Дев’яте травня 1945 року, як і багато інших дат в новітній українській історії, залишається предметом суперечки. Прихильники різних оцінок цього символічного дня дають йому протилежні оцінки – від великої перемоги радянського народу над німецьким фашизмом до моменту, коли знову розпочалися репресії проти вільнодумців та поборників незалежності країв, що найпізніше були інкорпоровані до складу СРСР.
Однак в ці дні, коли відзначають 63-річницю закінчення Другої світової війни у всьому світі, для України і її громадян передовсім варто згадати про баланс здобутків і втрат. Цю війну Україна здобула настільки дорогою ціною, що у певних моментах її наслідки відчуваються й по сьогодні.
За даними історика Ярослава Грицака, у Другій світовій війні загинули приблизно 8 мільйонів українців – офіційні радянські дані говорять про 5,5 млн осіб загиблого мирного населення і 2,5 млн вояків, загиблих у боях. Це найбільша цифра, адже втрати росіян обчислюються приблизно в 6 мільйонів осіб, а про інші народи колишнього Союзу годі й говорити.
Саме на Україну припало знищення 40% від усіх знищених війною міст СРСР, а ще ж були знищені 28 тисяч сіл. Загалом же історики обчислюють втрати України за часи війни на суму 1 трлн 200 млрд карбованців. Реально йдеться про 40% від усіх втрат, що їх зазнав СРСР за роки війни. І це при тому, що Україна не займала , ані 40% території країни, ані не мала такого ж процентного відношення населення країни.
Однак ці страшні цифри, які показують всю трагедію нашої країни за шість років війни, якось воліють обминати. Політики говорять про велич перемоги під орудою великого Сталіна з одного боку і про право на інше бачення майбутнього України, а відтак і боротьбу проти радянської влади за незалежну Україну – з іншого. Місце сидіння визначає точку зору і тому прихильники ідеологічних трафаретів не здатні вийти за межі свого стереотипу і намагаються втримати в ньому ще й своїх прихильників. Саме тому списи ламаються не довкола істотних проблем, а грузнуть в другорядних дрібницях, що мають на меті продемонструвати єдиноправильність своєї точки зору.
Хоча правда проста і страшна – українців вкотре за їх історію використали як гарматне м’ясо. У багатьох випадках це вдавалося, як вдавалося і вправно зіштовхувати їх лобами в ім’я чужих інтересів. Врешті, це не припиняється й зараз, бо дуже важко уявити собі, щоби солдати, які проводили роки в окопах і воювали проти себе, могли спокійно випити чарку за свою вдачу і здоров’я один одного. Вони розділені міфами і стереотипами, народженими ще 60 років тому для боротьби з ідеологічними супротивниками.
А найгірше те, що за 17 років незалежності України держава не робить майже нічого для того, щоби знайти спосіб помирити ветеранів. Можливо, це є похідним від того, що в різних елітах України досі немає виробленого знаменника для утворення спільних нематеріальних цінностей, на базі яких можна було б об’єднати докупи ветерана Червоної Армії з Донбасу та колишнього вояка УПА зі Львова та й не тільки їх.
