Богдан Панкевич: „Голландці дивуються, що ми не інвестуємо у власну країну“ - „Молода Галичина“, 19 грудня

Почесний консул Королівства Нідерландів у Львові вважає, що наразі Україна не зуміла скористатися вигідними умовами співпраці з північноєвропейським партнером

Працюємо разом…

– Коли на початку 90-х я говорив із французами чи німцями про незалежну Україну, їх це обурювало, – пригадує Б. Панкевич. – Ідею сепаратизму вони сприймали приблизно так: „Не уявляємо, що завтра від Франції відокремиться Прованс!“. Натомість голландці і данці схвально хитали головами: „О, так, дуже добре вас розуміємо, адже „старший брат“ є і в нас також“. Королівство Нідерландів жваво зацікавилося Україною з перших днів утворення нової держави, вбачаючи тут широкий простір для взаємовигідної співпраці. Це було для них цілком природно, адже голланців, без перебільшення, можна назвати „історичними мандрівниками-інвесторами“ – свого часу Голландія мала найбільші у світі колонії.

– Виникає логічне запитання: чому ж тоді міжнародною мовою є англійська, а не голландська?

– Бо, на відміну від британців, голландці дуже швидко асимілюються серед чужинців. Приміром, один з експертів, із котрим мені доводилося працювати, уже через півроку проживання на нашій землі вільно спілкувався українською. Інший випадок – живе на Волині фермер-голландець, який одружився з українкою. Його усе село поважає і ставиться, мов до рідного – ще б пак, людина і звичаї наші шанує, і мову вивчила, та й свої порядки не нав’язує. Колись в розмові він зізнався, що вдома йому довелося б працювати з десяток літ, аби досягти того, що він тут зробив за два. Але, що цікаво – якщо в англомовному товаристві з’являються бодай два голландці, вони спілкуватимуться рідною мовою, це відбувається органічно. Мабуть, тим вони відрізняються від більшості українців, котрі голосно декларують свій патріотизм, проте розмовляють чужою мовою.

– Чи використала, на ваш погляд, Україна (і Львівщина – зокрема) можливості, запропоновані партнером?

– Для мене це болюче питання. Справді, сьогодні співпрацюємо в багатьох галузях. Протягом 10 літ діє програма PSO агентства „Сентер“, яка дозволяє залучати гранти на підтримку українського бізнесу. Ми одні з перших пролобіювали такий проект для Львівської області, і його було визнано найкращим іноземним проектом технічної допомоги. Однак приватні інвестори не прийшли на заміну державному фінансуванню, і справа поволі затихла.

У рамках програми „Матра“, яку розробило міністерство закордонних справ Королівства Нідерландів, створено майстерню з виготовлення обладнання для інвалідів, надається допомога школі, де навчаються глухонімі діти. Свого часу голландці підтримали одну з перших незалежних радіостанцій – „Люкс“. Сьогодні впроваджено кілька проектів PSO від „Сентера“, зокрема для Самбірського молокозаводу, триває співпраця з „Ензимом“. А невдовзі нашу птицю перероблятимуть за голландськими технологіями. У Яворівському районі незабаром запрацює індустріальний проект з оцинкування металевих виробів.

Проте вважаю, Україна не скористалася й десятою частиною тих можливостей взаємовигідної співпраці, які їй пропонувала Голландія. Нині зацікавленість у партнерстві з боку європейців різко знизилась. На жаль, ми не змогли зберегти ті цінності, які виникли самі собою 1991 року. Прагматичні й обережні голландці звикли витрачати час і гроші раціонально, тому вони не люблять йти на ризик, знаючи, що той чи інший проект може стати заручником політичних ігор або недобросовісного ставлення до партнера. Пригадуєте аграрний дефолт 1996 року, коли в Україні не було за що провести посівну і довелося звертатися за допомогою до сусідів? Так от, коли збирали врожай, раптово виникли незрозумілі постанови Кабміну, які не дозволили виконати міжнародні угоди та контракти. Іноземці тоді півроку „достукувалися“ до Президента, врешті їм таки виплатили частину боргів. Але ентузіазм щодо торговельно-економічних відносин з Україною після того випадку суттєво спав. І таких випадків чимало – від найвищого державного рівня до дрібних регіональних проблем.

Потік емігрантів зменшився

– Пане Богдане, чому припинився потік українських „нелегалів“ та емігрантів до Нідерландів? Адже побутує думка, що там досить непогано ставляться до нас.

– Річ у тому, що Голландія, на відміну від деяких інших європейських країн, емігрантів не потребує – навіть коли йдеться про дешеву робочу силу. А тому влада намагається протидіяти незаконному проникненню та проживанню іноземців на своїй території. Якщо вам пощастило влаштуватися на роботу легально – інша річ, але такі випадки поодинокі. Бо фірма, яка вас запрошує, повинна довести, що на території ЄС потрібного працівника не знайшлося. Самі розумієте – то вже майже зі сфери фантастики.

Але, попри прихильне ставлення, наші люди доволі слабо адаптуються до життя в європейському суспільстві, вважаючи його черствим і жорстким. Думаю, це не зовсім так: голландці свято дотримуються принципів християнської моралі, вони приїжджають сюди своїм коштом і допомагають сиротам, інвалідам. Однак відкриті до чужого горя доброчесні громадяни не вельми охоче йдуть назустріч тому, хто сам собі створив проблему. Пригадую прикрий випадок, що стався з українкою, котра вийшла заміж, не поцікавившись як слід, що то за людина. Чоловік виявився психічнохворим і під час сімейного конфлікту, який спровокувала дружина, убив її. Мати нещасної потім довго розплутувала клубок бюрократичної системи, навіть до королеви писала. Але нічого не спрацьовувало, скрізь отримувала однакову відповідь: „Ваша донька не мала страхового полісу“. Все. Закон – це закон, у цивілізованих країнах йому підкоряються навіть монархи. А наші жінки часто стають жертвами власних ілюзій про „золотий рай“ на Заході.

Вони про нас

– Здається, у свідомості іноземців Голландія традиційно асоціюється з тюльпанами, дерев’яними черевиками та вітряками. Я ж полюбив її через людей – прямодушних, відвертих, працьовитих, добрих. Свого часу трохи захоплювався соціонікою і вичитав, що західні українці та північні європейці дуже добре доповнюють одне одного психологічно, у нас хороше взаєморозуміння. Мені здається, що й вони симпатизують українцям: щиро захоплюються нашою родинною гостинністю, а перед красою слов’янських жінок просто втрачають дар мови.

– Пане Богдане, а що дивує їх найбільше в Галичині? Які питання щодо нашого побуту, стилю життя, ведення господарства у голландців виникають найчастіше?

– Запитують, наприклад, „чому не інвестуєте у власну країну“? Вони не можуть збагнути, як заможний власник розкішного будинку щодня їздить по ямі, ламаючи дороге авто і проклинаючи комунальні служби, шкодуючи грошей, аби відремонтувати дорогу біля своєї оселі. Голландець мислить так: ну, не має коштів держава, але, врешті-решт, це ж моє місто, моя вулиця, тому мені не байдуже, в якому вони стані. Так само не розуміють: „Чому ви так погано опікуєтеся сиротами? Адже діти – це майбутнє кожного суспільства, його потенціал, і в недалекому майбутньому саме вони будуватимуть державу“. Свого часу в Нідерландах опікунська справа розвинулась завдяки черницям, а вже трохи згодом держава перебрала її на себе (до речі, так було і в Галичині до 1939 року).

Не обходиться й без курйозів. Пригадую, як років десять тому хтось із голландців переконував наших громадян, що слід позбуватися непримітного сірого кольору в гардеробі, натомість одягатися яскравіше, підкреслюючи індивідуальність. Минуло зовсім не багато часу, і в моду увійшли… малинові маринарки, які стали „візитівкою“ для певної категорії населення. Або ще – анекдот із життя: поважний пан із Голландії цікавиться у мене, чому у Львові в неділю переповнені церкви, проте Оперний театр – напівпорожній (в Амстердамі, приміром, квиток в Оперу замовляють за місяць наперед). Я сказав йому щось не вельми переконливе про духовність, традиції. За кілька днів, ознайомившись з містом Лева трохи детальніше, той чоловік удруге звернувся до мене: „Пане Панкевичу, чому у вас так багато об’єктів під охороною? Я навіть довідався, що на сільському полі не прийнято залишати без нагляду техніку, бо мій трактор вкрадуть або розберуть на частини. Як же так? Хто це скоїть? Невже ті самі люди, котрі ходять до церкви?! Я нічого не розумію…“. Зізнаюся, я не знайшов, що йому відповісти.

Заздрять і бояться

– Якось приятель-голландець поділився, що заздрить моєму синові, оскільки перед українським юнаком – неорана нива можливостей. „А мій уже не має чим зайнятися, за нього все зробили, – сумно констатував він. – Західна молодь хворіє на певну апатію до життя, позаяк знає: працюватимеш важко – матимеш гарне житло, престижне авто, солідний рахунок у банку. Проте можна не працювати взагалі – у тебе все одно буде більш-менш пристойне помешкання, старенький автомобіль, гроші на необхідні речі, соціальне медичне страхування. Сумно, що багато людей сьогодні обирають другий варіант“.

Коли держава викуповує у селян землю (надто багато їх у Голландії, тому щороку 3-4 тис. господарств змушені припиняти свою роботу), вони шукають, де б проявити свої здібності, бо для більшості з них фермерство – стиль життя, улюблена справа. Є в них нова приповідка: „До Нової Зеландії далекувато, у Польщу – пізно, а в Україну – страшно“. Той, хто ризикнув, не шкодує. Але сміливців сьогодні дедалі менше. Не кожен наважиться завести власну справу в країні, яка не дає жодних гарантій і не дотримує обіцянок. Нині навіть Білорусь співпрацює з Нідерландами значно плідніше, аніж ми. Хоча практика доводить, що в Галичині можна отримувати врожай голландського рівня. Можна, без перебільшення, сказати: коли б до наших ресурсів додати голландські технології – ми прогодували б більшу частину планети. Проте в мене створюється враження, що наразі держава не має жодної, навіть мінімальної волі робити системні інвестиції, аби світ визнав Україну за великого аграрного виробника.

Ірина ЛЬВОВА, „МГ“.