ОСТАННІ НОВИНИ

Врятувати приреченого

Наталя ДУЛЯБА

|

14 травня Україна вперше на державному рівні вшановує пам’ять своїх громадян, які рятували євреїв під час II Світової війни.

Згідно з даними Інституту історії України НАНУ, за час окупації нацисти винищили в Європі близько 6 мільйонів євреїв, понад 1,4 мільйона загиблих припадає на Україну. При цьому представникам різних національностей вдалося врятувати у нашій країні близько 17 тисяч євреїв попри те, що за це наражали і себе, і своїх рідних на смерть. За переховування єврея нацистська влада могла розстріляти не лише рятівника, а й іноді всю його родину.

Окупувавши Галичину влітку 1941-го, німецькі війська відразу взялися за «зачистку» єврейського населення Львова, яке, за даними істориків, сягало до 160 тисяч людей. По завершенню війни вижило менше тисячі львівських євреїв.

Львівський портал пригадує цей трагічний період в історії Львова та розповідає, хто і як рятував євреїв під час Голокосту, виборюючи найцінніше – право на життя.

Жахи Львівського ґетто

Саме Галичина першою на території України відчула на собі расистську теорію нацистів. Окупаційні війська, прийшовши до Львова, відразу почали винищувати «неповноцінний» народ: спочатку євреїв масово грабували, арештовували, експлуатували як робочу силу, а потім взялися нещадно і жорстоко вбивати. Етнічна громада стала головною мішенню у нацистському конвеєрі смерті.

У листопаді 1941 року Третій Рейх удосконалив свої акції «зачистки» і створив Львівське ґетто – ізольовану територію міста (Клепарів і Замарстинів), де примусово утримували всіх євреїв. Це було третє за величиною ґетто після Варшавського та Лодзького, де перебували понад 138 тисяч єврейських в’язнів.

Карта Львівського ґетто

Паралельно у такі ґетто переселяли євреїв у всіх великих населених пунктах Галичини, їх німці поділяли на «придатних» і «зайвих». Працездатне населення фактично ставало рабами, виконуючи трудову повинність, а непрацездатних (літніх людей, жінок та дітей) систематично розстрілювали.

Водночас у ґетто були також й окремі привілейовані євреї – спеціалісти у галузі техніки, ремесла та медицини, робітники військових та цивільних підприємств. Ці категорії в’язнів мали унікальну можливість виходили у місто, адже їм видавали спеціальні посвідчення-перепустки.

У ґетто не було нормальних умов для існування, людей утримували в тісноті, бруді та холоді. Тут регулярно бракувало їжі й води, а інфекційні хвороби ширилися з неймовірною швидкістю.

На вулицях Львівського ґетто, 1941-1942, Підзамче
Євреїв направляють у ґетто, 1941, вулиця Замарстинівська

У музеї «Територія терору», де в часи німецької окупації якраз і знаходилась частина Львівського ґетто, подають такі норми харчування взимку 1941-1942 років на одну дорослу особу: 700 г хліба на тиждень, на місяць – 400 г муки та 100 г цукру. Такі нелюдські умови спричиняли масові голодування та знесилення в’язнів. Восени 1942-го тут поширилась епідемія тифу, яка забрала життя багатьох виснажених євреїв.

«Львівське ґетто було частиною нацистської машини смерті. Що більшою ставала кількість убитих євреїв, то меншим ставало саме ґетто. Воно нагадувало лещата, що втискали людей у дедалі менший і менший простір, аж доки їм не було вже куди йти», – так описують Львівське ґетто історики Центру міської історії.

Німці зганяють євреїв у ґетто, вул. Замарстинівська, 1941
Тіла загиблих та сліди погромів на вулиці Львівського ґетто, 1940-ві роки
Колона євреїв іде до тюрми на Лонцького, 1941
Розстріли євреїв у Львові, 1941-1942
Розстріли євреїв у Львові, 1941-1942

«Ліквідація» євреїв у Львівському ґетто тривала менше двох років. Остання «зачистка» відбулась 16 червня 1943 року, тоді останні в’язні під час збройного повстання вбили та поранили декількох поліцейських. Як наслідок – нацисти вчинили розправу над євреями.

Після остаточної ліквідації ґетто останні 4 тисячі євреїв перевели до Янівського концтабору, а згодом розстріляли, ще 3 тисячі покінчили життя самогубством. Після цього нацисти проголосили Львів звільненим від євреїв.

За підрахунками істориків, загалом жертвами нацистської політики Голокосту лише в Галичині стали 610 тисяч євреїв.

Під захистом церкви

В часи німецької окупації Галичини чи не єдиною релігійною інституцією, яка організовано рятувала євреїв, була Українська греко-католицька церква. З ініціативи Митрополита Андрея Шептицького, якому на той час було 76 років, та його 72-річного брата Климентія була утворена таємна система порятунку євреїв у нашому краї.

Так, обидва старці, один із яких був прикутий до інвалідного візка, взялися рятувати з рук смерті сотні людей, які були приреченими лише через свою національну приналежність.

Для цього брати Шептицькі організували підпільну координаційну групу, до якої входили священники і монахи. Всі вони, дотримуючись чітких інструкцій, переховували євреїв у монастирях, церквах, сиротинцях при УГКЦ, у самих Митрополичих палатах, лічниці Андрея Шептицького.

Священнослужителі були максимально скоординованими: хтось виготовляв фальшиві українські документи, за якими євреї були ченцями, працівниками митрополичих інституцій чи вихованцями дитбудинків і мали нагоду втекти за кордон, хтось відповідав за перевезення врятованих до нових сховків, ще хтось мав попереджати про заплановані перевірки поліції, а хтось мав дбати про забезпечення їжею.

Для такої блискучої підпільної роботи в УГКЦ, вочевидь, мала бути налагоджена ціла гілка «шпигунів» серед українських і польських колабораціоністів нацистської влади.

Брати Шептицькі з монахами-студитами та дітьми-сиротами. Підлюте, 1940-ві

Як зауважують історики, кожен священнослужитель, який брав участь у порятунку євреїв, робив це з власної волі і був готовий при викритті взяти всю відповідальність на себе, аби таким чином врятувати інших учасників підпільного руху.

Окрім роботи «в полі», Андрей Шептицький як глава УГКЦ, активно засуджував звірства Голокосту на світовій політичній арені. У 1942 році він писав листи до Папи Пія XII, у яких висловлювався категорично проти вбивств євреїв, такий публічний протест був винятковим у Європі. Також існують дані, що Митрополит навіть звертався до Рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера з закликом припинити винищення єврейського населення, втім такий лист дотепер не зберігся.

Важливу роль у боротьбі Андрея Шептицького проти нацистського конвеєру смерті відігравали його пастирські послання до вірян. Тут слід підкреслити, що масові вбивства євреїв під час II Світової на Галичині вчиняли не лише окупаційні війська. Нерідко гітлерівці робили це руками місцевої поліції, серед якої були й етнічні українці.

Також до цих звірств долучались повстанці та інші галичани, які на той час сприймали німецьку владу як рятівника від переслідувань більшовиків, що давав примарні надії про створення вільної та незалежної України. Тому у 1942 році УГКЦ навіть надала право парохам накладати «церковну кару проклятя» на вірян, що чинили вбивства.

Одним і центрів порятунку переслідуваних нацистами євреїв став Святопокровський жіночий монастир у селі Якторів. Його настоятелькою була просвітянка, членкиня ОУН, ігуменя Йосифа (Олена) Вітер. За її допомогою врятовано дружину львівського рабина Давида Кахане Нехаму, їхню 3-річну доньку Руф та ще понад десяток єврейських дітей.

Сім’я врятованого Давида Кахане. Фото зроблене у післявоєнній Польщі

Самого Давида Кахане разом із іншими відомими єврейськими діячами переховував у своїх Митрополичих палатах сам Андрей Шептицький. Згодом Кахане видав автобіографічну книгу «Щоденник Львівського ґетто», де описав всі жахи Голокосту та вагому роль братів Шептицьких у порятунку єврев.

Ще одним рятівним місцем була Святоуспенська лавра в Уневі, настоятем якої був сам Климентій Шептицький. Тамтешнім сиротинцем опікувався монах-студит Даниїл Тимчина, у ньому свій порятунок знайшли троє малих євреїв. Серед них був Адам Ротфельд – майбутній науковець, дипломат і міністр закордонних справ Польщі.

Адам Ротфельд
Ієромонах Даниїл Тимчина з дітьми-сиротами. Унів, 1940-ві

Одним із координаторів порятунку був ієромонах Марко Стек. Він займався перевезенням і розміщенням євреїв у монастирях, а також виготовленням для них документів. За його участю вдалося врятувати десятки приречених життів, серед яких сини головного рабина Львова Єзекіїля Левіна Натан та Курт. Влітку 1941 року батька на очах сина Курта Левіна вбили нацисти у в’язниці «Бригідки» (тюрма на теперішній вул. Городоцькій).

Ще одного єврейського хлопчика, Цві Барнеа, отець Марко переховував у власній родині впродовж дев’яти місяців.

Врятований Курт Левін у монастирі студитів у селі Лужок (другий праворуч) із братами-студитами. Фото з архіву Курта Левіна
Подвір’я тюрми «Бригідки», тіла вбитих євреїв, 1941

Також дитину у своїй келії потайки переховував ієромонах Унівської лаври Юрій Макар. Це був 7-річний хлопчик на ім’я Мойше. Під час акцій порятунку брат Юрій відповідав за перевезення єврейських хлопчиків до сховків. Щоб уникнути підозр і перевірок з боку окупаційної влади, він переодягав їх дівчатками.

Завдяки брату Віталію Матковському в Унівському монастирі знайшла свій прихисток Фаїна Ляхер. Дівчину разом із її батьками із Перемишлянського ґетто врятував її коханий, член ОУН Володимир Заплатинський. Коли наречений загинув, Фаїна взяла постриг і стала монахинею Святопокровського жіночого монастиря.

Монахиня Фаїна Ляхер (1917-2005)

Загалом під час Голокосту на Галичині братам Шептицьким вдалося врятувати більше 200 євреїв. Звання «Праведник народів світу», найвищої відзнаки Ізраїлю за порятунок євреїв від знищення під час Другої світової війни, удостоєні дев’ятеро священнослужителів та монахів УГКЦ. Серед них – згадані вище Олена Вітер, Марко Стек, Данило Тимчина, Климентій Шептицький. Натомість Митрополита Андрея Шептицького у цьому списку дотепер немає.

Причиною цьому є досі незгаслі дискусії і закиди, що глава УГКЦ нібито підтримував нацистську владу та дивізію СС «Галичина». Згадка, яку трактують саме таким чином, є у пастирському посланні Андрея Шептицького з нагоди проголошення Української держави (1 липня 1941 рік).

Рятівники з хоробрим серцем

Звісно, що під час Голокосту на Галичині євреїв рятували не лише священнослужителі, а й прості люди, які теж не могли змиритись із антисемітизмом.

Руку допомоги подавали чи не найвідважніші, адже за переховування чи будь-яку допомогу єврею можна було поплатитись власним життям і навіть життям своєї родини. Нерідко тих галичан, які надавали такий прихисток, «здавали» поліції сусіди.

Марія Гущ-Борусінська. Домогосподиня, чоловік якої загинув у нацистському таборі «Майданек», взялася допомагати євреям у Львові. Жінка передавала через свою доньку їжу у ґетто. Також Марія у своєму домі переховувала єврейську родину Таухманів (Каміла, Чеслав, Реня і Тадеуш), всіх їх через донос сусідів заарештувало Гестапо. Самій жінці чудом вдалося уникнути покарання.

Марії Гущ-Борусінській вдалося врятувати 12-річну Ружу Кауфман та Тадеуша Бармета. Вони обоє пережили війну, відомо, що Ружа переїхала до Ізраїлю і змінила ім’я на Шошанна Глікштайн. Саме з ініціативи єврейки Марії Гущ-Борусінській у 1987 році присвоїли звання «Праведниці народів світу».

Роман і Галина Макари. Подружжя мешкало у Бориславі, чоловік працював інженером, володів нафтовими свердловинами, Ганна була членкинею Союзу українок. Вони були родичами міського голови.

Коли почалися розстріли, Роман і Галина обладнали сховок у підвалі власного будинку, де упродовж всієї окупації переховували 13 євреїв. Серед врятованих була лікарка Рита Браунер та її наречений Рауль Хармелін, які згодом побралися.

По війні врятовані подружжям Макарів євреї емігрували до Австралії. До смерті Ганни і Романа вони всі підтримували зв’язок одне з одним. У 2015 році Роману і Ганні Макарам посмертно присвоїли звання «Праведників народів світу».

Андрій та Анастасія Сушки жили у селі Руданці (Кам’янка-Бузького району). Чоловік працював на залізничній станції, Анастасія трудилася у місцевому колгоспі.

У січні 1943 року подружжя прихистило єврейського хлопчика Мотю. Анастасія сховала його у ямі для овочів, вночі забирала до хати годувати.

Чоловік, який привів дитину до Сушків, обіцяв за нею повернутися, однак цього так і не сталось. Мотя сумував за рідними і вирішив їх знайти, тому втік зі свого укриття. Його побачили сусіди і донесли Гестапо. Анастасія до останнього захищала єврейського хлопчика, але їх обох відправили до в’язниці у Львові. Лише у грудні 1943 року родичі Анастасії Сушко довідалися, що її розстріляли нацисти. Доля хлопчика невідома.

У 2006 році Анастасію Сушко посмертно удостоїли звання «Праведниці народів світу».

Зофія та Здзіслав Бєлінські – лікарське подружжя зі Львова, яке допомагало переховуватись євреям. Чоловік працював у лікарні, куди потрапляли важкохворі євреї з Янівського табору примусової праці. У медзакладі він опікав їх і робив усе можливе, аби залишити якнайдовше у шпиталі. Згодом лікар став відвідувати Львівське ґетто, щоб передати знайомим євреям їжу та ліки.

Із травня 1943 року, коли переслідування євреїв досягло апогею, Здзіслав Бєлінський переховував втікачів із гетто у своєму шпиталі, у кабінеті приватної практики, а також у себе вдома, в тому йому допомагала дружина. Заповнюючи фіктивні картки пацієнтів, лікар вигравав час на пошук місць сховку для них. Окрім того, подружжя Бєлінських надавало фінансову підтримку євреям. У 1989 році подружжя Бєлінських визнали «Праведниками народів світу».

P.S. станом на 1 січня 2020 року Ізраїль присвоїв 2 659 громадянам України звання «Праведника народів світу» за порятунок євреїв від Голокосту. Водночас в Українському інституті національної пам’яті кажуть: ця цифра не відображає реальну кількість рятівників – тисячі з них досі залишаються невизнаними й невідомими.

***

Публікація підготовлена на основі матеріалів проєкту «Українці-рятівники» Українського інституту пам’яті та Національного музею історії України у Другій світовій війні; книги Івана Матковського «Казимир граф Шептицький – отець Климентій: польський аристократ, український ієромонах, Екзарх Росії та Сибіру, Архимандрит Студитів, Праведник народів світу, блаженний Католицької Церкви»; матеріалів «Складні сторінки спільної історії: розповідаючи про Другу світову війну у Львові» Центру міської історії, Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору».

Фото: Територія терору, Фотографії старого Львова, Центр міської історії, із книги Івана Матковського, мережа Інтернет

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.