Ще з дитинства Катерина мріяла стати медиком, щоб поїхати в Ірак допомагати людям. Причиною цього стали телевізійні сюжети про початок у 2003 році війни на цій території, страждання людей і поламані долі.

– Я народилася у дуже маленькому селі в Жовківському районі, де часто вечорами не було світла, в цей час бабуся розповідала мені історії про Другу світову війну. З бабусею ми і дивилися новини, коли американські військові вперше ввели свої війська в Ірак. Тоді я сказала їй, що хочу бути лікарем і працювати там з людьми. Для дитини з села це було майже неможливо. Але нема нічого неможливого, всі мрії здійснюються, – з твердістю в голосі розповідає дівчина.

Закінчивши Львівський медуніверситет та інтернатуру, Катерина намагалася самостійно знайти організації, які б допомоги реалізувати її дитячу мрію. Однак пошуки нічим не увінчалися.

– Однак якось несподівано мені прийшло повідомлення від друга-монаха, який цікавився, чи бува не знаю я лікарів, які б хотіли працювати в Курдистані. Коли я «загуглила» і побачила, що Північний Курдистан – це Ірак, я відразу ж зголосилася їхати, – на емоціях пригадує Катерина.

Відтак після врегулювання всіх візових моментів у березні 2016 року дівчина опинилася в автономному регіоні Іраку – Курдистані. Спершу два роки вона працювала там як сімейний лікар, а вже з жовтня 2018-го – лише як психіатр. Зараз Катерина надає допомогу у таборі для біженців Давудія поблизу міста Дахук, де мешкає близько трьох тисяч людей.

– У 2014 році на територію Іраку прийшла міжнародна терористична мілітаристська група напрямку салафітський джихадизм ІДІЛ, – робить історичний відступ лікарка. –Послідовники ісламу утворили терористичну організацію і поставили за мету розширити свій вплив на всю земну кулю, не рахуючись з людськими жертвами. Вони поступово захоплювали територію за територією, аж поки у 2014 році не увійшли в іракське місто Мосул. Там вони проголосили свій халіфат.

Відтак понад 2,6 млн іракців були вимушені втікати зі своїх домів і ставати біженцями у своїй країні. Від терористів ІДІЛу постраждало також багато мусульман, які не підтримували їхні ідеї. Що стосується християн, то представники «Ісламської держави» (ІДІЛ) ставили їм три умови: або вони стають мусульманами, або платять викуп, або тікають.

– Більшість із них тікали на безпечнішу ділянку в Курдистані, де тоді була своя армія, яка могла захистити людей від терористів, – пояснює Катерина.

Ще одна група людей, яка змушена була втікати, – єзиди (етнорелігійна меншина, батьківщина якої розташована в Сінджарі). Із ними ситуація була ще складніша: якщо єзиди виступали проти прийняття мусульманства, їх вбивали, не даючи можливості ні втекти, ні відкупитися.

– Це дуже велика трагедія цього етносу. Фактично, це їхній 72-ий геноцид за останні кілька сотень років. Вони постійно потерпають твід різних терористичних організацій, які не сприймають їхнього етносу та релігії, – з болем констатує Катерина.

1,5 млн переміщених іракців та сирійських біженців переїхали до Іракського Курдистану, де власне і працює Катерина.

– У зв'язку з переповненістю таборів та тимчасових поселень понад 700 тис. переміщених осіб в Іраку проживають в неформальних поселеннях. Що це означає? У таборах на чотири намети припадає своя кухня, ванна з туалетом, там все акуратно та чисто. Також у таборі надають медичну допомогу, є школа, працює поліція, є організації, які забезпечують харчуванням. Також є менеджер табору, який дбає, щоб кожна людина отримала паспорт. Люди, які живуть поза межами табору, цього всього не мають. Дехто з них самостійно облаштовує собі намети, які нагадують наші сільські весільні «шалаші», – пояснила дівчина.

Як пояснила Катерина, вона по-особливому зблизилась з єзидами, які є в основній групі її пацієнтів, і дівчині дуже болить їхня трагедія.

– Коли ти працюєш психіатром, ти не просто виписуєш ліки, з тобою діляться цілою життєвою історією. Два тижні тому, коли у мене на прийомі був один пацієнт, я вперше попросила спинитися. Для мене це було надто важко, я не могла більше цього слухати, – пояснює лікарка.

На початку серпня 2014 року єзиди змушені були залишити свій рідний Сінджар через наступ терористів. Тисячі людей тоді піднялися в сінджарські гори, які розташовуються між Сирією та Курдистаном. Вони залишалися там протягом тижня без їжі, води, меддопомоги. Зі всіх сторін їх оточили представники терористичного угруповання.

– Хтось загинув, хтось народжував просто у горах, хтось загубився. Жінок терористи забирали в полон, а чоловіків просто вбивали. Частина з них досі у полоні, щомісяця в табори повертаються жінки з дітьми або лише діти, – каже Катерина.

Від історії, яку переповідає молода лікарка, йдуть мурашки по шкірі. Як пояснює Катерина, це лише один випадок з усіх страхіть, якими з нею діляться після перебування у полоні.

– Прийшла до мене 14-річна дівчинка, тоді я ще працювала сімейним лікарем. Вона скаржилася на болі в животі. Після огляду я побачила розтяжки на животі і подумала, що дитина різко схудла. Я почала допитуватися, що сталося. Виявилося, дівчина лише три місяці тому повернулася з полону, там вона була вагітна і народила, а тепер повернулася додому. Після огляду ми відпустили цю дівчинку, зачинили двері і просто плакали. Я ще розумію, коли доросла жінка, але коли маленька дитина… Те, що роблять ці терористи, взагалі не вкладається у голову, – із гіркотою каже вона.

Порозумітися з біженцями медикам допомагають перекладачі, адже в Іраку дуже багато етнічних груп зі своєю мовою. Там побутує багато діалектів, тому люди, які мешкають в одній країні, можуть навіть не розуміти один одного.

Катерина працює в таборі з понеділка по п'ятницю, на вихідних тут чергують медсестри та медбрати. Окрім цього, лікарі постійно виїжджають допомагати людям у стихійних поселеннях. Дівчина каже, що буває так, коли на одного лікаря з 9:00 до 12:00 може припасти навіть сто пацієнтів.

– У таборі 80-90% жінок не вміють писати, читати. І, буває, навіть не можемо підрахувати час вагітності, бо пацієнтка не знає ні числа, ні місяця. Також буває так, що приходять жінки і не хочуть ділитися своїми проблемами при чоловіку-перекладачу. Коли я бачу, що нема зорового контакту, що жінка соромиться, відразу прошу поміняти перекладача, – каже лікарка.

– Люди насправді дуже бояться говорити про те, що з ними трапилося, – каже вона. – Особливо, якщо це стосується сексуального насилля.

– Вісім місяців я не могла працювати, – згадує лікарка. – І навіть коли моя бабця питала у мене, що за ліки їй виписали, мене аж пересмикувало. Але після восьми місяців реабілітації це все пройшло і я просто вирішила більше відпочивати.

Також Катерина розповідає про специфічний іракський клімат, зокрема про нещадну спеку влітку, яка сягає понад 40 градусів.

– До прикладу, в Ербілі, де ми працювали у клініці, коли є 50 градусів, то оголошують вихідний, – каже вона. – Дуже часто бувало так, що бачимо на градуснику +51, а по телевізору кажуть, що температура становить лише 49. Це роблять для того, щоб люди продовжували працювати.

На такій спеці, як вона зауважила, резинові в'єтнамки вже через 10 хв ходьби просто плавляться. При цьому взимку в Іраку холодно, а в Дахуці часом навіть падає сніг.

Катерину глибоко обурює нелюдяне ставлення до біженців, які у пошуках кращої долі змушені покидати свої домівки і тікати в інші країни.

– Те, як поводяться із біженцями поблизу Угорщини, – просто жахіття. Мій хороший знайомий, який також є лікарем, провів місяць на цьому кордоні, допомагаючи людям взимку. Він за життя ще не бачив стільки обморожень шкіри. Поліція застосовує до біженців такий метод: з них знімають одяг, взуття і … поливають холодною водою, щоб відігнати від кордону. І це відбувається тоді, коли всі закони говорять про захист прав людини, – з болем констатує вона.

Лікарка пояснює: коли потрапляєш у проєкти, подібні на STEP-IN, не виокремлюєш нікого у категорію «біженці» чи «мігранти», є лише люди і все.

– Щодня зустрічаюсь із їхньою добротою. Коли приходиш до них у табір, вони навіть можуть не знати, що ти лікар, але завжди віддадуть тобі найкраще, що у них є, поділяться найліпшою їжею, – каже Катерина.

Дівчина зі зворушенням згадує історію про одну родину з п'ятьма дітьми, яка мешкала у наметі посеред поля. Побачивши гостей, вони піднесли їй і перекладачу білісінький рушник.

– Зустрічаючи нас, звідкись дістали для нас білосніжний рушничок і принесли теплої води помити руки після дороги, – пригадує Катерина.

У Катерини часто запитують, чи не чується вона у небезпеці, адже у більшості Ірак асоціюється з війною, ІДІЛом. Однак як зауважує лікарка, в Іракському Курдистані їй безпечніше ніж в Україні.

– Якщо, до прикладу, я залишу комп'ютер, телефон у незачиненій машині біля базару і піду собі щось купувати, то, повернувшись, все залишиться на своєму місці, – пояснює дівчина.

Вона додає, що так само без остраху можна залишити велосипед, не ставлячи його на колодку. Якщо ж виникає якась небезпечна ситуація, то, як запевняє дівчина, надходить e-mail або дзвінок.

– Коли я тільки приїхала, ми надавали в одному селі допомогу, а неподалік пролунав вибух, – згадує Катерина. – За пів години до цього нам зателефонували і сказали втікати звідти.

За словами дівчини, фактично кожна родина в Іраку має свою зброю.

– Навіть моя перекладачка має. Каже, що зброя їй потрібна, щоб себе захистити. Але мушу сказати, що якось мене налякала ситуація після футбольного матчу, де виграла місцева футбольна команда, а хлопці, виражаючи свою радість, взялися просто стріляти у повітря з автоматів, – розповідає лікарка.

Катерина знову збирається повернутися у Ірак, але вже у грудні планує завершити свою місію там і повернутися назад до Львова.

– Швидше за все у грудні я завершу свою роботу там. Але ще не впевнена, бо я завжди так кажу, а потім залишаюся, – з усмішкою каже лікарка.

Після Іраку в дівчини з'явилася нова мрія – створити центр реабілітації для людей, які зазнали психічних травм, щоб допомагати вже своїм співвітчизникам.

– Зокрема, там могли б надавати допомогу не лише військовим, а й дітям, жінкам, які були зґвалтовані, які потерпали від домашнього насильства. Коли він буде реалізований, не знаю. Потрібна команда. Переконана, що коли є ідея і палке бажання щось зробити, не знаю, яким чудом, але знаходяться кошти, щоб це реалізувати, – каже Катерина, повторюючи, що всі мрії здійсненні.