Міністр закордонних справ України Павло Клімкін про проблеми трудової міграції українців:
«Засоби масової інформації активно підхопили та досі іноді цитують мої слова про щорічний відтік населення в мільйон наших громадян. Мільйон українців. І саме зараз критично важливо продовжити цю тему – тему, яка ширша за трудову чи освітню міграцію.
Всі знають приклади Ірландії чи Вірменії – націй, які вже протягом багатьох поколінь мають серед розпорошених світом діаспор більшу кількість населення, ніж в самих країнах. Про це нам говорити рано. Але ж і наша реальність вражає: наразі ми оперуємо цифрою в 20 мільйонів українців (йдеться не лише про громадян), які на постійній основі живуть в інших країнах. Вже в осяжній перспективі половина всіх українців світу буде жити за кордоном. І це багато що змінює.
Втім, це історія не про цифри. Це історія про людей. Про те, де ми є, та про те, де ми будемо. Про новий формат нашої нації. Адже цифрами оперують в своїх інтересах всі, до дискусії при цьому виявляється не готовий майже ніхто.
Люди виїжджають в пошуках кращого життя, часто думають незабаром повернутись і… нерідко не повертаються. Народжуються діти, які швидко асимілюються, відкриваються нові можливості (обумовлені підвищенням рівня саме легальної трудової міграції з України), і починається інше життя. Якщо батьки ще є трудовими мігрантами з українським громадянством, то їх діти часто юридично підпадають під поняття «закордонних українців» – тобто, це особи іншого громадянства (чи особи без громадянства) з етнічною прив`язкою до України.
І давайте припинимо звинувачувати українців в тому, що вони виїжджають лише за грошима. Моє особисте спілкування за кордоном свідчить, що не менш важливу роль тут грає і якість життя, і очікування на майбутнє для них самих і для їхніх дітей.
Сьогодні я хочу поговорити взагалі про всіх українців світу – і про наших громадян, які працюють в інших країнах, і про формальних закордонних українців, і також про фактичних. Тому що це люди, це українці, які не втрачають свій духовний зв`язок з Батьківщиною та бережуть свою ідентичність. Вони морально та матеріально підтримують наших військових, організовують численні протестні акції під російськими посольствами та на центральних площах світових столиць, борються разом з нами за звільнення наших громадян з російських в`язниць. Більше того, вони слухають українську музику, дивляться українське кіно, на свята варять борщ та ліплять вареники, а іноді збираються просто для того, щоб поговорити зі «своїми». Тобто, живуть тими самими темами та, водночас, тим самим болем, що й ми в Україні. Сьогодні на цьому напрямі вже активна Українська Греко-Католицька Церква, яка створює майданчики для діалогу, організовує діаспорні форуми, сприяє суботнім та недільним школам і навіть досліджує соціоекономічний вимір української міграції на науковому рівні.
Ми, зі свого боку, теж маємо усвідомити, що українська нація переживає фундаментальні зміни – в своєму місці проживання, але не в своїй душі. Підлаштуватись під це, налагодити діалог, задовільнити потреби – завдання нашої держави».
Дарина Смеречанська