Учора виповнилося 135 років від того дня, коли в залі “Куркового братства” по вулиці Курковій (тепер Лисенка) зібралися 65 небайдужих русинів, переважно молодих семінаристів і священиків, які вирішили створити товариство “Просвіта”. Мене завжди дивував цей, на перший погляд, внутрішньо суперечливий факт. Бо ж, як би там не було, Вселенська Церква – інституція доволі консервативна, котра, попри підтримку освітньої справи загалом, у першій половині XIX століття цілком обґрунтовано з пересторогою ставилася до ідеї просвітництва. Адже гасло просвітництва широко експлуатували її опоненти: французькі вольтер’янці, італійські іредентисти, позитивісти-емпірики тощо.
Але вихованці українських церковних шкіл і їхні наставники намагалися подивитися на проблему значно ширше, незважаючи на зовнішню шату слів, намагаючись сягнути суті. Вони не побоялися поламати усталені в галицькому бомонді ієрархічні стосунки, ба навіть протиставити себе національному проводові, який мав власну точку зору на “роздубову” русинської ідентичності. Сервілістську, до речі, що завжди лютить молодечі серця.
Засновники “Просвіти” не помилилися. Обрана ними стратегія – у поєднанні, ясна річ, із щедрими пожертвами спонсорів, влучним добором персоналій керівників, загальною ліберальною атмосферою Австро-Угорщини тощо – дала чудові наслідки. Сотні тисяч членів та активістів. Понад три тисячі читалень-бібліотек, які були справді авторитетними осередками і громадянського суспільства, і культурного життя, і політичної самоорганізації. Врешті, розгалужена мережа книговидання і преси, якої не вдалося осягнути навіть сучасній Українській державі із всіма її міністрами, лінкорами й АЕС.
Усі ці досягнення стали можливими не завдяки, а всупереч. Громадським активістам минулого доводилося на щодень протистояти поліції, політикам-асиміляторам, оглуплюючій ліні байдужого загалу. Когось це ламало, проте більшість знаходили в собі силу йти далі. Аж поки всі гуртом не вперлися у совєцький мур’1939.
Бурхливі роки української віднови зродили було сподівання на те, що просвітницьку ідею вдасться відновити за нових історичних обставин. Я був одним із тих, хто вірив, що ми зможемо при мінімальній підтримці молодої незалежної держави або принаймні її невтручанні у справи відродженої “Просвіти” створити впливову структуру освіти для дорослих, популяризації наукових знань, підтримки та розвитку українського слова шляхом видання та поширення книг, журналів, газет (нагадаю, що стартувала “Просвіта” власне із середовища активістів Товариства української мови). Я поки що у програші.
Шкода, але більшість тих, хто бажав співпрацювати з “Просвітою”, мали зовсім інший образ цієї організації. Вони також користувалися лекалами минулого, проте їхній вибір ігнорував швидкоплинність часу та засадничі ідеї базової моделі зразка 1868 року. Будучи громадською організацією, “Просвіта” проте поставила на гіпертрофований етатизм, – вона не розвивала власних м’язів, а поклалася відразу на принади державного фінансування. Замість пропагування модерного наукового досвіду, витворення середовища контакту між освіченими верствами та широким загалом, мозольного творення мереж взаємозв’язків, її керівництво пішло шляхом найменшого опору – почало скандувати популістські гасла і спекулювати патріотичною риторикою.
Звичайно, тисячі активістів сучасної “Просвіти” перелічать мені масу добрих справ – концерти і виставки, Центр української книги і власна газета, прекрасні книги і презентації. Але знову і знову мене не полишає враження, що нині, як і колись, – усі ці досягнення не завдяки, а всупереч. “Загублена сила”, як писали ми у шкільних творах про Чіпку…
Андрій Павлишин, „Львівська газета“, 9 грудня
Ратуша-ForUm