Слово має таку силу, що обов'язково «проростає», – Ірина Снітинська
Розмова про платформу сторітелінгу «Час історій» із її засновницею Іриною Снітинською
Коли натхнення кудись вивітрилося із твого життя, відсутні сили йти далі і опускаються руки, коли здається, що все пропало і нема виходу, зрештою, якщо ти просто хочеш цікаво і з користю провести свій день, – тобі на «Час історій». Тут ти отримаєш гарантований заряд енергії і гігантську порцію мотивації.

«Час історій» – це розповіді про успіх, випробування, бізнес, любов, долання перешкод, подорожі тощо. Кожен може знайти те, що відгукнеться у його серці. Проект ініційований у 2017 році засновницею тренінгової компанії «Аґрус: Практика слова», тренеркою зі спілкування та публічного виступу Іриною Снітинською. І вже цієї суботи, 25 травня, в межах цієї ініціативи відбудеться 17 захід. Історії дев'ятьох спікерів, зокрема Тетяни Воротиліної, Дмитра Слоссера, Ігоря Васюника, Олексія Скрипника, Ігоря Сайка, Назара Бая, Володимира Дацюка, Наталії Решетило, Світлани Забари не залишать байдужим нікого. Львівський портал детальніше розпитав Ірину Снітинську про цю ініціативу і про те, як вона налагоджує комунікацію й згладжує гострі кути у суспільстві.

– Знаємо, що 25 травня у «Малевичі» відбудеться «Час історій: Big lesson». Анонсовано дев'ять цікавих спікерів, які розкажуть про найважливіші уроки їхнього життя. Розкажіть про тематику виступів і про самих промовців?

– Захід розпочнеться о 12.00 і триватиме близько чотирьох годин. Це все дуже різні історії… Так, буде виступ Тетяни Воротиліної – кіборг-марафонця, спортсменки і мотиваційної спікерки з Одеси. Вона потрапила у ДТП і їй ампутували кінцівку, однак на цьому її життя не спинилося. Має багато різних протезів, кожен із них для іншої функції – танців, бігу тощо. Це приклад неймовірної сили волі, адже бігати на протезі дуже складно і боляче.

Також послухаємо розповідь Володимира Дацюка – колишнього наркозалежного, який мав 20 років досвіду вживання наркотиків, зокрема, ін'єкційних. Зараз він працює в центрі «Назарет» з особами із залежностями.

Буде й історія активіста, юриста Назара Бая про дитячі пустощі, які обернулися бідою, коли друг жартома облив його бензином. Далі – 80 наркозів і енна кількість оперативних втручань. Шкіра на все життя залишилась пошкодженою. Сам Назар запевняє, що його зовнішність не є для нього проблемою.

Народний депутат Ігор Васюник поділиться тим, як вдалося залучити мільйонні інвестиції у 90-их і започаткувати аграрний бізнес. Прозвучить історія Наталії Решетило, яка знайшла своє кохання в Tinder, а також інші неймовірні історії.

Двічі-тричі в рік роблю якісь круті проекти, які наповнюють мою душу світлом, оскільки благодійність у мене в крові. Люди ж, які долучаються до цих проектів, також починають відчувати в собі силу. Тобто я – така собі фабрика з виробництва лідерів.
Ірина Снітинська
– Який головний меседж цього заходу?

– Загалом мета «Часу історій» і сторітелінгу як такого в тому, що люди, які виступають зі сцени, розповідають прописні істини. Про них пишуть у книжках, але це сприймається дуже відокремлено. «Час історій» – це реальні надихаючі приклади таких людей, як і ми. Почувши ці історії, розумієш, що ти не сам із своїми клопотами, що є подібні люди зі схожим досвідом. Ми говоримо не мовою експертів, розповідаємо звичайні історії звичайних людей. Серед них є відомі особистості, а є імена, які не знає широкий загал.

Мета – показувати світ таким, як він є. Так, зараз у соцмережах ніхто не виставить фото, якщо не виглядає ідеально у кадрі. Не кажу, що це погано, це просто є. Разом з цим не варто забувати, що світ є дуже різний і він складається з усього, а не лише з ідеального.

– Також знаємо, що стартував флешмоб #ПочуйІсторіюІншого у Facebook. У чому його суть, які умови участі? Про яку інакшість йде мова?

– Інший – це не тільки про інакшість, це про інших людей. Нам комфортно спілкуватися з тими, хто схожий на нас, ми їх розуміємо, що не завжди відбувається, коли йде мова про людей, які хоч трішечки чимось відрізняються: чи то статусом, чи то віросповіданням, чи виглядом, життєвими обставинами тощо. Адже інша людина – це інший світ. Але почувши їхні історії, нам простіше з ними порозумітися. Тому цим флешмобом закликаємо написати свою розповідь, зокрема про ситуацію, коли нас не приймали чи коли ми не приймали когось.

Так, розповім і свою історію. Виросла я в професорській сім'ї, всі були науковцями з вченими ступенями, тато – ректор одного з університетів. Я відчувала якийсь внутрішній тягар, що мушу відповідати очікуванням сторонніх людей щодо мене. Переслідували думки, що не я сама чогось досягла, а мені це далося готовим. Тому намагалася ніколи не говорити про те, хто мої батьки, хоча дуже цим пишаюся. Я прослідковувала це дуже багато разів, коли ще займалась медициною, але, ставши тренеркою, ця межа якось розмилась. Навіть сталась досить кумедна ситуація: тато пішов стригтися у салон і майстер, дізнавшись його прізвище, поцікавилась, чи він бува не родич Ірини Снітинської (сміється, – ред).

Зараз у соцмережах ніхто не виставить фото, якщо не виглядає ідеально у кадрі. Не кажу, що це погано, це просто є. Разом з цим не варто забувати, що світ є дуже різний і він складається з усього, а не лише з ідеального.
Ірина Снітинська
– Ви колекціонуєте історії. Та у Вас є своя не менш унікальна: акушер-гінеколог, яка стала тренеркою з ораторства і заснувала власну тренінгову компанію. Як так вийшло?

– Я пропрацювала лікарем 11 років. Коли у 2004 році мала захищати дисертаційну роботу, над якою працювала чотири роки, страшенно боялась. Тут варто сказати про те, що я взагалі боялась публічних виступів. Ті хвилювання, які я пережила, коли був захист, ні з чим порівняти, такий страх тоді мене оповив. І я вирішила, що з цим неодмінно треба щось робити. Через деякий час мені потрапила в руки книжка з ораторської майстерності, де на останніх сторінках містилася інформація про курси для тренерів. Я поїхала, вивчилась, мені присвоїли достатньо високу кваліфікаційну категорію. Повернувшись, я, звісно, не збиралась щось змінювати і бути тренеркою. Але подруга формувала свою навчальну групу і поцікавилася, чи я часом також не збираю. Тоді собі подумала: чому б не спробувати? І так спробувала, що вирішила продовжувати й далі (сміється, – ред.) Це була дуже радикальна зміна.

Зовсім недавно я зрозуміла, що є лідеркою за натурою, що за мною люди готові йти, вони легко підписуються на мої ідеї. Двічі-тричі в рік роблю якісь круті проекти, які наповнюють мою душу світлом, оскільки благодійність у мене в крові. Люди ж, які долучаються до цих проектів, також починають відчувати в собі силу. Тобто я – така собі фабрика з виробництва лідерів.

Так, поширеннями у Facebook до мене якось дійшла історія Соломії Дишлюк, яка працювала музичним керівником у навчально-реалібітаційному центрі «Джерело». Вона їхала у маршрутці Львовом, де розгорілася несамовита сварка, і раптом на повний голос почала співати. Я подумала: крута історія.
Ірина Снітинська

– Ми часто боїмося виходити зі своєї зони комфорту і ризикувати задля кращого майбутнього. Якщо б Ви зараз мали можливість звернутися до всіх людей, які сковані страхом перед змінами, хоча невдоволені своїм життям, щоб Ви сказали їм?
– Це їхній вибір. Собі я завжди кажу: спробуй, якщо подобається, то роби далі. І у мене нема з цим ніяких труднощів. Але казати комусь, що треба звільнитися з ненависної роботи, я не можу, тому ще це персональна відповідальність цієї особи. Якщо все влаштовує у житті – чудово, якщо ні, то з цим завжди можна щось зробити.
– Як взагалі навчитися казати «так» новим можливостям, а не тікати від них? У Вас є якась формула?

– Я не бачила фільму «Завжди говори «ТАК», але з початку 2018 року в мене почався дуже цікавий період і я вирішила говорити «так» всім людям, можливостям, проектам.

Формула існує: просто кажи «так». Це мій рецепт і він працює, я 1,5 року тільки цим і займаюсь (сміється, – ред).

«Час історій» – дуже крутий проект, маленькими кроками ми змінюємо свідомість людей
Ірина Снітинська
– Які особистості та події насамперед привертають Вашу увагу і можуть потрапити у колекцію? Хто стає героями «Часу історій»?

– Це просто людські теми: подорожі, любов, якісь важливі життєві висновки. Все насправді зводиться до того, що побутує у нашому житті щодня.

Насправді будь-яка людина може стати нашим героєм. Глобально мене не цікавить, хто розповідатиме цю історію, цікавить сама історія. Що мається на увазі, коли кажу, що я – колекціонерка історій? Коли десь прочитаю чи почую щось цікаве, ставлю галочки, потім це все стає у пригоді, і ми звертаємось до цих людей та запрошуємо їх.

Так, поширеннями у Facebook до мене якось дійшла історія Соломії Дишлюк, яка працювала музичним керівником у навчально-реалібітаційному центрі «Джерело». Вона їхала у маршрутці Львовом, де розгорілася несамовита сварка, і раптом на повний голос почала співати. Я подумала: крута історія. Так люди до нас і потрапляють, часом самі звертаються і надсилають свої відеоісторії…
– Поговорімо про комунікацію в суспільстві. Які теми і проблеми все ще залишаються гострими, болючими, такими, що не сприймаються і навіть відштовхуються?

– Те, що я помітила, – це неприйняття інших людей у будь-чому, наприклад, людей з інвалідністю, безхатьків, гомосексуальної орієнтації, просто інших поглядів тощо.

– Яка роль сторітелінгу у контексті налагодження діалогу? Як це працює?

– Сторітелінг як інструмент є дуже сильним. Коли ти пропускаєш крізь себе почуту історію, в голові щось дуже сильно змінюється. Ти починаєш розуміти людину, її мотиви, приймаєш її такою, як вона є… Тому вважаю, що наш проект – дуже крутий, маленькими кроками ми змінюємо свідомість людей.

– І на завершення: таке одвічне питання про мотивацію, щоб «Час історій», який львів'яни відвідають у суботу, став і часом дій?

– Слово має таку силу, що воно обов'язково «проростає». Люди, які до нас прийдуть, просто не зможуть не використати у майбутньому те, що почули.

Автор, верстка: Соломія Головіна

Фото: Facebook-сторінка Ірини Снітинської

Загрузка...