Шахтарський Червоноград. 500 метрів під землею
Червоноград – такий собі «маленький Донбас» у Львівській області. Місто фактично виросло на шахтах, їх тут раніше було цілих дванадцять. Майже всі чоловіки працюють гірниками. Всі, що не повиїздили закордон на заробітки. Бо шахти потроху закриваються, іншої роботи у місті – практично нема. А за кожним шахтарем стоїть, як мінімум, троє членів його родини.

Перші вогні в помешканнях тут загораються далеко до сходу сонця. Адже о шостій ранку із зупинок рушають перші автобуси із ще сонними гірниками. І ніхто з них не знає, чим завершиться їхній робочий день. Вони намагаються про це не думати…

Ця історія не про заборговані шахтарські зарплати, доцільність чи недоцільність закриття шахт, наша розповідь про самих гірників, їхню ризиковану, вкрай небезпечну працю і те, як вони стали нікому непотрібними. Львівський портал провів день на одній з червоноградських шахт і познайомився із ситуацією зсередини.

Робочі будні і постійний ризик

Шахти працюють цілодобово, гірники ходять на роботу у чотири зміни: перша розпочинається з 8.00 до 14.00, друга – з 14.00 до 20.00, третя – з 20.00 до 02.00, четверта – з 02.00 до 8.00. Після того, як їх автобусами доправляють на шахти, вони отримують наряд (завдання на зміну), переодягаються у брезентовий спецодяг, натягають на голови «коногонки» (шахтарський ліхтар), беруть респіратори та саморятувальники (ще один засіб захисту органів дихання у разі пожежі), і – до роботи. Провідні спеціалісти, які працюють безпосередньо під землею, отримують на шахті 15-16 тис. грн.

78-річний Володимир Жихович – справжній шахтарський ветеран: відпрацював гірником майже півстоліття. Спершу кілька років копав вугілля на Донеччині, а у 60-х подався у Червоноград.

-На Донбасі є шахти глибиною 1000-1200 метрів, - пригадує чоловік, - в той час, як на Львівщині – 500-550 метрів. Опускаючись на кожні 30 метрів, температура повітря піднімається на один градус. На глибині 1000 метрів хлопці ходять майже голі. За зміну доводиться ледь не виливати піт з чобіт.

«Коли хтось гине у шахті, спускаєшся під землю з таким препаскудним відчуттям, ніхто ні з ким навіть не говорить. Кожний думає про те, що чекає його. Дуже тяжко на серці. В такій атмосфері всі працюють десь 2-3 дні. Так, в нас, на шахті №6, був такий випадок, що за два дні вбило двох людей…».
Після пропрацьованих шести годин у шахті, гірників піднімають на поверхню в спеціальній клітці, де вміщається 23 людини. Спрацьовані чоловіки з ніг до голови замурзані чорним вугільним пилом. Обличчя проглядаються, коли на них з'являються білосніжні посмішки. Після роботи всі відразу ж йдуть у гарячий душ змивати бруд і втому.

-Все лице було чорне, а очі відмити – годі, - усміхаючись пригадує Володимир Жихович. -Поспішав якось одного разу, прямуючи на рідну Франківщину, вже їдучи у трамваї у Львові, чую раптом хіхікання дівчат. Коли приїхав додому у Підгороддя, поглянув у дзеркало, а в мене очі – наче підмальовані, того дівчата й сміялися.

У Червонограді такий «макіяж» після роботи майже у кожного шахтаря і це не є якоюсь дивовижею.

Обіду в шахтарів нема, час на те, щоб перекусити щось, є хіба під час технічних перерв. Тоді гірники витягують свої «тормозки», недбало сиплються розмови і жарти, щоб хоч якось розрядити напружену працю.

Своєю чергою 33-річний гірничий майстер шахти №6 Микола Макарчук каже, що кожного дня гірникам доводиться працювати у складних умовах на фізично і морально застарілому обладнанні.

«Робота шахтаря – важка, величезне фізичне навантаження. А скільки людей тут втратило своє здоров'я. Так, середній вік у шахтарів – 55-60 років».
Філософський погляд. «Робота в шахті – другий фронт»

75-річний Михайло Владика пропрацював під землею 30 років і ще 13 років провів на поверхні. Пройшов на шахті №6 шлях від простого гірничого робітника до бригадира вугледобувної дільниці.

-Раніше казали, що шахта – це другий фронт, - говорить він. - І так дійсно є, тому що, йдучи на роботу, ніколи не знаєш, чи повернешся назад.

Пан Михайло, усміхаючись, гордо одягає свій піджак із шахтарськими нагородами. Їх тут не менше десятка.

Як каже Руслан Горак, який працює гірничим робітником очисного вибою на шахті №6, робота гірника – цікава, неодноманітна, потребує зосередженості та певної кмітливості. Чоловіку майже 40 років, понад десять він пропрацював у шахті.

Бідкається, мовляв, колись «шахтар» звучало гордо, а нині все це знівелювалося.

-Зараз ця професія якось відійшла в інше русло і стала якби немодною, - з сумом пояснює чоловік.

«Я пишаюся своєю роботою, задоволений нею. Однак мені образливо, що нашу працю не цінують, нема поваги до людей… Зарплату виплачують відсотками. Мрія кожного шахтаря – отримати аванс і зарплату, без всяких оцих процентів. Ми могли б хоча б щось планувати, а так – не знаєш, що буде завтра. А може, боронь Боже, потрапиш у лікарню чи ще щось таке, а у кишенях – пусто».
Руслан Горак
шахтар
Постійні вибивання зарплат шахтарів через пікети, за його словами, увійшли вже у звичку.

«Повертайтеся живими. Вас чекають вдома»

Прогулюючись під час екскурсії шахтою №6, постійно наштовхуєшся на плакати з благословеннями: «Хай береже Бог», «Не забувай, що тебе чекають вдома. Дотримуйся вимог правил безпеки», «Татку, повертайся вчасно додому. Ми тебе дуже чекаємо».

-Мене Бог милував і, на щастя, не було ніяких ситуацій, які б несли загрозу моєму життю. Тут такі ж ризики, як і у шофера на дорозі, - пояснює Руслан Горак.

Своєю чергою Микола Макарчук каже, мовляв, з часом шахтарі звикають до оцього викиду адреналіну, втрачаючи страх. Якраз у такі моменти найчастіший травматизм.

-Працював якось, коли стався вивал лави, - розповідає він. - Почув звук – утік, впала величезна глиба. Звісно, у такі моменти відчуваєш страх, але через п'ять хвилин ти відходиш, цей адреналін тебе відпускає. Просто звикаєш, часом навіть вже не звертаєш увагу. До речі, основний травматизм припадає після того, як пропрацював 15 років, коли впевнений у собі і думаєш, що вже все знаєш.

Як розповідають самі гірники, лише щасливчики виходять із шахти без травм: майже в усіх гірників трапляються якісь забої чи переломи.

-Був випадок, коли комбайнеру зламало хребет. Зараз він – на інвалідному візку. Але ми постійно підтримуємо із ним зв'язок, святкуємо разом Новий рік і День шахтаря, - каже Микола Макарчук.

До постійного ризику додається ще ціла низка хвороб, які шахтарі можуть «заробити» собі під землею, зокрема, силікоз (респіраторне захворювання, яке спричиняє шахтний пил), проблеми зі спиною і суглобами, тощо.

Сумні перспективи. Місто мертвих шахтарських надій

Шахти в Червонограді потроху закриваються. Багато гірників вже зараз виїздять закордон у пошуках підробітків.

-Чотири місяці тому до підняття зарплати і справді таке було, що всі масово звільнялися з шахт і їхали на роботу закордон, - розповідає Микола Макарчук. - Із нашої шахти можу нарахувати десь 20 осіб, які пішли. В основному звільнялися молоді хлопці, які пропрацювали рік-два і не бачили далі перспективи. Тому вирішили їхати в Польщу, де як-не-як можна заробити тисячу доларів, тут таких грошей вони не мали. Але після підняття зарплати, цей «відтік» призупинився. Це все хвилями: будуть затримки – хлопці далі втікатимуть звідси.

Пояснює, що половина його товаришів і далі продовжує працювати на шахтах, решта – закордоном.

-Якраз поки працюють шахти, мали б подумати над альтернативою. Треба відкривати нові цехи, якісь фабрики, - каже він.

Своєю чергою Михайло Владика переконаний, що Червоноград стане повністю депресивним містом без шахт: «Місто чекає біда. Буде те, що сталося в Донбасі. Може з часом держава щось і придумає, збудують тут якийсь завод, прийдуть якісь інвестори».

Вугілля у шахтах майже закінчується. Як прогнозує Михайло Владика, вже через п'ять років тут зостанеться лише два підприємства.

-Раніше на шахті №6 було три добувні дільниці, не менше трьох лав. Зараз – по одній дільниці та лаві, добувають десь до тисячі тонн вугілля в день, а ми давали по 3,5 тисячі. Покладів шахти № 6 вистачить ще десь на понад 10 років. Буквально через 5 років залишиться дві шахти – №6 та №10. Напевно вже наступного року під закриття пустять шахту №4 та №3…Тому тут, я б сказав, дуже невтішні перспективи для Червонограда, - розповів він.
Поклади «чорного золота» є і під самим Червоноградом.

-Але, якщо його добувати тут, - пояснює Михайло Владика, - місто завалиться. Під Соснівкою та Гірником також є вугілля, там пробували його вибирати і почали тріскати будинки.

«Другий фронт», «воїни підземелля». Так величали шахтарів за радянських часів. Тепер гірникам постійно доводиться вибивати чесно зароблені зарплати, тепер від них і їхніх проблем просто відмахуються рукою. І поки з-під землі тут добувають останнє вугілля, шахтарський Червоноград, як би це не було сумно, перетворюється у місто заробітчан. А закриті шахти як гігантські пам'ятники, які підпирають небо, завжди нагадуватимуть червоноградцям про чоловіків, синів, братів, яких тут навіки поховало.

Автор, фото, верстка: Соломія Головіна

Загрузка...