Василь Базів: “Сильні натури із Києва у провінцію не повертаються” - “Ратуша“, 8 листопада

Про Василя Базіва, заступника глави Адміністрації Президента, керівника аналітичного управління, написано багато. Нам було цікаво дізнатися, який Василь Базів, як мовиться, без краватки, за межами робочого кабінету, наодинці зі своїми думками. Про що сьогодні, коли доля винесла його на Олімп влади, думає наш земляк — в ексклюзивному інтерв’ю Василя Базіва для “Ратуші”.

— Який настрій у пана Базіва, коли на вулиці падає сніг? Люди, здебільшого, схильні з настанням холодів впадати в депресію. Чи відчуваєте ви зміну у настрої?

— Навпаки, перший сніг спричинює не депресію, а збудження внутрішніх сил. Білий сніг, як нова сторінка життя, чистий лист паперу, з якого можна розпочинати все заново. Неповторний настрій оновлення, очищення і цнотливого. звабливого холоду, який спонукає до прискореної руханки і дарує солодке відчуття такого ж прискореного пульсування крові…

— Стиль життя дає змогу повноцінно відпочити?

— Ні, але — не на жаль. Відпочивати будемо на тому світі. А тут так мало часу на Землі — і так багато роботи.

— Як влаштувалась ваша сім’я в столиці?

— У Києві тісно — надто багато геніїв, амбіцій, інтересів, капіталів на одиницю площі. Київ — як Нью-Йорк: місто для сильних. Ставиш високо планку перед собою — їдь сюди. Боїшся максимальних навантажень і пекельних атмосфер — сиди у Львові. Сильні натури із Києва назад, у провінцію, не повертаються.

— Чи не плануєте з часом побудувати будинок у рідному селі і віддатися написанню політичних мемуарів на лоні природи?

— Років через двадцять п’ять. Діючі політики мемуарів не пишуть. Для мемуарів єдине місце — політичний цвинтар. Дуже шкода, що цей жанр нині — наймодніший у Львові. Всі лише згадують і згадують, неначе кінець світу настав. Від львівської політатмосфери несе апокаліпсисом. Дуже сумно. Політичний Львів сьогодні — неначе на власному похороні.

— Як ви ставитеся до сучасного молодого покоління, яке хоче віднайти та реалізувати себе? На що воно повинно розраховувати?

— Суджу по своєму синові. Тішуся. Максималісти. При них ніяка нечисть не наважиться лізти на Тузлу. Будуть робити з України Японію. Впевнені в собі, вільні люди. Щоб дати Україні прорив на вершину, нас, до краю амбітних і фанатично відданих Україні, — мало. Їх буде багато, яких від однієї думки “Я — українець” розриватиме гордість. Тільки у такий спосіб нації раптом наважуються потрясти світ.

— Якщо спробувати розділити вашу кар’єру на періоди, які б головні з них виділили?

— Апогеї, яких не буває без перигеїв. На такій посаді, на якій я нині скромно служу, галичан ще не було. Але вчіться хвалитися не лише перемогами, а й поразками, принаймі так, як це радить Карл Ясперс: “Щоб жити по суті, ви повинні жити у стані кризи… Зіткніться із руйнуванням — і ви осягнете захоплюючий пік вашого життя. Ви не можете розсмакувати життя, якщо не скуштуєте поразки…”. Що головне у кар’єрі? Як співав Висоцький: “Краще гір можуть бути тільки гори, на яких ти ще не бував!”

— Торонто — те місто, де ви провели чимало часу на дипломатичній роботі на посаді Генерального консула посольства України в Канаді. Як воно вплинуло на вас?

— Торонто — фантастичний мегаполіс. Місто не двадцять першого, а двадцять другого століття. Українці вперше україномовного Генконсула на руках носили. Це були роки повного політичного комфорту. Тамтешні українці — не лише патріоти у квадраті, а й носії високої політичної культури — у кубі. Куди там до них львів’янам, патріотизм яких обріс постсовєцьким безкультур’ям, азіатською грубістю та необільшовицьким самоїдством. Дасть Бог, нарости ці, як короста, колись та зійдуть із гладкого і трохи провінційно лінивого тіла політичного Львова.

— Вас спіткало велике горе — ви недавно втратили матір. Чи вважаєте себе людиною, яка здобула те, що хотіла, тільки завдяки собі…

— Мама, галицька селянка — колгоспна кріпачка, найгеніальніша і найрозумніша з усіх людей, яких я бачив на Землі, найрелігійніша на планеті християнка. Що порівняно з таким всемогутнім джерелом енергії є всілякі там дяді із ЦК чи маєтки олігархів? Ця свята жінка, зіткана з духовної плоті, — найбільший мій скарб, який я втратив чотири місяці тому. Тепер уже без неї, без Матері, — зовсім інше життя. За вододілом. Її молитва — то було єдине джерело, яке давало мені силу йти життям. Я нині маю проблему — як втриматися наодинці зі всім іншим світом, коли згас мій єдиний і незамінний генератор сили, волі, віри, правди…

— Про вас ходять чутки, що в Адміністрації Президента ви маєте особливі підходи. Розкажіть про це.

— Підхід дуже простий — менше адміністрування, більше аналітики. Брати не силою, а розумом. У цьому полягає сучасний підхід у державному менеджменті.

— Що читаєте?

— Маю на робочому столі завжди не менше трьох книг, які читаю водночас. Зараз от: “Класики геополітики”, “Політична історія США”, “Інаугураційні промови президентів США”. Треба читати постійно, щодня. Яке ми мали би політичне господарство, якби це робили наші політики?

— Хто ваш улюблений письменник?

— Іван Франко.

— Ходять чутки, що ви можете стати губернатором Львівської області. Чи це правда?

— Я чуток не коментую.

—Чи може розумна людина бути учасником політики? Адже існує думка, що політик не може бути надто розумним. Бо коли він дуже розумний, то більшість проблем, які постають перед ним, здаватимуться йому такими, які неможливо розв’язати. Як ставитись до цього?

— Інтелект при владі — рідкість, завдяки якій й відбувається прогрес. Інтелекту у владі дискомфортно, але він знає, що без нього не буде цього прогресу.

— Чи може політик бути моральним?

— Абсолютна дурниця про якусь несумісність. Політика несумісна з мораллю не в меншій мірі, ніж несумісне із мораллю саме життя. Я переконаний: бути чесним не тільки приємно, благородно, почесно, а й вигідно.

— Ким себе вважаєте: ідеалістом чи реалістом за переконаннями?

— Реалістом настільки, щоб захистити, відстояти, утвердити свій ідеалізм.

—У вашій біографії вказано, що у 1988 — 91 роках ви були одним із зачинателів національно-визвольних і демократичних процесів. Як ті починання вплинули на вашу сьогоднішню позицію у сприйнятті політичного процесу в Україні?

— Це амплуа — зачинатель — відтоді незмінне. Це єдиний процес: я професійно служу Україні, за яку романтично боровся. У цьому формула смислу самого життя.

– Ви займалися дослідженнями транзиту політичної системи України від комунізму до демократії. У якому стані перебуває ця трансформація тепер, і чи взагалі вона відбувається?

— Відбувається. І це я роблю на практиці. Відповідно до теорії, викладеної у моїй дисертації. Мені особливо приємно займатися політичною практикою, яка мною ж науково осмислена.

— З якими політиками у Києві переважно спілкуєтесь? Як відомо, у столиці існує значна кількість регіональних груп, що лобіюють свої інтереси. Чи якимось чином долучаєтесь до розвитку Львівщини?

— У Києві нема львівської регіональної групи. За цим показником Львівщина посідає, напевне, одне з останніх місць серед областей України. Чому? Самоїди. Це, як на мене, головна причина всіх бід Львівщини останніх років. Але це окрема, фундаментальна тема розмови. Україна будується практично без львів’ян.

— Який ваш прогноз на майбутні вибори? Чи зможе влада визначити єдиного кандидата?

— Я певен, що нічого грандіозного після виборів не станеться. Трохи смішно, що люди перетворили життя у казку із байковими героями — месіями, демонами і т. д. І вірять у зішестя спасителів. Після виборів буде буденний ранок, коли треба робити роботу — як і вчора, і ніяка манна з неба не впаде.

—Чи є нині актуальним написаний вами двотомник “Шлях з рабства”? Можливо, українці вже покинули старі рабські кайдани і знайшли собі нових панів?

— Шлях з рабства триває. Термін відомий — сорок років блукання пустелею. Можливо, воно триватиме більше чи менше часу. Побачимо. Поки що не видно землі обітованої.

— Що чекає українця у новій ері відносин, де не існує ні правих, ні лівих? За словами самого ж Президента, національний інтерес має перерости у прагматичне русло ведення економічних чи то політичних взаємин. Як ви це прокоментуєте?

— А де в Україні праві, ліві (крім комуністів), де демократи, ліберали, соціалісти, анархісти, націоналісти? Назви, як правило, не мають нічого спільного з їхніми носіями. У нас ще нема партій, а є політвідділи при фінансовових холдингах.

— Що вам найбільше запам’яталося з юнацьких років?

– Гнати корову з паші додому, коли заходить сонце, і перемога якоїсь недільної днини сільської футбольної команди, у якій я був капітаном і штатним пенальтистом — і ні разу не промазав!

— Яка ваша найбільша мрія?

— Щоб українці стали мудрішими. Може, тоді стануть багатшими. І добрішими.

Максим КУШНІР, “Ратуша“, 8 листопада