Культура не виконує своєї місії, тому ми не можемо побудувати цілісної України, – Василь Вовкун
Розмова з керівником Львівської опери про 40-річчя його творчої діяльності, масову культуру в театрі, тенденції театрального мистецтва і розвиток української культури
Театр – це життя. Ця фраза точно окреслює керівника Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької Василя Вовкуна, який вже понад два роки очолює Львівську оперу і цьогоріч святкує 40-річчя своєї творчої діяльності. Як він сам запевняє, нині Львівська національна опера стала модною, а її вистави постійно збирають аншлаги, що раніше було рідкістю. Програма Вовкуна «Український прорив» змінює традиційне сприйняття оперного мистецтва, додавши у нього модерну, експерименту та українського музичного контексту.

«40 років – ця цифра дещо лякає, з іншого боку – це ніби паралельне проживання світу. За цей час мною було поставлено приблизно 370 культурно-мистецьких акцій у різних жанрах. Їх необхідно прожити. Сцена – це вже інший вимір часопростору. Я щасливий, що маю можливість проживати, по суті, два життя – реальне та ірреальне», – каже Василь Вовкун про свій творчий ювілей.

– З чого визріла Ваша любов до театру, коли він почав цікавити і як з'явився у Вашому житті?

– По-перше, все це викристалізовується ще змалечку, з традицій у родині. По-друге, варто зауважити, що мистецьке дійство існує і в Літургії. Так, церкву у Мацошині (село у Жовківському районі, де народився Василь Вовкун, – ред.) розмальовував відомий художник Корнило Устиянович. Ми, діти, не знали, що це Устиянович, але естетика кожної ікони, а особливо іконостасу, підсвідомо впливала і формувала нас. По-третє, – надихала сама природа рідного краю, адже нині його природні ландшафти навіть належать до історичної спадщини. Таким чином, якщо брати поєднання родинних традицій, духовності як Церкви та природи як Божого творіння, то все це впливало на формування смаків.

Вже у школі – це продовжувалося через літературу, поїздки на зимових канікулах у театр ім. М. Заньковецької чи Оперу. Я дуже добре пам'ятаю такі вистави як «Ніч на полонині» О. Олеся та «Гайдамаки» Т. Шевченка, які я тоді відвідував. Все це сформувало мене швидше не як театрала, а як поетичну особистість – я почав писати новели, вірші. Так, вже з 5 класу я друкувався у газетах, таким чином здійснювалася моя письменницько-журналістська мрія.

Але Бог мав інший план і скерував мене по-своєму: я потрапив у драматичну студію театру ім. М. Заньковецької, закінчив при ній акторський факультет, далі вже вчився у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на цій же спеціальності. Близько 20 років працював як актор, спершу – в Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської, потім – у київській театр-студії «Будьмо», якою керував Сергій Проскурня. Далі розпочалася режисерська дорога. Таким чином в моєму житті і постав театр.

– Настільки ота ірреальність, про яку Ви згадували на початку нашої розмови, має бути для глядача, як то кажуть, зрозумілою без словників?

– І театр, і будь-яке мистецтво потребує певної культурної підготовки та інтелектуального потенціалу. У ХХ ст. з'явилася масова культура, яка не вимагає такої підготовки. Вона робить банальною і людину, і цей світ через те, що все дуже «розжовано». Будь-яке мистецтво, чи то література, чи музика, чи архітектура, чи театр, звісно, вимагає певного стану душі, що спонукає прочитати підтексти, глибинні рефлексії, закладені в тому чи іншому творі.

Особисто мені цікавий глядач, який вже є підготовлений. Не думаю, що мою творчість люди сприймають легко, вона викликає дуже багато дискусій. Так, у мене був жанр неомістерій за творами письменників «Розстріляного відродження», величезні постановки просто неба опери-ораторії «Цар Едіп» І. Стравінського, сценічної кантати «Карміна Бурана» К. Орфа чи «Воєнного реквієму» Б. Бріттена…

Якщо ж глядач буденно прийшов з вулиці, то не відбудеться контакту, катарсису. Адже це і є призначенням театру як інстанції, де глядач може стати співтворцем. Якщо матеріал його захопив, то вийшовши з театру, він домислює, допрацьовує, читає підтексти, стаючи співучасником культурного акту, який відбувається між сценою і глядачем.

– Якщо говорити про масову культуру в театрі, як оцінюєте таке явище?

– Так чи інакше, мистецтво ділиться на високе і масове. Я в масовому мистецтві прожив дуже багато: досліджував його виникнення, місію, напрацював підручник «Мистецтво режисури масових видовищ». Мушу сказати, якщо високе мистецтво опускається до масовості задля виживання, то це поганий театр. Це часто буває кітч, який не має нічого спільного зі справжнім мистецтвом.

Попри це театр не стоїть на місці, він модернізується, в ньому використовуються сучасні технології, зокрема відеопроектори та графіка. Але тоді, коли це влучно, коли це підкреслює концептуальність ідеї, коли це естетично вписується. А масове мистецтво, на відміну від високого, позбавлене естетики.

– 40 років творчої діяльності – не мало. Оглядаючись, які періоди у Вашому житті були найбільш плідними? Якими своїми постановками найбільше гордитеся?

– Звісно, 20-30 років тому і сам Вовкун був іншим, хвилювали зовсім інші проблеми. На початках мені просто хотілося вирватися з традиційного контексту, який був напрацьований до цього.

Якщо говорити, наприклад, про фестиваль «Червона рута» (Василь Вовкун – багаторічний режисер-постановник Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута», – ред.), то це дійсно стало величезним кроком вперед, порівнюючи з традиційною естрадою. І коли зазвучали «Барти Гадюкіни», «Сестричка Віка», «Кому вниз» (лауреати першої «Червоної рути» 1989 року, – ред.), то це вже був зовсім інший рівень. Тоді навіть виникло деяке несприйняття того, що вірші Шевченка використовувалися у рок-музиці…

Теперішній період пов'язує мене з оперним жанром. Він існує в Україні в таких традиційних і, часто, в патріархальних формах, де відсутній будь-який модерний підхід. Вовкун у своїй програмі «Український прорив» пропонує не тільки українській музиці вийти і утвердитися на оперній сцені, але й класичній музиці перетворюватися згідно актуальних, сучасних тенденцій. Наприклад, якщо подивитися мого «Дон Жуана» (опера В.А.Моцарта, режисером якої на сцені Львівської опери став Василь Вовкун, – ред.), то він викликає сучасні асоціації.

Жанр особливо у Європі стає дуже модерним, а якщо говорити про Мюнхен, то навіть авангардним. Саме таку режисуру я хочу запрошувати до львівського театру. Остання наша постановка опери «Лоенґрін» Р. Вагнера довела, що глядач прагне таких робіт. Мої колеги говорили, якщо до кінця цієї вистави в залі залишиться хоча б 40 осіб, то це буде добре. Однак подивитися на львівський «Лоенґрін» зараз приїздять зі всієї України, і навіть з Німеччини та Австрії.

– Яким чином протягом цього часу видозмінювався театр: його тенденції, естетика, мораль?

– Ще у 60-ті роки з появою телебачення було багато прогнозів, що театр загине. Так само говорили, коли з'явилося кіно. Був час, коли у в театр справді приходило мало людей. Все ж сьогодні ми бачимо потребу людей у ньому, попри появу комп'ютерів, 3D фільмів тощо. Просто це животворчий процес, який торкає за душу.

У радянські часи український театр не мав змогу грати п'єси навіть прогресивних російських драматургів. Нині він, звісно, кардинально змінив свій репертуар, тому що тепер все є абсолютно дозволеним. Так чи інакше, наш театр вчиться європейських традицій. Я не кажу, що все потрібно переймати. Скажімо, вищезгадана мюнхенська традиція авангардного оперного театру буде зовсім незрозумілою тут, у Львові. Адже Мюнхен виховав такого глядача, що може зрозуміти складність сучасних постановок. У нас такого ще нема, хоча театр приділяє увагу цьому вихованню…

– А як щодо самого театрального глядача, які Ви тут відстежуєте тенденції? Взагалі наскільки популярне театральне мистецтво в Україні, зокрема у Львові?

– Що стосується Львова, то ми відзначаємось тим, що у нас є молода публіка. При цьому, що у Європі молода публіка майже відсутня. Мабуть, це ще й тому, що наша молодь є інтелектуальною, духовно багатою. Більше того, у нашому театрі з'явилися сучасні вистави. Все це у синтезі дає свій результат, адже глядач йде у наш театр. До мого приходу як директора аншлаги були рідкісним явищем. Нині у нас вартість квитка зросла до понад тисячі гривень, а у п'ятницю, суботу, неділю все розкуповується повністю. Ми тішимося, адже це дає нам можливість заробляти, ставити нові прем'єри чи вирішувати якісь інші театральні та господарські проблеми.

– Ви були міністром культури України у 2007-2010 роках. Як нині оцінюєте зміни в мистецькому середовищі?

– Ми стали свідками створення української армії з огляду на війну. Вона змінилася, починаючи від форми і закінчуючи технікою, яку отримує. Якби ось так само подивитися на потребу культурного процесу, як необхідної складової становлення незалежності України, і влити у нього такі ж ресурси, то ми могли б не мати такого результату як у Криму, Донецьку та Луганську.

Культура для українців значить дуже багато, однак їй не приділяли належної уваги, звідси зокрема і проблеми з мовою… Вона не виконує своєї місії, тому нині й не можемо побудувати цілісної України.

– Які Ваші прогнози щодо подальшого розвитку культури в контексті приходу нової влади?

– Якщо розглядати «95 квартал» як осередок, з якого вийшов президент, а тепер ще й формується кадрова політика, то маємо найкращий приклад масового мистецтва, яке переходить у політику. І цей кітч на державному рівні є дуже небезпечним.

– В одному з інтерв'ю сказали, що мета Вашого призначення – вивести українську культуру з лап просвітянства й утверджувати її в новому вимірі. Як це Вам вдається втілювати на посаді очільника Львівської опери?

– Насправді зараз наша опера стала дуже модною. Це все командна гра, присутність програми «Український прорив», про яку я вже згадував, робота з українськими композиторами. Так, Юрій Ланюк написав оперу «Чуже обличчя», а Іван Небесний завершує «Лиса Микиту», також маємо постановку, яка 40 років не могла відбутися в Україні, – «Коли цвіте папороть»… Ми розширюємо рамки оперного мистецтва через українську музику. Адже до цього на сцені оперних театрів існувало три твори: «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Тарас Бульба».

Ще один напрям – зарубіжна модерна опера. Так, для постановки опери «Турандот» Дж. Пуччіні запросили одного з ведучих польських режисерів Михаїла Знанецького. Окрім цього, я зустрівся з Кшиштофом Варліковським (польський театральний режисер, – ред.) на його прем'єрі опери «Саломея», щоб запросити його до постановки у Львівській опері.

Ми відкрили у Дзеркальній залі Музичний салон, де відбуваються камерні концерти, опери, балети, і оголосили конкурс для українських композиторів на написання камерної опери. Все це створює єдиний культурний простір в театрі, де кожний квадратний метр працює, приваблює глядача, змушує його думати. Ми запрошуємо у Львівську оперу відчути симфонію життя через її різні складові: архітектуру, внутрішній інтер'єр, музику, вистави… Це все і відрізняє нашу оперу від інших.

– Багато Ваших постановок, зокрема «Коли цвіте папороть» Є. Станковича, викликали фурор і стали справжнім проривом. Яке місце у творчості займає експеримент, бажання епатувати глядача?

– Насправді прямолінійно такої задачі я собі не ставлю. Якщо йти таким шляхом, то можна дуже швидко загубити той художній образ, який в тебе народився. Він насамперед мусить здивувати тебе самого, його треба дочекатися. Я 20 років мріяв поставити «Коли цвіте папороть». По-різному це собі уявляв: просто неба, в природному ландшафті з ставком чи озером, потім хотів використати образи Марії Примаченко. Згодом ці задуми охололи… Взагалі художній образ – це заплідненість ідеєю, яку ти хочеш втілити на сцені, і вагітність протягом кількох місяців, якщо говорити про театр. Коли цей образ здивував тебе самого, його вже можна виносити на люди.
Сцена з феєрії "Коли цвіте папороть"
– Яку ключову емоцію своєю роботою Ви намагаєтесь донести?

– Я вже згадував про наше гасло: «Відчуй симфонію життя». Ми хочемо, щоб людина прийшла до гармонії свого єства, свого «Я» через мистецтво. Якщо говорити про мою творчість, то, очевидно, у всіх роботах звучить гімн людській неповторній індивідуальності. Мені видається, що кожен – є творцем, якщо не позбавив себе творення. Господь – творець, і сотворив людину на свою подобу. Якщо порівняти, наприклад, село у ХІХ ст., то кожна жінка вишивала та малювала піч, кожний чоловік знав якесь ремесло, не було жодної людини, яка б не творила. Цей процес дещо майже знівелювався у сучасному житті. Мені хочеться крикнути: «Людино, ти неповторна! Пізнай цей світ – і пізнаєш себе. Знайди свою дорогу, не йди чужою. Відшукай хоча б стежинку. Відчуй свою значимість та місію!».

Автор, верстка: Соломія Головіна
Фото: Львівська опера

Загрузка...