«Час історій»: «електрошок» від демотивації та повний катарсис свідомості
«Час історій з Іриною Снітинською» – це унікальна львівська платформа сторітелінгу, створена 2017 року. З цього часу в межах ініціативи прозвучало 150 неймовірних історій про уроки життя, втрачені і зароблені мільйони, дива та віру у свій проект тощо.

Власне 25 травня у Львові відбувся вже 17-ий «Час історій: Big lesson», де виступили десять цікавих спікерів: Тетяна Воротіліна, Дмитро Слоссер, Ігор Васюник, Наталія Решетило, Назар Бай, Ігор Сайко, Маркіян Прохасько, Світлана Забара, Олексій Скрипник, Володимир Дацюк.

«Ми розмовляємо з людьми не мовою експертів, ми говоримо мовою звичайних людей, показуємо життя як воно є без прикрас і фільтрів», – розповіла ініціатор проекту Ірина Снітинська, яка також є засновницею тренінгової компанії «Аґрус: Практика слова», що 25 травня відсвяткувала свій 10-річний ювілей.

Львівський портал вирішив коротко викласти розповіді декількох спікерів, щоб і наших читачів трішки обдало катарсисним «електрошоком». Отож ми починаємо, запасайтеся носовичками і готуйтеся плакати, сміятися, дивуватися і захоплюватися. Готуйтеся почути історії, які зачіпають найтонші струни душі і грають на ній симфонію.

Кіборг-марафонець: для того, щоб бігати, не обов'язково мати дві ноги
Ця історія про майстра спорту з тенісу та тренера Тетяну Воротіліну, яка кілька років тому потрапила у страшну ДТП в Таїланді, після якої втратила праву ногу. Проте вона не опустила руки і не викреслила спорт зі свого життя. Сила волі цієї фантастичної дівчини не може не захоплювати.
Чи є у вашому житті щось таке, у чому ви впевнені настільки, як у тому, що завтра зійде сонце? Коли у мене запитували, чим збираюсь займатися у 50-60 років, я відповідала, що буду бігати по корту, нехай і повільніше. Я знала це і все. Але коли мені було 23 роки, мене переїхала вантажівка
Тетяна Воротіліна
На той час дівчина півтора року жила у Бангкоку, де грала в теніс і тренувала, навіть планувала відкривати власну школу. Але одного ранку все змінилося. Все. Тетяна їхала на скутері разом із товаришем і на їхню смугу виїхала вантажівка…

– Прийшовши до тями у лікарні, єдиною частиною тіла, яка могла рухатись, були очі. Не могла нічого робити, навіть натиснути кнопку виклику. Так тривало кілька днів. Я приходила до тями на 15 хв і знову виключалась. Кожного разу я думала: хоч би це був сон, швидше б прокинутися. Але потім прийшло усвідомлення, що це реальність і треба щось робити, – резюмує Тетяна Воротіліна.

Місяць вона пролежала у лікарні в Таїланді, але більше залишатися там не могла, бо було надто дорого. Тому повернулася в Україну і перебувала ще три місяці в столичній лікарні. Київські медики сказали, що не будуть ампутовувати ногу і запропонували дівчині пересісти на візок. Але Тетяна далі марила бігом…

– Вони сказали, що не будуть відрізати ногу, бо моєму життю нічого не загрожує. Сказали взяти візок… Але мені ця ідея не сподобалася. Гарний протез значно кращий, ніж погана нога, – переконана дівчина.

Далі Тетяна повернулася в Бангкок. Тренувалася там і почала відновлюватися. Об'їздила більше півсотні різних клінік, зрештою, знайшла ту, де погодились ампутувати ногу. Але після консультації їй сказали, що шанси на успіх становлять 50%.

– Я згадала, що коли потрапила у ДТП, шанси на те, що я виживу складали 3%, – каже Тетяна Воротіліна.

Тому наступним викликом перед дівчиною став пошук колосальної суми коштів на операцію.

– За ці гроші можна було б купити двокімнатну квартиру. Мені дала в борг кошти мама мого друга. Також я взяла у борг на два роки по 100-200 євро у 140 людей, – згадує Тетяна Воротіліна.

Як вона зазначила, більшість людей не пам'ятає, як робить свої перші кроки. Завдяки протезу вона отримала цей досвід знову: «Це були надзвичайні емоції. Ходити на ньому надзвичайно зручно, дуже швидко і мобільно».

– Можливо, комусь стає сумно від моєї історії. Але, будь ласка, не сумуйте. Це була найкрутіша, найемоційніша історія в моєму житті. Завдяки цьому я відкрила те, що організм людини значно сильніший, ніж ми можемо собі уявити, ми можемо витримувати значно більше, – наголосила дівчина.

Від продажу жуйок до відкриття власного екопідприємства
Видихніть спокійно, історія народного депутата Ігоря Васюника не про політику, яка багатьох вже так втомила. Це розповідь про підприємництво і те, як йому вдалося залучити мільйонні інвестиції у 90-их і започаткувати аграрний бізнес.

Так, «підприємницька жилка» у нього була ще з дитинства: все почалося у 11-річному віці з продажу жуйок та джинсів. У дев'ятому класі юний підприємець взявся будувати бізнес на вишиванках.

– У дев'ятому класі я вже зрозумів, який зв'язок між попитом і пропозицією. Започаткував україно-американський кооператив «Вишиванка». В чому полягав міжнародний статус цього проекту? Наша родина має дуже хорошого друга з Америки Роберта Крамарчука, дуже поважного професора економіки. Тоді запропонував на 30 років старшому професору експортувати вишиванки для великої української діаспори в Америці, – каже Ігор Васюник.

Він організував жінок, які вміли вишивати гладдю рушники та сорочки, і передавав їх в Америку. Як згадує Ігор Васюник, попит був шалений: при заробітній платні у 10 доларів, вартість одного рушника була 12 доларів.

Далі був початок 90-их і шалений дефіцит товарів. Продавалося все, на що був попит, – автомобілі, автобуси, солярка, бензин, зерно.

– Кожного разу я хотів чогось досягнути більшого і ставив собі наступну, вищу мету, – ділиться емоціями Ігор Васюник. – Маючи 24 роки, разом із Робертом Крамарчуком започаткував компанію «Укра-Агра». Отримав 3 мільйони доларів інвестицій. Не живими грошима, а технікою: американські комбайни «Кейс» і канадські сівалки «Конкорд». Таких комбайнів не було в Україні взагалі.

Він був генеральним директором і в принципі міг обмежитися кабінетною роботою, але з 93-го по 96-ий рік у період посівної та жнив разом зі своїми працівниками … працював у полі.
Був помічником комбайнера, щоб все зрозуміти: як працює комбайн, які переваги має, які втрати під час збору урожаю. Реально пахав в прямому і переносному значеннях цього слова. Тому що для успішного ведення бізнесу важливо розібратися у деталях
— Ігор Васюник
За три роки йому вдалося досконало вивчити аграрний бізнес зсередини.

– Наша маленька механізована станція, 5 комбайнів, пара сівалок та тракторів, об'їздила всю Україну. Дуже часто доводилося ночувати у стайнях чи у полі, – пригадує він.

Щоправда перший бізнес Ігоря Васюника мав нещасливий фінал: компанія дала в оренду техніку і їх, як то кажуть, «кинули».

– Для мене робота в «Укра-Агра» стала одним із перших великих уроків, який дав мені зрозуміти: хочеш бути успішним у власній справі – вникай в деталі того, чим займаєшся. Тому що у деталях знайдеш знання, – наголошує він.
Зараз його сім'я має екопідприємство в рідному Великому Любіні Городоцького району.

– Душа лежить до садівництва та городництва… Нещодавно зібрали 40 тонн малини. І повірте, мені знайомий кожний кущик. Я посадив тисячу дерев. Особисто знаю кожне з них, – каже Ігор Васюник.

Тварини & любов
ІТ-шник Ігор Сайко розповів про свою діяльність як захисника тварин, яку активно провадить близько трьох років.

– Мене мотивують їхні очі, це дуже свідомі створіння. Наразі під опікою є 60 неприлаштованих тварин. Рано чи пізно вони всі матимуть хороших господарів. Скільки їх було до цього? Думаю, сотні, хоча ніколи не підраховував, – задумується він.

Статистика свідчить, що на Львів, у якому мешкає майже мільйон людей, припадає 500-600 бездомних собак. Як наголосив Ігор Сайко, якщо б хоч одна людина з 1,5 тисячі заопікувалася однією собакою, то проблема зникла б за мить.

Згадався анекдот: «Жінка написала оголошення про пошук вірного, красивого, відданого до кінця життя чоловіка. Подзвонили лише з собачого притулку». І це справді так. Тварини мають почуття, емоції, любов, у них відсутня ненависть, хіба треба дуже допекти. Єдина різниця між нами у тому, що вони не можуть попросити про допомогу.
Ігор Сайко
Зоозахисник також нагадав історію кількарічної давності зі службовими собаками, які працювали в одній з військових частин. Після 8 років служби тварин хотіли … «списати» через старість.

– На території ЛКП «Лев» зустрів командира однієї з військових частин Львівської області. Він був у розпачі, тремтіли руки, бігали очі. До цього я не знав, що військових собак, які служили в армії, виконували різні завдання і яким виповнилось 8 років, потрібно «списувати»… Солдати завжди після цього тримали їх на доживанні, годували, але це робити заборонили. Відтак цьому чоловіку довелося бігати Львовом, щоб прилаштувати 23 тварин протягом одного-двох днів, – каже зоозахисник.

Отож Ігор Сайко відразу вирішив взяти ситуацію під свій контроль і забрати всіх псів. Він написав пост про цю ситуацію у Facebook, щоб розпочати пошук господарів.

– Не було жодних фото собак. Лиш інформація про вік, а також те, що частина з них важкохвора, – пригадує він.

Але протягом місяця всі тварини отримали сім'ї.

– Найбільшим відкриттям для мене тоді стало те, що в такому віці вони починали бавитися м'ячиком, – усміхаючись, каже Ігор Сайко.

Тридцять операцій через опіки шкіри, кома та дві клінічні смерті
Історія юриста та громадського активіста Назара Бая про пустощі, які обернулися бідою: у підлітковому віці товариш облив його бензином. Через це шкіра хлопця залишилась на все життя пошкодженою.

– Це була дуже довга реабілітація. За весь період в мене було близько 30 операцій, 60 загальних наркозів. Я був 9 днів у комі і мав дві клінічні смерті, – пригадує він.

Назар Бай каже, що спочатку вдома намагався уникати дзеркал, а коли вперше на себе поглянув, не повірив, що це його відображення.

– Мені здавалося, що я вже справився з усіма своїми проблемами. Але був наступний виклик, коли я виходив на вулицю, відчував на собі погляди людей. Спершу мене це ображало, я хотів повернутися додому і більше ніколи не виходити. Але зрозумів, що не зможу провести так все життя, – констатує він.

Назар Бай закликав не слухати людей, які кажуть, що у вас нічого не вийде, а йти до своєї мети.
Хто б не зустрічався на вашому шляху і не казав, що ви чогось не можете, не вірте цьому. Ставте високі цілі і йдіть до них. Мені сказали, що я втрачу зір, ніколи не зможу рухати руками, тобто взагалі не матиму можливості займатися активним життям, але, як бачите, вийшло по-іншому
Назар Бай
Історія про кохання
– Ця історія розпочалася 22 роки тому, коли я щасливо вийшла заміж, – каже львів'янка Наталія Решетило. Мій чоловік Мирослав показав мені Крим і Карпати, навчив варити борщ, зробив мамою двох прекрасних синочків. Він створив для мене такий спосіб життя, що я жила у задоволення: займалася домашньою освітою дітей і відвідувала безліч заходів, які мені подобалися.

Однак у їхню сім'ю несподівано прийшов рак. Діагноз – четверта стадія з метастазами всіх органів та головного мозку.
Мій чоловік заснував Козацьку слободу в Шевченківському гаю, завжди був сильним і здоровим. Все почалося з дуже неясних діагнозів: простуда, яка затягується без кінця, далі була відсутність діагнозу. В результаті ми потрапили в онколікарню
Наталія Решетило
Як пригадує жінка, коли їх виписали з лікарні додому, чоловік постійно повторював: «Наталю, що б не сталося, пам'ятай, що ти була найбільшим світлом мого життя».

– Потім саме ці слова мені допомагали жити в найтемніші періоди, – наголошує вона.

Далі Наталії довелося вибудовувати все життя по-новому, адже як вона сама зізнається, центром її світу був Мирослав, і цей світ рухнув разом із його смертю.

– Мені довелося шукати роботу, адже 15 років я сиділа вдома. Коли знайшла роботу, вирішила максимально себе завантажити, щоб далі по пазлах збирати життя докупи. Так, я затіяла ремонт, записалася в спортзал, але приходив вечір, а разом з ним – біль і тяжкі емоції. Треба було з цим якось справлятися.

Подруги запропонували жінці зареєструватися на сайті знайомств Tinder.

– Спершу я просто шукала там Мирослава, – зізнається Наталія. – Потім подумала, що це дорога в нікуди, і треба щось змінювати. Придумала собі таку гру: одного дня лайкаю тих, в кого на фото є щось червоне, іншого – світлини з природою. Ще в мене було правило лайкати фотографії тих, хто дуже далеко, і з ким можна переписуватися англійською.

Там Наталія і познайомилася з Андрієм.

– Він жив у Канаді і приїхав звідти на похорон бабці. Ми жартуємо зараз, що це душі його бабці і Мирослава вирішили нас познайомити, – усміхається вона.

Перед поверненням до Канади чоловік запросив Наталію на побачення з дітьми. Далі були довгі теплі переписки у мережі. Вони дивились разом фільми, готували вечері і тисячі кілометрів не стали цьому на заваді.

Втім у Наталії сталася неприємність: на вулиці підійшла шахрайка і видурила всі кошти, які для неї з дітьми зібрали друзі померлого чоловіка.

– Одного дня повз мене пройшла пані і сказала, що гроші, які дали на похорон, притягнуть нове горе. Розумію, що зараз це звучить, як маячня, але тоді я в це повірила, – каже жінка.

Відтак всі кошти, які зібрали друзі чоловіка, Наталія віддала цій «пані», яку, звісно, вітром здуло після отримання пакунку з грошима.

– Не знала кому дзвонити, – каже вона. – Думала, всі скажуть, що від горя зійшла з розуму. Першому подзвонила Андрію, він сказав, щоб не хвилювалася і що вже висилає мені кошти на життя… І додав: «You are the sunshine of my life».

Зараз Андрій переїхав до Наталії з дітьми і вже чотири місяці вони живуть разом.

– Будувати стосунки персонально, а не в месенджері – це зовсім інше, – сміючись, каже Наталія. – Ми дізналися, що хтось любить спати із вікнами навстіж, а хтось – ні, хтось любить прокидатися о 6.00, а хтось лягати о 2.00. Тому я не знаю навіть, чи ця історія буде хепі-ендом. Але зараз на Козацькій слободі, де я продовжую бізнес свого чоловіка, щодня прилітає маленька синичка. Моя бабця колись розповідала, якщо ми когось дуже сильно любимо, то потім душі цих померлих людей можуть прилетіти у вигляді пташки. Коли ця синичка прилітає, я дивлюся на неї і згадую слова Мирослава: «Наталочко, ти була найбільшим світлом мого життя».
Автор, верстка: Соломія Головіна

Фото: Наталія Унгрян, Володимир Стадник