непересічні замисли. А злі язики до того, бачте, знахабніли, що навіть дозволяють собі запідозрити страшенну крамолу: всі ідеї бізнесмена спровоковані однією нав’язливою надідеєю — отримати владу у Львові. Втім, своєї надідеї наш герой, схоже, зовсім не кремпується, про що може свідчити його балотування на посаду міського голови.

Послухати сусіда

Андрій Садовий полюбляє говорити, що довкола нього зібралася команда інтелектуалів. Не хочеться сперечатися, бо й справді у багатьох людей, котрі у той чи інший момент були поруч Садового, є чого повчитися. Чого варте хоча б ім’я незаперечного авторитета у галузі психотерапії Олександра Фільца. Автору цих рядків достеменно не відомо, як і ким формувалася виборча стратегія кандидата у мери Андрія Садового, однак виглядало все доволі смішно.

Фактично, два останні передвиборчі роки Андрій Іванович присвятив боротьбі з тодішнім мером Василем Куйбідою. Причому обидвоє діяли схожими методами. Василь Степанович без угаву повторював: “Наше місто — найкраще”, натомість Андрій Іванович вимагав: “Львову — спеціальний статус”. Жодної конкретики у конкурентів не передбачалося. Отож, коли в особі Любомира Буняка з’явився третій серйозний кандидат, натренований на діючого мера Куйбіду пан Садовий, здається, розгубився. Апофеозом розгубленості, схоже, став один із останніх за часом передвиборчих слоганів кандидата — “Не слухай сусіда — голосуй за Садового!” Цікаво, на підставі чого у штабі пана Андрія вирішили, що львів’яни так ненавидять своїх сусідів і навіть мера обиратимуть, аби лишень щось скоїти всупереч сусідській думці. Наслідок ми знаємо — львів’яни таки порадилися зі сусідами.

Але Бог із ним, вибори – справа минула. Натомість ідея надання Львову спеціального статусу позиціонувалася Садовим не як передвиборчий хід, а як запорука майбутніх гараздів міста. Інша річ, що з таким самим результатом Андрій Іванович міг би добиватися створення незалежного Курдистану чи вимагати від Монголії відшкодування за збитки, завдані ханом Телебугою мурам середньовічного Львова. Хто б із мешканців міста відмовився жити у податковій оазі (хоч би й авторства Садового), однак більшості все ж таки було зрозуміло, що жоден збір підписів, жоден місцевий референдум не матиме абсолютно ніяких правових наслідків, адже такі питання на місцевому рівні не вирішуються. Однак навіть попри це львів’янам, які таки підтримали цей піар-хід штабу Садового, цікаво було б дізнатися, чому ініціатива канула в Лету одразу після провалу Андрія Івановича на виборах мера.

Утім, треба зазначити, що в добродія Садового виявилося зовсім непогане почуття гумору. Не ставши мером, він буквально через півтора року починає випускати “журнал для людей, які керують містами”. Воістину, як говорив мудрий Франсуа де Ларошфуко: “Ми нічого не роздаємо з такою легкістю, як поради”.

Коронна ідея

Було б нечесно стверджувати, що зі зникненням мерських ілюзій зникло й хобі Андрія Садового. Продукування ідей нікуди не поділося від цього винахідливого чоловіка.

Не так давно на люди було винесено ідею коронувати львівську Ратушу. Мовляв, був у нас король Данило, значить місто ми королівське, отож бо й на головній міській споруді має висіти корона. Не знати, чи авторство ідеї коронації належить безпосередньо багатопрофільному фахівцеві Садовому, чи комусь із його оточення, однак у певних колах пропозиція викликала недвозначні кпини.

Надамо слово Петрові Радковцю, авторитетній людині, яка вже довший час вивчає і пропагує історію нашого міста: “Я не бачу жодного історичного підґрунтя не те щоб для встановлення корони, а взагалі — щодо постановки такого питання. Нема жодних історичних прецедентів для її встановлення. На шпилі Ратуші, яка стояла до 1826 року, був тільки орел і флюгер у вигляді лева. На сучасній Ратуші, яка у своєму теперішньому вигляді постала після 1848 року, перше, що було встановлено, — український прапор у 1918 році. До речі, наголошу, вперше прапор над львівською Ратушею підняли саме українці.

Є й інший аспект. 1253 року в Дорогочині Данило отримав корону з рук папського легата, розраховуючи на підтримку Престолу в боротьбі з татаро-монголами. Однак, так і не дочекавшись цієї підтримки, наприкінці свого життя Данило від корони відмовився. Це — історичний факт. Другою коронованою особою в історії міста був Юрій — онук Данила. Знову ж таки, як виглядала ця корона — зі стовідсотковою впевненістю сьогодні не скаже ніхто. Перше зображення корони з’являється на печатці власне Юрія. Ті, хто хоче відновлювати корону, беруть за зразок зображення з печатки. Але чи на цій печатці достеменно можна розгледіти точний вигляд цієї корони?

Зрештою, чого, питається, ліпити корону на Ратушу. Кошти ж на це підуть немалі. А якщо замість цього популістського кроку виділити кошти на ремонт хоча б однієї архітектурної пам’ятки? Це ж буде така корона! Набагато цінніша! При тому, скільком пам’яткам архітектури у нас потрібна реставрація, робити такий кіч — це просто несерйозно. Може, хтось думає, що це наблизить нас до Європи? Так Європа з нас просто сміятиметься”.

Зрештою, як жартує Петро Радковець, можна взагалі довести ситуацію до абсурду, бо не виключено, що хтось бачить себе мером у короні. Кожному, як то кажуть, своє. Василь Куйбіда, наприклад, для урочистих моментів одягав мантію, що, хоч і виглядало дещо епатажно-театрально, мало під собою історичне підґрунтя. Василя Шпіцера та Любомира Буняка запам’ятають у класичному костюмі. Натомість для Андрія Івановича, якби він колись і став мером, можна було б виготовити золоту корону. Гадаю, пореготати з коронованого мера до нас би з’їжджалися з усієї Європи. Чим не метод євроінтеграції?

За Збруч ані ногою

“…Несподівано виникла проблема галицького сепаратизму, яка підігрівається як із Заходу, так і з Півночі. Тому що міцна і сильна Українська держава може впливати не тільки на клімат у Східній Європі, а й на загальноєвропейський клімат. А ті, хто посідає чільні місця у політичному житті Європи, не хотіли б мати такого конкурента. Тому висувається ідея розчленування, регіоналізації України на окремі частини. І також є ідея нібито автономізації, а по суті галицького сепаратизму”. Ви бачите, як тепер деякі кола підтримують традиції австрійських часів, і навіть польських, попри те, що Галичину трактували тоді, як Східну Малопольщу. Але це замовчується”.

Ці слова, сказані в одному з газетних інтерв’ю, належать відомому історикові, Почесному громадянинові Львова Ярославу Дашкевичу. Їх у даному контексті можна було б не згадувати, якби не ідея автономії, яка під різними соусами виходить від оточення Андрія Садового. Таке враження, що Андрій Іванович у потаємних снах бачить себе мером, а в найпотаємніших — президентом ЗУНР.

Безперечно, нормального львів’янина-українця шляки трафляють від політики, яка формується десь на Донбасі, у Дніпропетровську чи на Харківщині, і транзитом через стольний Київ спускається на всетерплячу Галичину. Але нормального галичанина-українця не менше трафляють шляки від ідеалізації “бабці Австрії” чи Польщі. Як можна ідеалізувати часи, коли на твоїй землі панували чужинці? І яке, врешті-решт, вирішальне значення має те, що вони були освіченішими і культурнішими за окупантів, які панували в іншій частині тепер, нарешті, хоч територіально єдиної держави? Хіба велика різниця, чи ґвалтують твою Батьківщину грубо під “Шумєл камиш”, чи делікатно під віденський вальс?

Подвійно небезпечними є сепаратистські тенденції сьогодні. Так, справді, з одного боку — проросійськість офіційного Києва стає дедалі незавуальованішою, а його намагання за будь-яку ціну зберегти владний статус-кво інколи доходять до політичної брутальності. Але є й інший бік медалі — українці, нарешті, отримали унікальний шанс вибрати УКРАЇНСЬКОГО ПРЕЗИДЕНТА, єдиним реальним кандидатом у які націонал-демократи вважають Віктора Ющенка. Не про нього зараз мова, але хіба для політологів є секретом один із задумів Банкової — посіяти на всю державу думку про окремішність Галичини і в очах всеукраїнського електорату “зробити” Ющенка виключно її вождем, а не президентом усієї України.

ABSENS CARENS

Вище багато йшлося про середовище ідеолога Садового. Так чи інакше, але воно асоціюється з Інститутом розвитку міста (ІРМ). Поява на світ білий сеї установи — крок, справді, вишуканий. Історично склалося, що слово “інститут” у більшості людей асоціюється з чимось серйозним і академічним. Щоправда, в даному разі все трохи не так. Перереєстроване восени минулого року підприємство “Інститут розвитку міста” є правонаступником підприємства “Інститут розвитку міста громадського благодійного фонду” “Фонд розвитку Львівщини”. Сьогодні засновником підприємства “Інститут розвитку міста” є однойменна громадська організація, засновниками якої, своєю чергою, виступають троє осіб — А.І Садовий, Л.Л. Зубач і М.В.Литвинюк. За такою методою будь-хто може створити академію. Для цього, крім ініціатора, потрібно ще двоє осіб, скажімо, колега по риболовлі та улюблена теща.

На емблемі “Інституту імені Садового” — є напис “absens carens”. У перекладі українською це означає — “відсутній втрачає”. Андрій Іванович, кажуть, добрий бізнесмен. Залишаючись виключно ним, він, можливо, міг би зробити багато добрих речей: допомагати бідним, спонсорувати мистецтво тощо. Зрештою, за успішного бізнесу в українській політиці завжди залишається можливість прикупити прохідне містечко у виборчому списку тієї чи іншої партії. Однак скромна привабливість буржуазії не для Андрія Івановича. Він хоче бути лідером в усьому, у тім числі й у політиці. А там він, попри всі свої зусилля, таки серйозно не присутній. Absens carens, Андрію Івановичу?

Роман ОНИШКЕВИЧ, „Ратуша“