Свобода слова ще не вмерла, але її треба захищати

Свобода слова – найголовніше, що здобула Україна з часів Помаранчевої революції. І це, напевно, відчувають усі громадяни.

Навіть незважаючи на те, що досі не розслідуване вбивство Гонгадзе, не покарані його замовники, почастішали після 2005 року випадки агресії проти журналістів, а суспільство не завжди має змогу отримувати збалансовану інформацію та розібратися, що коїться в державі. І ті, хто сьогодні кляне “помаранчевих” та на всю губу шпетить президента за спробу встановити в Україні диктатуру, якраз і користаються зі свободи слова, здобутої на Майдані 2,5 роки тому. Якби її не було, корчували б вони тайгу з одного боку, а журналісти, які їх цитують – з іншого.

Але такого, на щастя, у нас немає, хоча аналітики, особливо після гострого протистояння двох гілок влади, двох тенденцій і практично двох протилежних світоглядів в українській політиці, побоюються реанімації ганебної практики кучмізму. Будемо сподіватися, цього й не станеться, бо команда “стулити писка” з боку влади окремої країни в умовах розквітлої навколо демократії була б малопродуктивною.

Зате в Україні є сприятливі передумови для успішного маніпулювання громадською думкою за допомогою “рептильної” преси. Навіть, якби всі мас-медіа були приватизовані, що в демократичних державах вважають ідеальним для поширення об’єктивної і неупередженої інформації, важко уявити, що українці таку інформацію отримуватимуть. Найвпливовіші ЗМІ зосереджені в руках олігархів або фінансово-промислових груп, для яких преса – допоміжний засіб сприяння їхнім бізнесовим та політичним інтересам. І, щонайгірше, непристойно сильні позиції в нашому медіапросторі захопили чужоземці, які переважно приховують національне походження за безбарвними назвами фірм, зареєстрованих у офшорних зонах.

Українських “мердоків” чи “тернерів” у мініатюрі, для котрих видавнича справа стала основним бізнесом, а продаж їхнього продукту – основним прибутком, можна на пальцях перелічити. Та й на таких лібералів, як Віктор Пінчук, котрий погодився на пропозицію започаткувати на ICTV програму “Свобода слова” зі Савіком Шустером, годі більше сподіватися. А хто платить, як відомо, і музику замовляє. Отож, послаблення або практична відсутність державної цензури в ЗМІ принаймні частково компенсується внутрішньою цензурою інвесторів, видавців і топ-менеджерів, які разом із висококваліфікованими журналістами часом “наймають” і їхню совість.

Автору цих рядків торік довелося зіткнутися з ним у цікавому на початках і цілком конкурентноздатному проекті. Таким він був доти, доки політична сила, яка його спонсорувала, не увійшла до виборчого блоку “Не так!” Після того з Києва почали надходити “темники”, що писати і головне – як!

“В акціонерів є пропозиція повністю давати на сторінку “Світ” дайджест статей, – поставив якось мені завдання редактор. – Оригінальні тексти, якщо і йтимуть, то добротні і цікаво написані. Про Росію – нічого поганого, про Штати – нічого позитивного. Варіант такий: у колонці даємо дайджест західних видань. Обов’язкова інфографіка на міжнародну тему. Вибирати її на сайті http://www.graphicsitar-tass.com/index.asp. На головний текст сторінки має йти передрук найцікавішої статті. Що два тижні бажано давати російську пресу”.

Робити це я відмовився, покинувши за власним бажанням тижневик, в якому мені раніше подобалося працювати. А ті, хто залишився, пізніше теж пошкодували. Невдовзі після провальних для “Не так!” виборів газету перестали субсидувати і вона “спочила в Бозі” як і більшість подібних передвиборних проектів. То чи варто було терпіти наругу над своїм сумлінням?

Послабити тиск на працівників мас-медіа, на нашу думку, допомогло б прийняття в Україні кодексів поведінки журналістів та кодексів журналістської діяльності, які діють у низці цивілізованих держав, зокрема у Британії і США. У них детально розписано, що журналістові можна, а що і коли зась. І навіть якщо чогось не можна, але вчинок виправдовують вищі інтереси суспільства, то будь ласка! До реч, більшість суперечок між ЗМІ та іншими суб’єктами права на Заході залагоджують Комісії скарг на пресу, а не суди загальної юрисдикції, які у нас бувають некомпетентними, а бувають і “ведмежими”.

Журналісти про свободу слова

“Погляд” попросив поділитися своїми думками про свободу слова у нашій країні, державну та внутрішню редакційну цензуру, а також порівняти стан свободи слова і демократії у нас і в сусідній Росії з огляду на заяву президента Росії Володимира Путіна про тенденцію до встановлення диктатури в Україні, трьох відомих українських журналістів: автора програми “5копійок” на 5 каналі Романа Чайку, головного редактора газети “Ратуша”, керівника фонду “Журналістський правозахист” Миколу Савельєва і виконавчого директора ТРК “Львівська хвиля” Володимира Лучишина.

Микола Савельєв, головний редактор газети “Ратуша”:

– Я вважаю, що свобода слова в Україні є, а от свободи совісті серед журналістів немає. Деколи поняття свободи совісті для них таке аморфне, що вони його не розуміють. Зате дуже чітко знають, що таке лакейство. Державної цензури сьогодні ми не відчували, хоча певні завуальовані форми тиску, звичайно, мають місце. “Ратушу”, наприклад, намагалися протягом січня-березня цього року не фінансувати. Це, на мою думку, і є найголовніший важіль тиску.

Внутрішньоредакційної цензури у нас немає, бо ми не чіпаємо наших засновників – депутатів Львівської міської ради. Тим не менше, будь-який негатив у діяльності міськради – для нашої газети табуйована тема. Щоправда, з боку самих міських райців тиску ми не відчуваємо. Він іде від оточення міського голови, замість того, щоб нам допомагати. Знаєте, у Каверіна є хороша фраза: “Я зробив би набагато більше, якби мені не те, що не допомагали, а принаймні не заважали”.

А президент Росії Путін нехай спочатку розкриє вбивство Анни Політковської, Влада Лістьєва і багатьох інших журналістів, яких у Росії вбивають та знищують. Коли він усе це розкриє та відкриє опозиційні канали, які позакривав, хай висловлює свої думки щодо відсутності демократії в Україні. Для мене авторитетне свідчення Савіка Шустера, який сказав, що він робив спроби запроваджувати демократичні принципи в Росії, але йому це не вдалося. Що зробиш, коли саме російське суспільство не сприймає демократичних цінностей?!

Володимир Лучишин, виконавчий директор радіо “Львівська Хвиля”:

– Якщо порівнювати стан свободи слова в Україні з часами Кучми, то він, безумовно, покращився, а порівняно з 2005 роком якихось різких змін не відчувається. Але інтуїтивно тривога, що все піде на спад, починає з’являтися. Хоча державної цензури чи тиску зараз ніякої немає. “Львівська хвиля” розробила і керується своєю редакційною політикою. Тобто, ні власники, ні дирекція особливого впливу, крім рекомендацій і побажань, яких не обов’язково дотримуватися, на цю політику не має. Формат радіостанції – інформаційно-новинне радіо – не дає журналістам можливості подавати особисту точку зору за визначенням. А що стосується авторських програм, то тут для журналістів жодних обмежень немає, крім тих, що продиктовані журналістською етикою.

Суди у нас час від часу бувають, але вони, зазвичай, приймають рішення швидко і на користь “Львівської хвилі”. А судів, які стосувалися якихось обмежень чи цензури, і могли би якось вплинути на роботу журналістів радіо, у нас не було. Що ж до сучасного становища українських і російських мас-медіа, то достатньо увімкнути якийсь російський телеканал, як впадає в вічі очевидна підконтрольність їхніх ЗМІ, принаймні центральних, кремлівській владі. Отож, я порекомендував би Володимиру Путіну непокоїтися краще за те, що “сидить” під ним, а не демократією в Україні.

Роман Чайка, заслужений журналіст України, ведучий програми “П’ять копійок” на 5-му телеканалі:

– Під терміном “свобода слова”, у нас, виявляється, розуміють цілком різні речі. Ми маємо змогу говорити правду, але чи хочемо ми її говорити і чи хочемо ми її слухати? Судячи із суспільної істерії зацікавленості політичним конфліктом за принципом “свій-чужий” близько третини нашого населення не бажає чути правду. Відповідно, чи вправі говорити про свободу слова, якщо немає тих, хто хоче її слухати. Це, по-перше. По-друге, корпоративність ЗМІ забезпечує всіляку інформацію. У нас є мас-медіа, що можуть собі дозволити засади редакційної політики, засновані на європейських стандартах, і ЗМІ, які використовують факти для зливу необхідної інформації або ведення ідеологічної війни проти частини українського народу.

По-третє, більшість наших журналістів стають заручниками політичних війн і обслуговують політиків, перетворюючись на рупор їхніх сварок, заяв і контрзаяв. По-четверте, без реального впливу ЗМІ на владу (а впливу в нас немає, оскільки ніхто після оприлюднення фактів їхніх злочинів, корупції тощо не потрапляє на лаву підсудних, не подає у відставку, не вішається і не стріляється) не може бути тієї повної свободи слова, про яку знають в усьому світі. За таких обставин мас-медіа існують самі по собі, народ сам по собі і влада також сама по собі.

Про державний тиск на центральні мас-медіа не говоритиму, бо не знаю ситуації в них. А от ситуація в муніципальних ЗМІ на місцях виглядає катастрофічно. Там практично постійно відбуваються конфлікти між редакторами і місцевими органами влади, які не бажають, щоб їх критикували. Це дуже показово для Києва, Харкова, Донецької області… Нічим не краща ситуація і навколо газети “Ратуша” та її головного редактора Савельєва у Львові. Отож, регіональні, комунальні ЗМІ не можуть нині забезпечити ні зарплати, ні стандартів свободи слова, ні, тим паче, незалежності від влади.

Що ж до стану російських ЗМІ, то немає сенсу відповідати на це питання. Коли Путін, який вийшов із надр КГБ і встановлює ФСБ-шну диктатуру в Росії, пояснює, що в усьому світі панує демократія, а в сусідній Україні – тиранія, це не що інше як його гра на зміну російської конституції для продовження своїх президентських повноважень.