Український військовий і письменник Валерій Маркус про моральну втому українців під час війни, про спрощення реальності й поділ на «чужий» і «свій» біль, а також чому це небезпечно:
«Людина не здатна витримати всю правду. Особливо під час війни.
Люди завжди спрощують реальність. Особливо в час кризи, коли реальність стає нестерпною. Це один із головних механізмів виживання: підсвідомість уміло обманює свідомість. Вирізає з картини світу неприємні, але важливі деталі, які заважають нам функціонувати, залишаючи лише те, із чим вам вдасться заснути.
Залежно від того, наскільки ви цілісна і зріла людина, образ реальності у вашій голові буде мати більше або менше деталей, але це завжди буде спрощена картина, яку може винести наша психіка. Світ завжди складніший, ніж ми готові визнати.
У часи кризи, коли на карту поставлене виживання, ця спрощеність посилюється і на довгій дистанції стає дуже небезпечною. Бо правда надто болюча, і підсвідомість вириває з образів усе складне. Ілюзія стає єдиним засобом психіки утриматися на плаву. Усе зводиться до примітивного: ворог чи друг, правильне чи неправильне, своє чи чуже.
Це відбувається зараз з усією Україною. Ми воюємо вже багато років, і ця війна висмоктує з нас сили, як із солдата, що не спав другу добу на позиції. І так само, як у втомленого бійця зникає здатність відрізняти деталі, у цілого народу притуплюється чутливість.
Стрес втомлює, а втомлений розум не здатен ідентифікувати істину.
Коли людина страждає, вона стає сліпою до страждання інших. Бо власний біль затуляє весь горизонт. Військовий на фронті думає, що в тилу «виблядки невдячні». Волонтер думає, що його недооцінюють, дружина військового – що її самотність невидима, а рядовий громадянин – що держава занадто вимагає від нього. І всі мають рацію. І водночас усі бачать лише уламок правди. Кожен вірить, що його біль головний.
Ми всі зараз дивимося на світ через вузьку шпарину власного болю. І кожен із нас у цей момент має рацію. Але всі разом ми сліпі. Це не чиясь вина. Це людська природа.
Війна розриває не лише тіло, а й відчуття співпричетності. І це треба усвідомити, щоб не перетворитися на острови ізольованого болю. Якщо ми не навчимося бачити одне одного, ми програємо ще до того, як програємо ворогу.
Парадокс у тому, що найбільша сила України завжди була у здатності гуртуватися. У вмінні бачити біль іншого й не залишати його наодинці. Зараз це стало складніше, бо кожен поранений по-своєму. Але саме тепер ми найбільше потребуємо цієї здатності – дивитися не тільки в дзеркало, а й одне одному в очі.
Якщо ми дозволимо підсвідомості спрощувати світ до рівня «моє страждання проти чужого», ми перетворимося на сукупність ізольованих островів болю. А нація, що розсипається на острови, стає легкою здобиччю.
Війна закінчиться. І тоді нам доведеться жити разом: із тими, хто воював, хто волонтерив, хто просто виживав. І якщо ми дозволимо собі остаточно осліпнути, ми не зможемо збудувати нову державу.
Ми не повинні дозволити підсвідомості перетворити нас на спрощених людей у спрощеній реальності. Бо перемога потребує не лише сили зброї, а й сили співчуття. Тільки разом ми зможемо винести тягар цієї війни.
Перемога – це не лише про те, кого ми переможемо. А про те, ким ми залишимось».
Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини Львова – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook.
Фото: Валерій Маркус/Facebook
Wonderful items from you, man. I have remember your stuff prior to and you are simply too magnificent. I really like what you’ve got here, certainly like what you are saying and the way by which you assert it. You are making it entertaining and you still take care of to keep it smart. I cant wait to learn much more from you. That is really a wonderful site.