Тарас Чубай: “Я не пішов шляхом, яким звичайно йдуть галичани” - „Львівська газета“, 30 грудня

У П’ЯТНИЦЮ, 2 січня, тобто вже наступного року, у Львівській Опері відбудуться два великі концерти під назвою “Вечір в Опері”. Тарас Чубай виступатиме разом із групою “Плач Єремії”, камерним оркестром “Віртуози Львова” та “Піккардійською терцією”. Отож, львів’яни матимуть певну компенсацію за непобачений концерт у Палаці “Україна” (відбувся 11 вересня 2003 року – “Газета”). Концерти ініціювали та підготували лідер групи “Плач Єремії” Тарас Чубай і компанія “Дік-Арт” за підтримки “Львівської газети”. Буквально напередодні концерту Тарас Чубай відповідає на запитання “Газети”.

– Чим відрізнятиметься львівський концерт від київського?

– Це не повна калька, це інший концерт в іншому настрої, хоча більшість творів, які виконуватимуть, – ті самі. Можна сказати, що це – концерт “на тему” київського. Тому що Новий рік, свята, трошки все по-іншому буде. Зокрема, виконуватимемо деякі партизанські пісні (з альбому “Наші партизани” – “Газета”) та з “Нашого Різдва”, яких не було на київському концерті.

– Що визначило часовий проміжок між київським і львівським концертами – суто технічні фактори, спонтанність задуму?

– Такі концерти, як майбутній в Опері, робити часто – важко, тому що це громіздкі проекти, їх спеціально готують. Ми мали дуже класні гастролі в Чехії, куди повезли мініатюрну версію цієї програми, з квінтетом. Два сольні концерти у Празі дуже добре пройшли, водночас це була перевірка на непідготовленій публіці.

– Задум повторити київський концерт у Львові був з самого початку чи виник на певному етапі?

– Це виникло “на етапі”. Агенція “Дік-Арт” запропонувала зробити такий концерт, а ми вирішили, скориставшись нашою готовністю працювати і з оркестром, і з “Піккардійською терцією”, показати програму львів’янам. У повнішому обсязі концерт проходитиме в турі.

– Наскільки присутній елемент кон’юнктури? Тобто робити святковий концерт у Львові в період “від Романа до Йордана” – однозначно вигідніше, ніж на місяць раніше чи пізніше.

– Я думаю, це питання до “Дік-Арту”, але насправді в цей період відбувається інерція після свят – католицьких і Сильвестра, і люди не мають куди подітися. Оскільки місцеві культурні заходи не задовольняють потреб глядача, думаю, це добрий час, аби їх задовольнити. 2 січня – хороша дата. Для мене ж немає значення, коли грати концерт. Віддаєш людям енергію, якщо вони це сприймають, то віддають тобі свою.

– Наскільки ти себе нині відчуваєш віддаленим від львівської публіки? Очевидно, якась дистанція вже з’явилася, принаймні ти подивився на неї збоку.

– Можливо, так. Я відчуваю, що швидше публіка зрозуміла, що я від неї на відстані. Трохи менше тепер фамільярності, яка була, коли я жив у Львові, мені це було не дуже симпатичним. А тепер, коли ніби ”сталічний паря” приїжджає, трошки по-іншому все працює.

–Тепер, коли зникла фамільярність, чого більше – відчуття тріумфу чи відчуття якоїсь гіркоти?

– Тріумфу якогось я, чесно кажучи, не відчуваю. Роблю те, що й завжди, для мене нічого не змінилося. Тріумфами для мене були мої перші виступи, коли мені було 17-18 років. А нині ці концерти – нормальний стан, тобто я – на своєму місці, роблю те, що маю робити, що Бог приказав, люди, напевно, адекватно це сприймають. На тлі того, що робиться в Україні, це може й виглядати тріумфом. Але це не тому, що я якийсь унікальний, а тому, що ситуація з культурою в середньому погана.

– Щонайменше років шість точаться розмови про активну міграцію львів’ян до Києва. Рідше говорять про те, що, окрім об’єктивних чинників – централізації фінансів, ресурсів, мас-медіа, є ще чинник самого Львова: він ніби виштовхує сильну особистість у Київ або кудись “у світи”. Якщо ти з цим згідний, то як переживав цей процес, і наскільки він був розтягнутим?

– Насправді я звідси цілком не виштовхнувся. Я зовсім по-іншому живу, ніж ті люди, які переїхали до Києва. Тому що я досить вільний насправді. І цю свою свободу, так би мовити, лелію давно, і мені її великою мірою вдається зберегти. Насправді я живу в двох містах. Коли треба, я живу у Львові довше – півроку, три-чотири місяці. І сказати, що я цілком став киянином, чи цілком є львів’янином… Радше я – громадянин своєї країни. Пройшов період якогось ламання, стирання неприємних граней. Я себе добре почуваю і там, і там, але, без сумнівів, тепер маю можливість на галицький театр дивитися трохи збоку. І порівнювати, постійно порівнювати, і бачити набагато більше. Деколи виникає співчуття до людей, які живуть постійно у Львові. Тобто – так, є момент виштовхування з міста, дуже багато людей культури, цікавих людей, покинули його. І через це в місті стало менш цікаво, це дуже прикро.

– Ти сказав, що дивишся на галицький театр збоку й аналізуєш. Отже, які висновки зробив за останній час?

– Дуже багато нарікань. Трохи мало відданої праці. Велике небажання дотримуватися правил гри. Перший показник – те, як львів’яни переходять дорогу. Коли як водій в’їжджаю до Львова, це для мене – катастрофа, тому що треба бути постійно уважним, аби когось не переїхати, щоразу хтось кидається під колеса. Так само поводяться водії: абсолютно ніяких правил не існує. Я постійно в легкому стресі, коли у Львові їжджу за кермом, але за кілька днів звикаю, а потім коли повертаюся до Києва, я ще деякий час там їжджу “у львівському стилі”, і на мене дивляться, як на вар’ята. Думаю, це – показник, а явище присутнє на всіх рівнях буття. Можливо, це прагнення свободи виражається в такій недисциплінованості. Але елементарна дисципліна допомагає вирішувати купу проблем.

– Є якась рівновага: наприклад, Київ – раціональна частина твого життя, організаційна, а Львів – ірраціональна, творча?

– Можна й так сказати. Принаймні я так для себе деколи життя будую. Може, це й добре, може, Львів колись і був таким Лас-Вегасом, підозрюю, що за Австрії так і було – сюди приїжджали розважатися. Напевно, той дух розваг тут так і кружляє, монстр якийсь. Через це люди не хочуть по-справжньому працювати і витягнути своє місто зі стану занепаду та тотальної провінціалізації.

– Відбулася еволюція в твоєму ставленні до цього занепаду, чи ти завжди так сприймав його?

– Перш за все, в мене все відбувалося не так, як в інших, я не планував їхати до Києва і, думаю, давав би собі раду і тут. Виїхав до Києва у зв’язку з особистими обставинами, то міг би бути від’їзд до Нью-Йорка з цієї ж причини. А потім я вже був змушеним залишатися в Києві, і якось усе стало на свої місця. Тоді ще не було великої різниці між Львовом і Києвом, окрім мовної, звичайно, вона тільки починала народжуватися, для мене принаймні.

– Чи не було у тебе перестороги ще тоді, коли ти робив київський концерт, що це може видатися неоригінальним, почнуть порівнювати? Мовляв, пошесть якась пішла, всі почали співати з оркестрами.

– Я би навіть хотів, щоб мене порівнювали і дали привід заперечити. Але, ніби, не почали. Були запитання журналістів, але серйозно цього ніхто не почав робити, бо після концерту зрозуміли, хто є хто. Насправді я з оркестрами пробував працювати вже давно. Перші спроби були ще під час фестивалю “ВиВиХ”: я написав увертюру до вистави “Крайслер Імперіал”. І після цього, років п’ять тому, були спроби з тими ж “Віртуозами Львова” грати під час акції “Аве, Марія” у Львівській Опері, присвяченій 50-річчю з дня народження Грицька Чубая, мого батька, це також було на Різдво (8 січня 1999 року – “Газета”), у рамках проекту “Ґранди Мистецтва”. І альбом “Наш Івасюк” два роки тому я записував із оркестром.

– Так чи інакше, концерт із оркестром – досить пафосний крок. У кар’єрі музиканта він (в українському контексті – ще й в Палаці “Україна”) неминуче має підштовхувати до запитання: “А що далі?” До чого тепер прагнути?

– Якщо цей “пафос” довести до кінця, то це – всеукраїнський тур, який ми плануємо. Ми проїдемося країною, можна буде спокійно відпочити та подумати про те, що далі. Нині ми – посередині цього процесу. Думаю, концерт 2 січня буде містком до цього “далі”. Ми працюємо, вносимо нові речі, трохи змінюємо програму.

– Після київського концерту у пресі чи не найбільш цитованою твоєю фразою була: “Я бачу, тут усі свої”. Наскільки ти відчуваєш вузькість свого кола, і чи це тебе не лякає?

– Насамперед я не претендую на якесь центральне місце в цьому колі. Йдеться про те, що воно не є мною створене. Гетто українське існує в Києві тому, що ці люди розмовляють українською в російськомовному місті. Будь-яка акція, що походить від україномовного середовища, збирає таких людей, і через то є нездоровий момент гетто. Українцям треба навчитися змиритися з тим, що агресивно не вийде всіх українізувати і перетягнути в свій табір, треба з людьми працювати і творити щось позитивне, змінити цю країну. Мені здається, що в цьому проекті я так і зробив. Я не пішов шляхом, яким звичайно йдуть галичани, тобто не замикався у своєму колі.

– Хто такі “свої”, якщо відштовхнути стереотип “україномовності/неукраїномовності”?

– Це на енергетичному рівні. Люди, які розуміють і приймають хвилі, які я посилаю, і посилають свої.

– На якомусь етапі “Плач Єремії” був доволі “літературоцентричною” музикою, тобто дуже багато важив текст. Наскільки ви нині залишаєтеся літературоцентричними?

– Думаю, що літературоцентричність перейшла в культуроцентричність. Альбоми “Наше Різдво”, “Наші партизани” – це коли буквально береш публіку за шкварку і тицяєш носом: “Оце наше, і не забувай про це, бо то – наше, пам’ятай”. Саме такою була причина появи альбомів.

– У контексті майбутніх виборів: концерти, всеукраїнський тур – усе це можна сприймати і як меседж: у мене все добре, зі мною можна працювати. Відповідно, надходять якісь пропозиції. Що ти робиш?

– Думаю, цей тур відбудеться без політики. Я це для себе вирішив. Пропозиції надходять. Але найважливіше, що багато йолопів нарешті зрозуміли, що за українську музику треба платити, і платити достойно. Відпало багато дешевих пропозицій. Уже трошки інший рівень.

– Чим наступний рік для тебе відрізнятиметься від 1999-го?

– Не хотілося би брати участь у виборних перегонах. Хіба була б необхідність, небезпека якоїсь катастрофи, коли треба буде втручатися, як і кожній нормальній людині.

Розмовляла Оксана Форостина