Коли я їхав до школи-інтернату для неповносправних дітей у Брюховичі, то очікував застати тишу і на подвір’ї, і в самій школі. Адже, погодьтеся, неповносправні діти часто асоціюються з такими, що не бігають, не кричать, не сміються. Тобто далекі від усього того, що ми звикли спостерігати у поведінці “нормальних” дітей. Але, зайшовши в подвір’я колишнього монастиря, а нині Львівської спеціальної школи-інтернату №104, я побачив картину, притаманну будь-яким “нормальним” школам, – шум та гамір, хлопці шарпаються та ганяють за дівчатами не згірш за їхніх ровесників із звичайних шкіл.
Коли заходиш до загальноосвітньої школи, діти, зазвичай, не звертають на тебе уваги – подумаєш, хтось прийшов. А діти зі школи-інтернату одразу зауважили “прибульця”, і, поки я не заховався у стінах школи, всю увагу, від якої навіть стало ніяково, було зосереджено на мені. Можливо, це наслідок браку спілкування з оточуючим середовищем? Адже п’ять зі семи днів, а дехто й всі сім, діти проводять в інтернаті, спілкуючись тільки з учителями та вихователями й однолітками. Чому дехто всі сім днів є в інтернаті? А тому, що багато цих дітей походять із неблагополучних та бідних сімей, у яких деколи вдома й крихти хліба нема, тому керівництво навчального закладу вважає за краще, щоб діти на вихідні залишалися у інтернаті – в теплі й нагодовані. Після відвідин Брюховицького інтернату я позбувся ще одного стереотипу. Раніше інтернат чомусь асоціювався в мене з чимось сірим та брудним. Але я був приємно вражений, коли побачив чистоту у просторих, світлих приміщеннях. Коридори нагадували, радше, не шкільні, а дитсадівські. Така ж намальована доріжка на сходах, дошки з привітаннями уродинникам та відзначенням найкращих учнів. Щоправда, коридорами бігають не малюки, а підлітки з такими хворобами, як Дауна чи іншими, що дають змогу сухою мовою чиновника називати їх неповносправними. На щастя, минули ті часи, коли “найгуманніша” держава у світі, яка всюди трубила про опіку нею дітей, що нібито були її майбутнім, називала інвалідами тих, хто через злий жарт матінки-природи був не такий, як усі.
Нині таке означення вважається некоректним та образливим. Сьогодні ці діти – неповносправні або з особливими потребами. Маючи нагоду, я поцікавився у керівництва школи-інтернату, яке у них ставлення до інтеграції неповносправних дітей, що передбачає, зокрема, й навчання у загальноосвітніх школах. Оксана Тарасюк, завучка з навчально-виховної роботи, зазначила, що ця проблема – палиця з двома кінцями, і не все те, що за кордоном успішно втілюється, може прижитися у нас. З одного боку, зазначила пані Оксана, ідея є доброю, але в Україні ще зарано активно впроваджувати спільне навчання здорових та неповносправних дітей, зважаючи на жорстокість, яка панує як у суспільстві, так і особливо серед дітей. Школа на кордоні Школу-інтернат започатковано 1 вересня 1959 року, нині у ній живуть та навчаються 127 дітей зі всієї Львівської області. Самі працівники школи жартома називають її школою на кордоні, бо є вона у Шевченківському районі Львова, через дорогу – село Бірки Яворівського району, а зовсім близько, за сосновим лісом, – угіддя Жовківського району. Пощастило дітям й із розташуванням інтернату, адже навколо – ліси, нема звичного для Львова шуму, на території – невеличкі озера, які, на жаль, нині замулені. До всього цього на території інтернату є греко-католицька церква, парох якої чимало допомагає у роботі з дітьми. Не можуть нарікати діти й на харчування, адже, як стверджує директор навчального закладу Євген Волинський, коштів для повноцінного харчування достатньо. Доходить до курйозів: пан Волинський писав звернення до обласної влади з проханням зменшити кількість коштів на харчування, аби не псувалися продукти, і натомість дати більше грошей на ремонти, купівлю інвентаря тощо. Я мав змогу переконатися у тому, що харчування там справді якісне та повноцінне. Пригадуючи свої дитячі роки, мушу константувати, що в дитячому садку мене годували не так смачно, як тепер в інтернаті. Для скептиків хочу зазначити, що нічого “спеціально” не готували – картопля брали з того ж баняка, що й для дітей, як і відбивні – з тих же сковорідок.
Діти у цьому закладі не вчать хімії, фізики та іноземної мови У чому ж “спеціалізованість” школи-інтернату? Тут навчаються діти зі серйозними порушеннями розумового розвитку, тому навчання проводиться за полегшеною програмою. Згідно з нею, школярі за дев’ять років навчання здобувають знання на рівні початкової школи, тобто не вивчають іноземної мови, фізики, хімії, біології, не так поглиблено, як у звичайних школах, вчать інші предмети. А для того, щоб після закінчення інтернату діти змогли реалізувати себе у жорстокому, перенасиченому боротьбою за виживання світі, вони отримують добру професійну освіту. Саме тому особливого значення в інтернаті надають столярній і швейній справам, урокам обслуговувальної справи. На жаль, це все відбувається на безнадійно застарілому обладнанні, вік якого незабаром сягне сорока років. Та й матеріалу катастрофічно бракує, все це спричиняється до того, що лише 30 – 40% випускників можуть продовжити навчання у профтехучилищах. Але, як зазначив пан Волинський, саме випускники інтернату є найдисциплінованішими працівниками. Цей факт він пояснює тим, що люди з особливими потребами чіпляються за будь-яку роботу, адже іншу, у разі звільнення, їм буде нелегко знайти. Люди із “золотими“ серцями Говорячи про школу-інтернат у Брюховичах, неможливо оминути увагою вчителів та вихователів – тих, які щодня працюють із дітьми з особливими потребами. Не побоюся цього слова, коли назву їх героями. Вчителі зі загальноосвітніх шкіл масово “втікають”, нарікаючи не лише на мізерну зарплату, а й на важкі умови праці. Що ж тоді казати про вчителів у школі-інтернаті, які мусять бути особливо уважними до таких дітей, не мають права “зірватися” та нагримати тощо. Як сказала вчителька Людмила Волощук, ті, які не любить цих дітей, працювати з ними не будуть. Такі діти дуже чутливі і миттєво розрізняють, де правда, а де фальш, де їх справді люблять, а де тільки роблять вигляд. Тому ніколи не підпустять до себе людину з темною душею. А пані Людмила каже, що ніколи б не пішла працювати у загальноосвітню школу. Як до рідних дітей ставиться до своїх вихованців директор школи-інтернату. І це ставлення не є штучним, воно – невід’ємна складова характеру пана Євгена, який з першого погляду складає враження доброї людини.
Поки ми йшли з паном Євгеном коридором, кожен з його вихованців, що проходив поруч, вважав за потрібне зачіпити його, а той жартома відповідав тим же. Можливо, саме завдяки таким людям не створюється бар’єр між учнями та вчителями, як це часто буває в загальноосвітніх школах. А для таких дітей, як у інтернаті, це особливо важливо. А працювати вчителям у школі-інтернаті доводиться не лише з дітьми, а й подекуди з їхніми батьками, людьми, які часто-густо перебувають на соціальному дні. Час від часу, як розказує пан Євген, хтось із батьків, що відвідали дитину, не мають грошей на маршрутку, аби повернутися додому, і, звичайно, звертаються по допомогу до директора. Є один батько, у якого троє дітей, – він забирає їх з інтернату на вихідні додому та змушує жебрати біля церков. У цьому разі керівництво школи не може нічим зарадити. Ще не перевелися в Україні благодійники Скільки б грошей не давала держава на утримання подібних закладів, їх все одно бракуватиме, принаймні найближчим часом. Постійно потрібно щось вдосконалювати, ремонтувати, впроваджувати нові методики. А все це – кошти. Саме тут у пригоді стають спонсори, меценати, благодійники. Постійно допомагає школі-інтернату колектив ринку “Краківський”, а його керівник Володимир Кожан особисто вітає дітей з днем Святого Миколая. Такий підхід директор інтернату вважає особливо ефективним, бо пан Кожан на власні очі бачить проблеми, переймається ними та намагається вирішити. Не таємниця ж бо, що є чимало спонсорів, які дають гроші як відчіпного. Гарно допомагає й Українсько-американський допомоговий комітет та його почесний представник у Львові Андрій Дида. Але, виявляється, і допомога дітям може бути палицею з двома кінцями. Як каже завучка пані Тарасюк, керівництво школи намагається отримати допомогу для проведення якихось робіт, купівлі інвентаря тощо і не вітає надто часту допомогу дітям, як мовиться, з рук у руки, оскільки це виховує у них лінощі до роботи, переконання, що їм мають все дати, а отже – не потрібно працювати тощо.
Олег МАНЧУРА, ”Ратуша”