Юрій ГРЕСЬКО: Не нація красить людину - „Молода Галичина“, 16 грудня

На думку про цю розмову мене наштовхнула річниця заснування „Просвіти“. Під час святкувань не раз доводилося чути, що за „бабці Австрії“ усім національностям жилося непогано. Мене зацікавило, а як же на Львівщині національним меншинам живеться тепер. Про це – розмова з начальником відділу у справах національностей та міграцій Львівської облдержадміністрації Юрієм ГРЕСЬКО.

Політика – не культура

– Пане Юрію, скільки національностей живе на Львівщині?

– На сьогодні на Львівщині товариств, які безпосередньо спираються на національні громади, зареєстровано 24. Є різні фонди, об’єднання меншин, котрі базуються на національних громадах. Серед них найчисельніші – російські. Наступне за величиною – товариство польської культури Львівщини, котре об’єднує поляків. Росіян (за останнім переписом) є 73 тис., поляків – близько 19 тис. Це найбільші громади. Але, крім того, є й багато інших. Кожне із цих товариств зареєстроване, воно намагається впливати на людей відповідної національності, які тут живуть, щоб зберегти їхні культурні традиції, історичні пам’ятки.

Українське законодавство дуже сприяє розвитку національних культур в Україні. Воно може слугувати взірцем для Європи. В Україні існувало багато складних проблем серед національних громад: наприклад, проблеми репатріації народів, котрі свого часу були виселені режимом. Їх, на щастя, вдалося вирішити без якихось ускладнень, як це мають наші сусіди.

– Ці товариства працюють лише на культурній ниві?

– За статутом, вони мають право тільки на культурну діяльність. Хоча деякі з них вписували у статут певну політичну діяльність. Але в основному національно-культурні товариства обмежуються просвітянською діяльністю. Справа в тому, що поєднувати одне з другим досить невигідно для громад. У нас є Руський блок – як політична партія. Він намагається відмежовуватися саме як політична партія і не змішувати це поняття із громадою взагалі, тому що далеко не кожна людина підтримує політичні ідеї, які закладені у тій партії.

– Далеко не кожен росіянин…

– Далеко не кожен росіянин, хоча в партії можуть бути не тільки росіяни. І так само членом того чи іншого культурного товариства може бути людина будь-якої національності, котра готова тут працювати. Адже бувають мішані родини. Або ж люди, котрі побачили свої дальші корені й ідентифікують себе з цією культурою. Тому тут нема якоїсь однозначності.

Представники інших національностей при владі

– А як ті культурні товариства можуть впливати на політику України?

– Візьмімо польську громаду Львівщини. Безумовно, вона має досить великий вплив на взаємозв’язки між Україною і Польщею. Польща бачить, як в Україні ставляться до її співвітчизників. І відповідно коригує своє ставлення. Коли нас відвідують посли іноземних держав, то обов’язково зустрічаються зі своїми громадами. Вони чесно розповідають про реальну ситуацію. Однак ті ж громади намагаються пропагувати й те добре, що є в Україні. Щоправда, кожен із тих послів знає ситуацію в Україні і знає, що особливих проблем, пов’язаних із ксенофобією, нема. Є певні прояви на побутовому рівні, але це – пережиток імперського мислення.

– Чи траплялися випадки, коли людину звільняли з роботи через те, що вона іншої національності? Або ж, чи вам відомо про інші утиски, пов’язані з національністю людини?

– Такі випадки ми розглядаємо за зверненнями до нас національно-культурних громад, тому що вони найкраще можуть в цьому орієнтуватися. Отож з їхнього боку ми таких фактів не маємо. Хоч випадки індивідуальних звернень бувають. Наприклад, у селі виникли конфлікти навколо землі. І людина, котра програла суд, пов’язала це зі своєю національністю. Але, як показали детальні аналізи, воно не мало зв’язку.

– А чи багато представників національних меншин займають посади при владі?

– В обласній адміністрації та інших структурах є досить багато людей з неукраїнськими прізвищами. Однак узнати їхню національність без їхньої згоди ми не маємо права. У жодних документах чи анкетах нині немає графи „національність“. Ми подавали запити у відділи кадрової роботи, але там тільки розвели руками. Якщо людина сама не декларує свою національність, то її ніхто не має права про це питати. Згідно з Конституцією, це – конфіденційна інформація. Але загалом, я вважаю, відсоток неукраїнців у вищих органах влади області відповідає процентній кількості неукраїнського населення на Львівщині. Тобто 95% – українців, 5% – інших національностей.

– А політиків, котрі вийшли на політичну арену, декларуючи свою національну приналежність?

– Я знаю, що під час передвиборної кампанії деякі кандидати робили ставку на національні мотиви. Однак жоден із них не пройшов ні до міської ради, ні до обласної. Не тому, що вони не були гідні. Просто дуже вже розрізнено мешкають на Львівщині національні громади. Кожен із них голосував за місцем свого проживання. Таке в нас законодавство.

Право на національне самовираження

– Чи багато в нас шкіл, де діти навчаються національними мовами?

– У Львові п’ять шкіл із російською мовою навчання. Причому це школи досить високого рівня викладання. Але там вчаться й діти інших національностей. Є ще чотири польські школи – дві у Львові і дві в Мостиському районі. Крім тих шкіл, у дуже багатьох є змішані класи, де вивчають російську чи польську мову додатково. Є факультативи, недільні школи.

– Коли б якась громада виявила бажання мати школу своєю мовою…

– У цьому нема жодної проблеми. Громади клопочуть перед управлінням освіти. Їм ідуть назустріч, знаходять приміщення. Приватні школи відкривають досить легко. Правда, вони повинні працювати за відповідними стандартами управління освіти. Учителів може добирати сама громада. А підручники для національних меншин видаються в Україні. Іноді використовують підручники з тих держав, якої національності учні. Хоч це не є добре, адже історія, котру пишуть в Росії, абсолютно відрізняється від історії, яку пишуть в Україні. Але при здачі вступних іспитів програма одна, загальнодержавна.

– Цьогоріч у Львові відбувся чудовий фестиваль національних культур. Які його перспективи?

– У деяких областях таких фестивалів на рік буває по 2-3. Україна має такий загальнонаціональний фестиваль „Усі ми діти твої, Україно“. Такі фестивалі на Львівщині відбувалися у 90-х. Потім почалася скрута з фінансуванням і вони пригасли. Останніми роками ми не мали можливості його проводити. Але одна з політичних сил виявила бажання проводити такі фестивалі. Причому національні громади це сприйняли з великим ентузіазмом. Відбулося два міських фестивалі під егідою СДПУ(О). Ми не знаємо, чи вони матимуть кошти й надалі, чи зможемо виділити їх і ми. Торік хотіли провести фестиваль під егідою управління культури, але коштів не вистачило. Фестивалі викликають великий ентузіазм. Люди з натхненням беруть в ньому участь. Цього року художні колективи їздили до наших сусідів у Луцьк, Тернопіль. І таке ми хотіли б розвивати.

– Чи впливають воєнні конфлікти в інших країнах на ставлення до вихідців тих держав?

– Наш відділ – єдина структура в області, котра займається біженцями. Тобто людьми, які просять притулку в Україні. Під час першої чеченської війни Україна дуже тепло приймала тих, хто сюди приїжджав. Це були не тільки чеченці, а й громадяни інших національностей. Була постанова Кабміну про допомогу таким людям, політичні партії допомагали. Але коли війна закінчилася, чеченці повернулися додому. Під час другої війни ситуація суттєво змінилася. Наші політичні сили дистанціювалися від тих подій. Попередні постанови були скасовані. І тепер ті люди вже особливого статусу не мають. Усе залежить від конкретного випадку, від конкретної людини. У тім числі й правоохоронних органів, які, коли почалися проблеми тероризму, часто дивляться на чужинців із підозрою. Хоч практика роботи з тими людьми говорить: люди, котрі намагаються отримати якийсь статус, зазвичай – мирні люди, із сім’ями, із дітьми, у них багато дітей. На мій погляд, вони жодної загрози для України не становлять. Тим паче, наголошуючи, що борються за незалежність своєї країни, за збереження своїх традицій.

Маріанна РОМАНЕНКО, „Молода Галичина“, 16 грудня