Для того, щоб відчути стан рідного міста, настрій, його красу, потрібно на якийсь час залишити його. Пригадую, коли повернувся наприкінці 80-х до Львова після довгих мандрів, місто мене вразило, я був заскочений тим, чого не помічав раніше, і лише тоді зрозумів, що мені комфортно саме тут. Адже раніше знання про місто було наповнене чужим досвідом: бабусині розповіді з дитинства про вистави в Опері, про вечори, які вона влаштовувала з однолітками, про її подорожі до Відня, Кракова, Праги і повернення звідтіля, здавалися мені гарною байкою. Власне, пам’ять підсилювала враження від побачених у дорослому віці вуличок, будинків, брам, вітражів, яких уже й сліду не залишилося, ліпнини, котру з легкої руки міської влади збивають, того, що ми успадкували з глибин століть. З віком усе змінюється, лише у пам’яті осідає гіркота споминів. Яке воно насправді, наше місто – сіре й убоге чи привітне і заможне? Мабуть, воно таке, яким ми його бачимо і яким його презентуємо.
Досвід “совка” навчив нас споживати, не втручаючись ні у що. І ми споживаємо Львів, чи, доречніше сказати, пожираємо його, руйнуючи те, чого не збудували й не створили. Наша європейськість – це міф, який минув без нас, відійшов із нашими дідусями й бабусями, залишивши по собі вічну ностальгію та рештки архітектурних пам’яток, які ми не встигли доруйнувати дощенту.Україна не без підстав виділила нам місце на маргінесі, бо власне його ми варті, коли заздро позираємо на Київ: “…Ну так, це ж столиця, мегаполіс, а ми на узбіччі”. Там ми й перебуватимемо, бо самі згодилися на цю роль і з радістю мазохіста тішимося цим визнанням. Залишилося тільки розбитися на гуртки “умійків”, цілковито поглинутих руйнуванням один одного в одвічній боротьбі – справжніх бо львів’ян залишилося вже небагато. Решта – це ті, для кого самоціллю стало набування заради процесу набування (що, зрештою, є їхнім невід’ємним правом, і боронь, Боже, на нього зазіхати!). Для “нових львів’ян” звичним є сільський побут, за подобою якого вони облаштовують урбаністичне середовище міста. Чималу роль відіграє і базар, із його турецькою модою та бандитськими правилами поведінки й лексикою. “Бригада” – цілком прийнятне для більшості вчорашніх колгоспних селян визначення статусу, її мова доступна й зрозуміла для них, натомість їм “по барабану” метушня довкола міста, країни й інших проблем. А ще є невтомні революціонери, які, за браком великих всеукраїнських баталій, час від часу беруться за своїх, влаштовуючи локальні “полювання на відьом”. Критерієм того, хто тут найбільший “не патріот” стають начебто “антиукраїнські” погляди опонентів. Уже й Церкві в особі Блаженнійшого перепадає на горіхи, а чого ж – він теж людина… З ким ще воювати, як не зі своїми, вчать традиція, історія й досвід.Ті ж, хто намагаються вдавати із себе аристократів, прикрашають себе й собі подібних придуманими гербочками, титулами і різними цяцьками. Ця “нова еліта” привласнила собі право розмежувати всіх навколо на “хамів” і “не хамів”, забувши про власне походження. Що ж, воно, напевно, легко в гарному товаристві за коньяком чи кавою бавитися в інтелектуала і не зважати на свою непослідовність, – головне, щоб було затишно й комфортно, і щоб “хамське рило” не пхалося. В Європі добре, бо там не так, як у нас. От тільки зробити, як там, у Європі, щоб усім було добре, нікому, а самому докластися нінащо. І, зрештою, жменька тих, які змушені приймати виклик на інтелектуальні дуелі, доводити, що вони не “відьми”, не вороги українства, не польські запроданці тощо, втягуючись у постійні конфлікти, заперечувати закиди.У той час, коли місто й далі живе своїм звичним базарним життям, нівелюючи все, що бодай трохи жевріє іншістю, шановані, мислячі люди заганяють один одного на маргінес, байдуже, що нас, за приписами старшого брата, “мочать в сартірє”. Ми ж романтики, нам вітряки потрібні, а ще краще – сусіди з найближчої вулиці, а головне – гарний клич.Переконаний, що витоки багатьох наших лих у тому, що ми й досі тільки скаржимося, не усвідомлюючи власної відповідальності за хамство на вулиці й встановах, за здирництво всіх рівнів, за руйнацію міста, за попсу, котрою просвердлили вуха, за багато іншого, до чого ми всі причетні. Бо ми не німці, які за образу, завдану їм Берлусконі, відповіли блискавично – не зброєю, не політичним тиском, не заборонами (як це популярно в нас). Вони просто відмовилися від послуг італійського туристичного бізнесу, і вчинили це звичайні громадяни. Мабуть, час уже навчитися мислити себе державою, перестати копирсатися у чужій брудній білизні, наважитися визнавати свої помилки та помилки, зроблені нашими батьками, а головне – навчитися прощати, бо тоді й нас простять.Звертаюся насамкінець до розсварених галицьких інтелектуалів, політиків і громадських діячів. Шановне панство, не тим Ви займаєтеся! Де ті вичерпні праці, на теми яких Ви сперечаєтеся? Де публічне обговорення подій, які в минулому визначили нашу ідентичність? Де історія Галичини, до якої ми апелюємо? Де серйозні наукові інститути, які б займалися вивченням цих тем? Невже й надалі будемо сподіватися, що хтось за нас напише, створить, спроектує, а ми з притаманною нам наполегливістю будемо критикувати всіх і вся? Зрештою, чому б не використати належним чином давно винайдений велосипед – “Просвіти”, які так добре зарекомендували себе ще в 30-х роках, і як канал поширення інформації, і як спосіб моделювання цієї інформації?
Євген Равський, “Львівська газета“, 26 листопада
Ратуша-ForUm