Тарас Чорновіл: “Я навчився казати людям “ні!” - „Ратуша“, 6 грудня

Серед великої кількості більш чи менш посередніх постатей доводиться часто зустрічати таких людей, поруч з якими починаєш усвідомлювати — він стане легендою. Почуття може бути помилковим, однак яскрава людина завжди залишає яскраві почуття і спогади. Для багатьох політиків, журналістів, телеглядачів та читачів преси таким є політик Тарас Чорновіл. Проте будь-який політик — це, насамперед, людина зі своїм індивідуальним характером. Сьогодні розмова без краватки — з Тарасом

Чорноволом.

– Пане Тарасе, ви вже не перший рік є відомим публічним політиком. Ваше обличчя можна завжди побачити на екранах телевізорів та шпальтах газет. Який ви у житті?

– Ви знаєте, тепер не дуже часто мене можна зустріти на екранах чи сторінках газет, оскільки сьогодні це чомусь дуже контролюється певними органами через мораторій. Тобто та чи інша людина не повинна мерехтіти надто часто перед очима глядачів та читачів. Буває навіть так, що певних політиків штучно вирізають із телевізійних кадрів у новинах, якщо вони випадково потрапили у масовку.

– Це робиться офіційно?

– Це роблять ті ж сили, які організовують так звані “темники” і тому подібне.

– Усе-таки, який Тарас Чорновіл у житті?

– Мені трохи важко відповісти на це запитання…

– Невже вам так рідко його ставлять?

– Ставлять дуже часто, але я ніколи не зміг відповісти на нього. Зрештою, я така сама людина, як і всі. Одружений, виховую малого сина, роблю вдома ремонт, на що майже не вистачає часу, адже постійно є дуже багато роботи. В мене ремонт триває вже 25 років! Не знаю, коли це нарешті закінчиться. Я хотів би зробити все власними руками, але повертаючись із робочої поїздки, почуваю себе, як витиснута цитрина, і дуже хочу відпочити.

– Ви робите ремонт самотужки?

– Так. Тому цей ремонт так довго триває.

– Це означає, що ви не боїтеся фізичної роботи?

– Не боюся, і навіть хочу сказати, що мені дуже не вистачає фізичної праці. Деколи хочеться приїхати додому, взяти до рук молоток, пару цвяхів і постукати. Але найчастіше я приїжджаю настільки змучений, що весь ентузіазм у мене швидко зникає. Хочеться відпочити, хоча дуже рідко мені це вдається, бо постійно хтось телефонує, всім у чомусь потрібно допомогти чи щось розповісти.

– Журналісти дістають?

– Така моя доля — доля публічного політика.

– Не хочеться деколи сісти на крісло чи лягти з дружиною на диван перед екраном телевізора, відключивши телефон?

– Раніше я ніколи не відключав телефон, але останнім часом навчився це робити. Взагалі, я навчився казати людям “ні”, а колись не міг відмовити у допомозі нікому.

– Який у вас характер?

– Взагалі, я дуже великий ідеаліст, яким був і мій батько, не люблю цинізму і брехні. До мене часто підходили люди зі словами, що знали мого батька дуже добре, підтримували його, і тому я повинен їм у чомусь допомогти. Насправді вони або не знали його особисто, або ж могли бути його ворогами. А якщо комусь потрібна від мене допомога, краще просто підійти й попросити її у мене, а не спекулювати іменем В’ячеслава Чорновола.

– Вас не ображає, якщо журналісти, ведучи з вами інтерв’ю, більше розпитують про В’ячеслава Чорновола, ніж про Тараса?

– Це нормально, мій батько був публічним політиком і залишився легендою.

– Що ви відчуваєте, коли, йдучи до облдержадміністрації чи облради, проходите біля пам’ятника своєму батькові? Ви вже звикли до монумента?

– Біля цього пам’ятника у мене не виникає жодних почуттів. Насправді монумент зовсім не відобразив мого батька таким, яким він був. А цей дивний жест рукою… Мені більше подобається монумент В’ячеславу Чорноволу в Золочеві — біля нього відчувається дух мого батька по-справжьому.

– Ви прийшли у політику, коли В’ячеслав Чорновіл уже був живою легендою — батько допомагав вам?

– Ні, я все робив самостійно. Батько спочатку нічого не знав.

– Як він відреагував на ваше рішення?

– Абсолютно тверезо і спокійно. Ми працювали паралельно і самостійно одне від одного. Батько не намагався допомагати мені, а я, своєю чергою, не відчував себе у тіні. Я завжди намагався робити щось не як мавпування — повторення Чорновола-старшого, але після смерті батька працював як продовжувач його політики. Та установка, яка стояла колись: мовляв, Чорновіл усе потягне самотужки, а я буду займатися дрібничками, швидко відпала. Тепер доводиться працювати на повну потужність, постійно займатися якоюсь роботою, постійно їздити.

– Ви дуже багато їздите — сьогодні ви у Львові, завтра — у Києві…

– А післязавтра сам не знаю, де буду. Деколи буває так, що я планую повернутися з Києва додому, а мені хтось телефонує і повідомляє про обов’язкову зустріч десь у Бердичеві. “А ви не знали ?”, — запитують у мене. “Звісно не знав…” — “То вам, мабуть, забули повідомити”. Звичайній людині не дуже легко перенести цей шалений ритм життя.

– Як реагує на таку нестабільність ваша сім’я? Дружина вже звикла?

– Я сам не можу до такого звикнути. А моя дружина намагається завжди розуміти мене і підтримувати у будь-якій ситуації. Але часто доводиться сумувати за нею та своїм малим сином, коли по кілька тижнів їх не бачу.

– Пане Тарасе, ви одружені не вперше…

– Вдруге.

– Перша дружина менше розуміла вас?

– Зараз мені важко сказати, хто з нас кого розумів менше чи більше. Чому ми розлучилися? Спочатку постійно були разом — разом жили, разом працювали у видавництві, разом виховували дітей, разом робили вдома ремонт, який триває і донині. Тоді, у молоді роки, важко було цінувати одне одного належним чином. Я би не хотів говорити, що дружина не розуміла мене. Просто в юні бурхливі роки хтось один міг сказати іншому певну образу, інший, у свою чергу, відповісти тією ж монетою. А до юнацької “нарваності” додається ще й невміння пробачати. І пішло-поїхало. Я сам не був готовий до сімейного життя, до сімейної відповідальності, чомусь постійно рвався у політику. Жінки завжди більше хочуть подбати про сімейний затишок. Насправді сім’я починає руйнуватися набагато раніше, ніж остаточно ставиться питання про реальне, офіційне розлучення. Все починається, коли два різні характери, два різні світо-

сприйняття не можуть притертися між собою. Однак у результаті втрачаєш не лише дружину, але й дітей. Хоча не варто тепер шукати винних, але частково я вважаю винним себе.

– Вам не доводилося пізніше жалкувати, що так сталося, і що довелося не лише розірвати зв’язок із колишньою дружиною, але й зі синами?

– Я люблю в політиці аналізувати, що було б, якби було так чи інакше, а в житті не люблю. Усе, що не робиться, завжди йде до кращого, тому я сприймаю життя так, як воно проходить. Краще у політиці робити прогнози на майбутнє, щоби не допускати вдруге однієї помилки. Життя йде дуже складною лінією і ніколи не повертається до подібних ситуацій. Їх не буває.

– Від першого шлюбу у вас є сини?

– Так, два чудові хлопці-двійнята 16-ти років, які своїм зростом вже наздогнали мене. Максим і Богдан нині проживають у Німеччині з колишньою дружиною, там і навчаються.

– Чи підтримуєте зв’язок із колишньою сім’єю? Які у вас стосунки?

– Слава Богу, ми спілкуємося нормальною цивілізованою мовою, регулярно сконтактовуємося одне з одним. Цього року ми вирішили разом виїхати ненадовго на відпочинок у Європу, три-чотири дні я побув у них у Мюнхені. Потім сів за кермо і відпетлював із ними рейс на 5 тисяч кілометрів — побували в Італії, Хорватії, потім я повіз синів в Україну. Тобто контакти досить дружні.

– Як до цих дружніх контактів ставиться ваша теперішня дружина?

– Абсолютно нормально. Вона навіть їздила з нами, і ми всі разом провели 3 дні.

– Які стосунки склалися між жінками?

– Я не можу сказати, що вони стали подругами. Це було би неможливо — товаришувати по різні боки кордонів. Однак жінки знайшли спільну мову, могли сидіти довго на кухні, спілкуватися про щось. Кожен із нас живе своїм власним життям. То чому б не спілкуватися на людському, цивілізованому рівні? Навіщо комусь потрібні якісь підозри, інтриги, протиставляння?

– Які у вас стосунки з рідним братом?

– Можна сказати, що Андрій зрадив нашого батька, коли перейшов у фракцію його найлютіших ворогів, яких я вважаю причетними до фізичного усунення В’ячеслава Чорновола. Мій батько називав їх злочинним політичним холдингом — це так звана СС (Соціальна Справедливість у Верховній Раді).

– Ви спілкуєтеся з Андрієм?

– Ні.

– Через політику?

– Не те, щоб ми не спілкувалися через політику. Просто я ставлю до себе якісь певні моральні рамки, які існують для мене, як своєрідна грань. Якщо я сам не можу собі чогось пробачити, то за це мене можуть пробачити інші люди. Але є речі, які виходять за ці межі. Я нікого ні в чому не хочу звинувачувати, але з певного моменту розумію, що ця людина перестає для мене існувати. Ця людина більше не цікавить мене, і я не маю до неї ніякого родинного відчуття. З моїм братом це трапилося минулого року. Коли він переступив ту межу, яку переступати не можна, незалежно від того, чи у нього прізвище Чорновіл, чи будь-яке інше. Чому мусульмани люблять наших повій? Тому, що їхні жінки є морально принциповими, і якби вони стали раптом повіями, їх просто не сприймали б чоловіки. Так от, у нашому випадку перейти, скажімо, до стану СДПУ(о) — це те саме, що мусульманській жінці стати повією. Якщо подати руку людині з касти недоторканих, то потім ніколи не відмиєшся.

– Чи не ображало вас, як засоби масової інформації спекулювали сенсаціями щодо вас із братом?

– Я сам винен у цих спекуляціях, бо подав для них масний ґрунт. Почалося це ще з блоку Бойка “НРУ за єдність”. Це негідна бандитська структура з брудними цілями, яка фінансувалася з Адміністрації Президента. Зрозуміло, що для мене це було великим ударом, я трохи погарячкував і в певний момент перейшов на особистості. Потім я зрозумів, що особистість поза стіною, і все можна було прокоментувати політично й забутися. Я дав підстави — відповідно, преса скористалася з цього. Все роздувалося у контексті “брат проти брата” і тому подібне.

– Ви не намагалися покласти цьому край?

– Я робив для цього все можливе. Офіційно я заявив про своє бажання вибачитися і визнати свою помилку, коли почав публічно з’ясовувати особисті стосунки. Як би там не було, але родинних стосунків більше не може бути з моїм братом.

– Які у вас стосунки з наймолодшим сином від другого шлюбу?

– Оце справжній характер…

– Мабуть, ваш характер?

– Це мій характер, помножений на десять. Я біля нього ще відпочиваю. Маркіян дуже любить командувати, займати лідерські позиції, завжди доводить, що все знає, а тому його просто неможливо в чомусь переконати. Його характер нагадує заведену пружину. Маркіян може постійно десь ганяти. Щось розповідати годинами. Це загалом добре. Тому що мені подобаються такі натури. Цілісні та активні. Я не люблю розхлябаності.

– Вам не здається, що людина з такою натурою також може стати політиком?

– Я не знаю, яка буде політика, коли він виросте, але Маркіян вже просто приречений бути політиком. Він навіть тепер себе таким уявляє. Маркіян уже може щось прокоментувати. Це почалося з двох із половиною років.

– Коли він лише навчився говорити?

– Фактично, так. Перше Маркіянове сприйняття світу зводилося до екрана телевізора. Особливо це проявилося у той час, коли я почав дуже часто їздити до Києва, і на мене ще не було введено мораторій. Якщо по телевізору починалися новини, і мене чомусь не показували на екрані, він у ведучої Алли Мазур питався: “Тьотя Аля. А де тато?”. Потім навчився, замість “Добрий день”, казати “Куцьму геть”. Це замість вітання.

– Це ви його навчили?

– Ні, він сам навчився, коли по телевізору бачив оті мітинги, акції протесту. Маркіяну це сподобалося, і він навчився, що це — правильно. Одного разу мені довелося вкладати Маркіяна спати, коли в хаті були гості. В цей момент він виривається зі своєї кімнати, біжить до нас і зі сльозами кричить: “Ганьба! Кучму не геть! Тата геть!”

– Це буде однозначно яскравий політик…

– Я вже так думаю. Найголовніше, щоби йому на політичному рівні довелося з’ясовувати, як один депутат украв тисячу доларів у іншого депутата. Щоби не було так, як у нас, що низка певних чиновників пограбувала свій народ на мільярди. Я хочу, щоби політика у майбутньому була не такою, як тепер.

Розмовляла Юлія БАСЕНКО, „Ратуша“