Осінній призов до армії триває. Цього року у лави строкової служби Львівщина відряджає 1262 юнака. На обласному збірному пункті, що у Львові на вулиці Данила Апостола, 26, де й відбувається зміна статусу юні, побували і кореспонденти „Ратуші”.
На вході нас зустрічає заступник начальника установи з виховної роботи Роман Довгалюк. За його наказом, нам відчиняють ворота і впускають на територію. Стороннім сюди зась — як-не-як військовий об’єкт. Сьогодні тут урочистості з нагоди першого осіннього призову. В гості чекають генерала, Героя Радянського Союзу (одного з трьох ще живих на теренах Львівщини) та солдатів із аеромобільних військ, які продемонструють призовникам показові виступи з бойового мистецтва. На цих радощах військові навіть проводять нам “екскурсію”. Клас вивчення та призначення в команди призовників — велика простора зала із сотнею табуреток, де військові вихователі вивчають молодняк за двома анкетами. 84 питання в біографічній та 86 питань — у психологічній анкеті. Остання спрямована на виявлення психічних вад, визначення рівня адаптації до нових умов, можливості влиття в новий колектив, схильності до суїциду. “Після заяв політиків щодо переходу на контрактну службу, маємо додаткові проблеми з призовниками, — наголошує заступник з виховної роботи. — Юнаки наполягають, що не підуть в армію, згідно з тими заявами. Але ж далі слів процес ще не пішов, і ми ще на контрактну форму не перейшли”.
Прямо з цієї зали двері ведуть у спальню, точніше — казарму. Адже тут усе по статуту — 112 двоповерхових ліжок, акуратно застелених синім сукном, у підніжжі табуретки, скрізь — військовий порядок. “Армія починається з призовного пункту”, — жартує керівник прес-служби Західного оперативного командування Олександр Поронюк, який виконує роль гіда. Ми спускаємось у медичне відділення, тут цікаво: сотні роздягнених юнаків ходять із кабінету в кабінет, де їх обстежують. Начальник медичного відділення майор Олександр Куль розповідає про найхарактерніші болячки для теперішнього призовника. Найбільш типові для сучасної молодої людини захворювання серцево-судинної системи та опорно-рухового апарату, повідомляє лікар. Це пояснюють сучасним стилем життя — молодь мало рухається, натомість багато сидить за комп’ютером. мешканці села, порівняно із городянами, звісно, більш витривалі, проте загалом за станом здоров’я призовник кращим не став, підсумовує лікар. Нас запрошують до їдальні — доволі чисте, світле, просторе приміщення. “Їжу готують приватні фірми, — інформує Олександр Поронюк. — Привозять сюди вже все готове, тут тільки підігрівають і розкладають у тарілки”. А посуд на столах — особлива тема. На кожній тарілці і чашці — три великі зелені літери ЗСУ (абревіатура Збройних сил України).
Голосна музика духового оркестру наполегливо кличе нас на подвір’я збірного пункту — там розпочинаються врочистості. З вітальним словом до призовників звертаються начальник установи, запрошений генерал-майор, Герой СРСР Іван Каліберда, голова організації матерів Львівщини. Священик окроплює схилені голови майбутніх солдатів, старші колеги демонструють бойове мистецтво, якому навчилися вже під час тренувань на строковій службі. Юнаків заводять у приміщення, а командир крокує заспокоювати їх батьків. Заплакані матері і дами серця з надією зводять очі на офіцера, в чиїх руках сьогодні доля їх чад і лад. Всі запитання родичів зводяться загалом до двох: коли з’ясується, куди саме скерують їх близьких і коли юнакам повернуть їх речі. Все це вирішать упродовж наступних двох — трьох діб, адже саме стільки часу призовники перебуватимуть на збірному пункті, пояснює командир. Телефонів ні в кого не забирають, тому хто куди поїде родичі зможуть дізнатися ще до оголошення списку скерувань. До елітного президентського полку Львівщина скеровує 15 чоловік, як і минулоріч. Щоправда, тут критерій відбору високий – зріст щонайменше 1,80 м, жодної родимої плями і обов’язкова чоловіча врода, оскільки ці військовики нерідко є обличчям нашої держави перед іноземними гостями. 20 – 25 осіб скерують на альтернативну службу, це віруючі, які не беруть зброї до рук. Через це вони служитимуть удвічі довше, аніж їх соратники у військових частинах. Що ж до особистих речей, то брати в армію бажано лише рушник, зубну щітку і мило, наголошує командир. Дозволяють ще консерви, але не “мамині котлетки”, які швидко псуються. Готові страви ніхто не повертає. Очевидно, це ще більше розчаровує жінок, вони пускають не скупу сльозу і поволі виходять за ворота. Окрім теперішніх і майбутніх військовиків тут більше нікому не можна залишатися…
Ірина Юзик, "Ратуша"