У пошуках свободи - “Поступ“, 30 жовтня

|

З часів великого переселення народів у світі не припиняється рух на Захід. І Україна, як тоді, так і тепер слугує транзитним пунктом переправлення зі сходу та півдня людей, які з економічних, політичних чи особистих причин покинули свою батьківщину, аби знайти нову оселю в безпечній та ситій Європі.

Звісно, окремі українці зуміли винести користь з такого вигідного географічного положення нашої держави — не секрет, що в Закарпатті розвинувся вже своєрідний бізнес переправи людей на Захід за великі суми грошей. Однак самій державі еміґранти зі сходу завдають чималих проблем.

Особливо гостро це відчувають працівники прикордонної служби України. Начальник Мукачівського прикордонного загону полковник Османов стверджує, що за 9 місяців цього року кордон на їхній ділянці намагалися перетнути близько 5 тисяч незаконних міґрантів. Найгарячішим відтинком є українсько-словацький кордон, — стверджують прикордонники. Саме зі Словаччини, як вважають нелегальні міґранти, легше потрапити далі вглиб Європи. Хоча чимало їх намагаються перейти в Угорщину та Польщу.

Прикордонникам доводиться затрачати багато зусиль, аби виловити всіх охочих нелегально перетнути кордон. Завдання ускладнюється і тим, що українська прикордонна служба має погане технічне оснащення, внаслідок чого пильність при охороні кордону, звісно, погіршується. Добре, хоч допомагають прикордонники сусідніх країн, які дуже зацікавлені, щоб до їхніх держав не проникали незаконні міґранти. У них є тепловізори — спеціальні прилади, які допомагають у темряві засікти живий об`єкт за теплом, яке йде від тіла. Зауваживши якісь негаразди, польські чи словацькі прикордонники телефонують нашим, і повідомляють, де саме відбувається порушення кордону. Українські прикордонники виїжджають і затримують нелегалів.

Реклама партнерів

Однак, що з ними робити далі? Для прикордонників це постійний головний біль, адже у багатьох нелегалів немає із собою паспортів, тому дізнатись про їх громадянство можна лише від них самих, і аби перевірити правильність цих слів, потрібно скерувати запит у посольство країни, з якої, за словами міґранта, він прибув.

Посольства деяких держав третього світу, мешканцями яких були затримані, зовсім не цікавить доля громадян їхньої країни і вони відмовляються допомагати нашим прикордонникам. Не часто трапляється так, що прикордонній службі вдається-таки за допомогою посольств знайти родичів горе-міґранта, які погоджуються оплатити тому квиток на літак до рідної країни. Найчастіше прикордонникам доводиться самим оплачувати квиток затриманому нелегалу, адже у державному бюджеті коштів для депортації незаконних міґрантів передбачено дуже мало. Та й увесь той час до депортації, поки з`ясовується особа міґранта, прикордонники повинні годувати і утримувати його.

Спершу мукачівські прикордонники створили пункт тимчасового утримання іноземців і осіб без громадянства в одному з будинків у центрі Мукачева, що належав прикордонній службі. Однак такі підозрілі сусіди аж ніяк не тішили місцевих мешканців: ті боялися хвороб і злочинних дій з боку затриманих. Два роки тому незаконних міґрантів переселили у приміщення колишньої військової частини під Мукачевим, однак місця там все одно бракує.

На той час, коли журналісти відвідали пункт тимчасового утримання, там перебувало 290 осіб (лише чоловіки, жінок поселили в іншому приміщенні в Мукачевому, де умови більш цивілізовані), серед них і китайці, і індійці, і іракці, хоча будівля розрахована лише на 150 осіб. Прикордонники розповіли, що цієї весни тут перебувало 700 нелегалів. Не витримавши жахливих умов життя — у бруді, смороді, тисняві, міґранти підняли справжнє повстання, розтрощивши всі двері та вікна, тому втихомирювати їх довелося силою.

На харчування кожного затриманого прикордонники витрачають 2 долари на день і годують їх тим же, чим і своїх солдатів. Міґранти кажуть, що їжі достатньо, однак вона несмачна — ще б пак, адже вони звикли до фруктів чи рису, а доводиться їсти перлову кашу та гороховий суп.

Попри усі злидні, рідко від кого почуєш, що він хоче повернутися до себе на Батьківщину. Більшість стверджує, що там на них чекає лише смерть. Вони у будь-який спосіб прагнуть уникнути депортації, а єдиний вихід для цього — звернутися з проханням про статус біженця.

Про те, хто є біженцем, і які права йому гарантовані, йдеться у Женевській конвенції про статус біженців, до якої Україна приєдналася лише минулого року. Отож біженцем є лише той, хто покинув свою країну, бо боявся переслідувань через своє віросповідання, расу, національність, політичні переконання чи належність до певної соціальної групи, а не з економічних чи особистих причин.

Написати заяву на отримання статусу біженця і надіслати її в обласне управління у справах національностей та міґрації — означає залишитися в Україні принаймні ще на три місяці і хоч трохи поліпшити умови утримання, адже за пошукачів статусу біженця дбає вже міґраційна служба, а не прикордонники, до того ж, їх не охороняють. Впродовж трьох місяців спеціальна комісія має розглянути справу людини і визначити, чи дійсно її життю на батьківщині загрожує небезпека. Визначити це доволі складно, адже особа не обов`язково має підтверджувати свої слова якимись документами. Хоча, навіть якщо комісія і винесла негативний висновок, її рішення завжди можна оскаржити в суді, що і роблять 75% тих, кому відмовили.

Минулого року притулку в Україні попросили 965 осіб. Така порівняно невелика кількість пояснюється тим, що більшість незаконних міґрантів із країн третього світу не володіють мовою (мало хто може говорити російською чи англійською) чи просто не знають, як написати заяву. А послугами адвоката вони можуть скористатися лише, якщо в стані їх оплатити.

Проте, звичайно ж, Україна — не та країна, яку втікачі з інших країн хочуть назвати другою Батьківщиною, бо вже у Польщі їм гарантовані набагато кращі умови як тимчасового перебування, так і перспективи подальшого життя у разі надання статусу біженця.

Перетнувши польський кордон, міґрант має одразу ж звернутися до прикордонників з проханням про надання притулку. Його годують, забирають паспорт (якщо він є), і скеровують у містечко Думбади, що під Варшавою, де є головний осередок репатріації та іноземців. Туди міґрант має добратися своїм ходом і повторно написати заяву про набуття статусу біженця. Тоді його скерують в один з осередків репатріації та іноземців, яких загалом у Польщі є близько десяти. Зараз у них мешкає понад 1200 осіб. Щоправда, є ще одна умова: аби поселитися в осередку, треба попередньо витратити всі гроші, які має з собою міґрант, бо маючи свої кошти, він не може претендувати на допомогу держави.

У Люблінському осередку репатріації та іноземців втікачі з інших країн живуть, майже як у звичайному гуртожитку, хоча, можливо, їм важче вжитися між собою, адже усі вони з різних держав, де різні вірування, традиції і погляди на життя. “У середині 1990-х років у нас мешкало багато втікачів із Вірменії, — згадує куратор осередку Віолета Кендзерська. — Зараз більшість складають чеченці, хоча є і афганістанці, і сомалійці. А був навіть випадок, коли притулку в Польщі попросив американець“.

Міґранти мешкають не більше, ніж четверо в кімнаті, їх годують тричі на день, намагаючись не йти наперекір їх релігійним віруванням (скажімо, не готують свинини), і навіть видають по 50 злотих на місяць для особистих потреб. Працювати втікачі не мають права, вільний час вони витрачають на те, аби вивчити польську мову. Діти, які втекли разом із батьками, мають змогу вивчати загальноосвітні предмети шкільної програми.

Загалом, справа кожного міґранта має розглядатися комісією у справах репатріації від 3 до 6 місяців, однак, як і в Україні, багато тих, кому відмовили, оскаржують рішення в суді, їх справа переглядається, і таким чином вони мешкають у осередках по декілька років.

“Правові механізми тут практично відсутні, — каже мешканець осередку, втікач із Білорусі Руслан (він є членом Об`єднаної громадянської партії Білорусі, яка перебуває в опозиції до теперішньої влади, і стверджує, що через участь у антилукашенківських демонстраціях його життя є під загрозою у рідній країні). — Тут є чеченська жінка, на очах у якої вбили сина і чоловіка, однак вона вже 10 місяців не може отримати статусу біженця. Люди показують фотографії своїх будинків: до того, як у них влучила бомба, і після. Однак комісію це не переконує. Знаєте, є така російська приказка: “Курица не птица, Польша не заграница“. Цим все сказано“.

Галина СКИБНЬОВСЬКА, “Поступ“, 30 жовтня

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...