Павло змалечку любив спорт. І ця любов проявлялась не лише до футболу, як у більшості хлопчиків. Він обожнював у школі фізкультуру та вже з початкових класів став ходити на різні спортивні гуртки, а першим серйозним захопленням став бокс. Восени 1994 року 11-річний Павло готувався разом із командою до міжнародного турніру в Чехії, проте поїхати на змагання тоді йому не судилось.

«Пам'ятаю цей день як сьогодні – 30 вересня. Вирішив вилізти в парку на дерево, піді мною зламалась гілка, і я впав. Якісь гілки я ще ламав хребтом, руки зламав вже на землі, а на самому дереві поламав ще 5 ребер. Як наслідок – компресійний перелом хребта. Тоді я був наївний підлітком, думав, що все пройде мало не через два тижні. Пройшли ці два тижні, два місяці, три, п'ять, а нічого особливо не мінялось. Після операції я дуже довго лежав в лікарні, руки ще були загіпсовані, як батько приніс мені дві 4-кілограмові гантелі, щоб я руки розкачував.

Дуже добре пам'ятаю той момент, коли в палату на черговому обході зайшов лікар і побачив мене з тими гантелями. Він, такий сивочолий і поважний, поплескав мене по плечі і сказав: «Ти все правильно робиш. Працюй. З допомогою рук ти станеш на ноги».

Через певний час Павло справді став на ноги. Спочатку стояти хлопець міг буквально кілька секунд, проте завдяки титанічній праці над собою невдовзі він зумів рухатися із ходунками.

«Вчитися я став вдома, бо умов у школі не було. Та й дім теж не був пристосований для мене: ми жили на 5 поверсі, ліфта у будинку не було, тому доводилось нелегко. Та й взагалі нормального візка я навіть не мав, жодних навичок їзди на ньому – тим більше. А поняття «реабілітація» на той час було неактуальне, адже спеціалістів такого профілю в принципі не існувало. Тому в мене не було інших варіантів, як всьому вчитись самотужки і, звичайно, набивати ґулі. Порятунком тут якраз і став спорт, я став пригадувати різні вправи, які робив на тренуваннях, на змаганнях. Мабуть, це відіграло ключову роль в тому, що я не зламався, а почав іти далі.

Я багато займався, через певний час зміг навіть рухатися з ходунками протягом десь 20 хвилин. Але це вдавалося лише по прямій, коли я доходив, наприклад, до сходів, то все закінчувалось. Моя ходьба виявилась нефункціональною, позитивної динаміки не було. У 1999 році один знайомий мені сказав, що краще дуже гарно кататись, аніж дуже погано ходити. Ці слова мені далися важко і, якщо чесно, то я тоді їх не сприйняв. Коли ж у таборі активної реабілітації навчився їздити на візках активного типу, то тільки тоді я усвідомив ті слова мого товариша. На візку менше, ніж за годину, я міг проїхати більше 10 км, а ногами пройти якихось кілька сотень метрів. Тому фактично у 1999 році розпочалось моє активне життя на візку».

Павло Козак, який фактично сам для себе став реабілітологом, навчився не лише розуміти своє тіло після травми і надалі займатись спортом. Він також став справжнім професіоналом зі складання й ремонту інвалідних колясок. Чоловік завжди шукає за кордоном вживані візки, купує, лагодить їх та навіть удосконалює. При чому робить це не лише для себе, а й для інших. Таку роботу Павло називає одним зі своїх хобі.

Після закінчення школи хлопець вирішив, що будь-якою ціною здобуде вищу освіту і вступив у Львівську політехніку. Він був першим в Україні студентом на колясці, який навчався на стаціонарі.

«Було нереально важко. Наше суспільство не готове сприймати таких як я, перепоною були суцільні архітектурні бар'єри, тобто доступності для мене на колясці не було взагалі. Тому навчання у політехніці для мене було ще одним викликом, а виклики я завжди приймаю (сміється, – ред.). Найважче було на першому курсі, вже десь на курсі третьому мій основний навчальний корпус нарешті трохи пристосували під потреби, але всі ті три роки поспіль я «бігав» на колясці поверхами, бо ліфти, які були, просто не вмикали. Навіть коли я дуже просив. Не встигав я візок відремонтувати, як доводилось це робити знову. Руки від навантаження іноді просто «відламувались», а чого тільки коштувало доїхати кудись громадським транспортом. Раніше ж низькопідлогових автобусів і трамваїв не було. Тим не менше, закінчив магістратуру з відзнакою, потім пішов в аспірантуру, але завершити навчання так і не вдалося. Шість із половиною років пішли на навчання, і за цей час в політехніці практично нічого не змінилось із доступністю для людей з інвалідністю, тому я не витримав і пішов».

Під час навчання Павло Козак встигав і на пари ходити, і спортом займатися, і навіть громадською діяльністю. Втім зручностей для пересування на візку не було ні в університеті, ні навіть вдома. Хлопець продовжував жити у багатоповерхівці без ліфта. Сім'я Павла неодноразово зверталась і до місцевої, і до центральної влад із проханням допомогти з купівлею доступного житла. Однак все виявилось безрезультатним.

Після того, як Павло залишив аспірантуру, відразу почав шукати роботу. Чоловік ніколи не любив, коли його жаліють, а також постановив собі, що ніколи, зважаючи на свою інвалідність, не стане тягарем для своїх близьких.

«Після того, як я пішов із політехніки, мені було справді непросто: я думав куди далі йти, що робити? Із працевлаштуванням було складно, я почав звертатись у різні заклади, розсилати свої резюме. Мені дуже часто телефоном казали: «Ви – дуже комунікабельна людина та досить фахова. Ви нам підходите». Але коли ж роботодавець дізнавався, що я пересуваюсь на візку активного типу, то всі пропозиції вмить розвіювались. І таких ситуацій у моєму житті було дуже багато. У нас просто не сприймають таких людей, а загальнообов'язкову квоту щодо осіб з інвалідністю підприємці ігнорують.

Таких як я часто називають людиною з обмеженими можливостями, але насправді це є досить відносно. На піку своєї форми я жав від грудей 100 кг 16 разів за один підхід. Чи багато є хлопців фізично здорових, які здатні зробити таке? Ти не є функціонально обмежений, ти просто сидиш у візку. Чи скоро буде готове суспільство адекватно сприймати людей з інвалідністю? Не знаю, дуже багато залежить від самих людей з інвалідністю, які «планки» вони будуть ставити перед собою. Чи готові вони будуть не замикатись у собі, а йти далі, шукати хоча б якусь роботу, щоб не сидіти на шиї у своїх рідних».

Першим місцем праці Павла Козака був Львівський протезний завод. Сьогодні він працює соціальним працівником в приватному реабілітаційному центрі, а також інструктором у Військово-медичному клінічному центрі західного регіону, де допомагає пораненим бійцям АТО.

«У 2014 році, якраз коли почались бойові дії на сході, до мене прийшла знайома і каже: «Паша, треба живий приклад. Потрібно під'їхати у військовий госпіталь, поспілкуватися з хлопцями, підняти їхній бойовий дух, показати, що життя після травми не закінчується». Фактично відтоді і дотепер я займаюся з пораненими бійцями у нашому військовому госпіталі як інструктор, ментор, свого роду наставник. Через мене «пройшло» вже більше півсотні хлопців зі всієї України, які внаслідок отриманих поранень залишились на візках.

Спілкування з пораненими військовими є різним. Із хлопцями у нас немає якогось формалізму, ми говоримо на різні теми, починаючи від техніки переміщення на візку та якихось медичних тем, закінчуючи соціальним забезпеченням. Але як правило, ми говоримо як хороші знайомі у невимушеній атмосфері. Знайти підхід можна до кожного, головне, щоб було бажання. Так, часом це буває непросто, але коли людина бачить на моєму прикладі якусь діяльність, то це змінює її погляд на ситуацію, яка склалась. Одного разу ми говоримо з хлопцями, до нас підходить моя дружина. І вони вже думають собі: «Ага, хлопець на візку, а має дружину (сміється, – ред.). Значить, немає нічого неможливого. Треба тільки далі продовжувати жити, щось робити і чогось прагнути». Насправді всі бар'єри живуть лише у наших головах. Архітектурні бар'єри у порівнянні з психологічними, – ніщо. Я ніколи не ставив собі за мету змотивувати когось. Я працюю за принципом: навчився сам – навчи іншого».

Професійний пауверліфтер Павло має ще одну спортивну слабкість – баскетбол. Зараз він є капітаном команди паралімпійців Union Basket Lviv, яку відновили більше двох років тому.

На початку 2000-х у Львові існувала баскетбольна команда на колесах, але вона розпалась через брак фінансування. У 2015 році Павло Козак був одним із ініціаторів відновлення баскетболу. Як із попередниками цього разу знову гостро постало питання фінансів та технічного забезпечення.

«На той час не було ані візків, ані спортзалу, ані транспорту. Пошуками фінансового ресурсу для нашого існування в основному займався я, а це було непросто. Я звертався до чиновників, меценатів, депутатів, але всі говорили, що є інші пріоритетні питання, як завжди обіцяли передзвонити потім. І до сьогодні ніхто з них більше не нагадав про себе.

Відновити баскетбол хотілось, в першу чергу, для того, щоб люди, які в інвалідному візку застрягли в чотирьох стінах свого дому, вийшли нарешті з нього. Щоб вони почали спілкуватися з іншими людьми і щось робити. У відновленні баскетбольної команди, яка є єдиною на Західній Україні, посприяли друзі, знайомі, особливо з ІТ-фірм. Вони купили нам баскетбольні візки. А загалом команда тримається на «трьох китах», це – тренер Мар'ян Пітин і директор команди Антон Нікулін».

Union Basket Lviv сьогодні існує на волонтерських засадах, жодного фінансування команда фактично не отримує ні від міста, ні від держави.

«Наша баскетбольна команда фактично функціонує на волонтерських засадах. Тому не скажу, що це спорт як такий, це, радше, реабілітація. І баскетбол – це, в першу чергу, спілкування, яке для когось є на вагу золота. Якщо людина є ізольованою у чотирьох стінах, то баскетбол є справжнім порятунком. Скажімо, ЛКП «Спортресурс» виділяє автобус, який довозить людей на тренування, хоча дуже багато хлопців мають власні машини і, відповідно, їздять власним коштом.

Взагалі ситуація з баскетболом на візках є дуже сумною. Загалом в Україні є лише чотири такі команди: у Харкові, Одесі, Києві та у Львові. Чемпіонату України з баскетболу серед паралімпійців як такого у нас вже нема. Раніше двічі на рік проводили Кубок і Чемпіонат України. Але там «зверху» сидять пузаті дяді, які вирішують, яким видам спорту давати фінансування, а яким – ні».

Баскетболісти тренуються двічі на тиждень. Протягом двох останніх років встигли побувати на міжнародних змаганнях за кордоном та провести такі ж у Львові. Зважаючи на складну ситуацію з цим видом спорту в Україні, Union Basket Lviv намагається якомога частіше їздити до Польщі, де баскетбол на візках розвивається дуже активно. Але, звісно, для таких виїздів потрібні кошти, яких доводиться шукати у меценатів.

«Навесні ми вдома провели міжнародний турнір, були у нас гості із Кракова, з Мінська. Із Краковом дуже достойно зіграли, хоча й програли, а з Мінськом було взагалі складно грати, бо команді 25 років, там і візки на порядок потужніші, і гравці зовсім іншого рівня. Також наприкінці минулого року ми їздили у Краків, грали з командами польської ліги. Це для нас був дуже потрібний досвід, бо вдома такої нагоди у нас практично нема.

Коли ти виїжджаєш на змагання за кордон, і бачиш, як живуть, які умови створені для спортсменів-паралімпійців, то відразу бачиш прірву між нами. Звичайно, що на якийсь момент опускаються руки. Але ти просто не маєш на це жодного морального права. Бо є люди, які вірять у нас, розраховують на нас, і яких ти просто не можеш підвести. Зрештою, в житті, як в боксі: опускаєш руки – пропускаєш в бороду. Так воно і є».

Незважаючи на шалений розвиток суспільства, людям з інвалідністю сьогодні все одно досить складно адаптуватися, знайти роботу і самореалізуватись. А ті, кому це таки вдається, варто розраховувати виключно на власні сили. Так склалось із Павлом Козаком, який попри всі свої спортивні досягнення, активну громадську діяльність, змушений відставити спорт на другий план.

«Так, в Україні дуже багато чого тримається на ентузіазмі, тим більше зараз. Але якби людині дали певну ставку і сказали: тренуйся, готуйся до змагань, то повірте, такі як я жили би у спортзалі. А так – доводиться бути реалістом і концентрувати свої сили для того, щоб твоя сім'я мала за що жити. Я завжди проводжу паралель з гравцями львівських «Карпат». Якби Union Basket Lviv отримував мінімалку цих футболістів, ми би вже давним-давно грали на значно вищому рівні.

Також на матеріальному становищі жодним чином не відобразились всі здобуті титули і звання у спорті. Вони не впливають на рівень виплат від держави, які отримує будь-яка людина з інвалідністю. Наприклад, при Кучмі, коли людина залишалася працювати у сфері спорту, за Майстра спорту міжнародного класу вона отримувала 30-40% доплат до своєї зарплати. Потім Ющенко врізав їх на половину, а Янукович взагалі скасував. Я насправді дуже горів тим, щоб здобути саме це звання, мав неабиякий стимул. Так, я отримав його у 2010 році, але моє фінансове становище не покращилось абсолютно. Тому зараз складно показувати якісь високі результати у спорті, коли ти працюєш на двох роботах і крутишся, як білка в колесі».

Так, як би це банально не звучало, але кожному із нас, незважаючи на будь-які життєві обставини, потрібно щось їсти, у щось вдягатися і десь жити. Тому опинившись перед вибором: робота чи улюблене заняття, але яке не приносить коштів, мабуть, кожен вибере перший варіант. Проте чи не зламає людину цей вибір, і чи не опустить вона після цього руки?

На моє останнє запитання про те, чи не боїться Павло «перегоріти» і покинути спорт, якому присвятив практично все своє життя, він відповів:

«Спортсмени, незважаючи на матеріальні і побутові нюанси, не здаються. Бо спорт – це наркотик. Людина, яка віддала значний шматок свого життя спорту, без нього вже не зможе. Не скажу, що вона не зав'яже з професійними виступами, але спортом принаймні для себе, для свого задоволення вона займатиметься завжди. По-іншому просто неможливо».