Занепокоєння депутатів львівської міської ради стосовно наповнення міського бюджету ніяк не зникає. І підстав для такого занепокоєння нині більше ніж раніше.
Початок історії тягнеться ще з часу виборів 2006 року, після яких новообраний міський голова Андрій Садовий задекларував, що збільшить бюджет міста вдвічі. Спеціально з цією метою на посаду свого заступника з економіки він запросив Віктора Башука. І депутатський корпус, почувши чіткі запевнення про зростання бюджету, згодився з цією пропозицією. Щоправда, невдовзі Башук переїхав на нову роботу в іншу область, а команда чиновників при прийнятті міського бюджету зробила вигляд, що за попередні обіцянки не відповідає.
При цьому, щоправда, було запропоновано новий вихід – в бюджет розвитку 88 мільйонів місто мало б заробити від продажу землі та майна, а ще 92 мільйони отримати шляхом позики, випустивши муніципальні облігації (варто нагадати, що за попередньої каденції бюджет розвитку Львова складав якраз близько 100 мільйонів гривень). Такою нехитрою комбінацією міські чиновники намагалися «розрулити» ситуацію з міськими коштами та виконати обіцяний план капітальних вкладень в господарку міста – будівництва, ремонтів, освітлення тощо.
Переконати депутатів у простоті такої комбінації виявилося складніше – депутати запротестували проти безальтернативності майже стомільйонної позики, та ще й під заставу комунального майна, вартість якого на порядок більша, аніж сама позика. Відтак, депутати пристали на компромісну пропозицію – загальна цифра бюджету розвитку залишається сталою – 180 мільйонів, але при цьому перший транш позики становитиме не більше 50 мільйонів, а надходження від продажу землі та майна повинні зрости (реально мають принести не 88, а щонайменше 120 мільйонів гривень).
Тепер до реалій нинішніх. Якщо попередню тривогу депутатів міському голові вдалося дещо пригасити – мовляв, рік лише почався і говорити про невиконання планів надходжень ще зарано. То нині підходить до завершення півріччя, і саме час підбивати підсумки. А вони аж ніяк невтішні. Замість 50 мільйонів гривень, які місто мало б пустити на капітальні видатки своєї господарки, в бюджеті нараховується трохи більше 15 мільйонів, що надійшли від продажу землі та майна – менше 10% загальної річної цифри бюджету. Це при тому, що хоча до кінця календарного року залишилося 7 місяців, але часу, коли можна проводити роботи, значно менше. Бо кінець осені та зима з їх дощем, снігом та мінусовою температурою – аж ніяк не той час, коли добрий господар асфальтуватиме дороги чи будуватиме школи.
Пояснення такому стану речей міські чиновники, безумовно, знайдуть. І земля, мовляв, дорожчає, тому ми потерпимо, а в січні заробимо, ого-го! Та й інформаційні буклети, від яких в інвесторів руки зачешуться, ще не встигли зробити. І взагалі, зараз гривні в жару зношені, а під кінець року Нацбанк випустить нові, і ми в бізнесменів зразу за все візьмемо новими, та ще й 500-сотками (і менше місця займуть і рахувати легше).
Натомість, на наш погляд, є щонайменше три важливі речі, які є або справжніми причинами ситуації, або їх наслідком. Що, зрештою, суті не міняє.
Перша – небажання і невміння чиновницької команди навести лад з міською землею та майном. Результатів інвентаризації (щоб чітко зрозуміти, яку землю і які об’єкти нерухомості має місто) не видно. Звідси і неготовність документів на сесію щодо об’єктів, які мають йти на продаж, і як наслідок – невизначеність їх ціни, непрозорість конкурсів і аукціонів. Чому управління і з чиєї вказівки не готують документи на нові об ’ єкти та не працюють на перспективу – питання риторичне.
Друга – катастрофа з надходженням коштів може бути використана як привід для просування ідеї позики. Причому не тільки на 50, а на всі 92 мільйони. У чому небезпека? Думаю, що навіть економічної освіти не потрібно, аби зрозуміти, чим відрізняються свої зароблені гроші від позичених. Мало того, ще до початку торгів більшість обізнаних людей переконані, що переможцем може стати небезвідомий „БМ банк” (Банк Москви), в якому свого часу міський голова розміщав на депозит вільні кошти міста. Яким чином згодом віддаватиметься ця позика і яке майно за які гроші буде віддано, щоб розрахуватися з боргами – незрозуміло.
Третя – чим пізніше прийдуть кошти, тим менше роботи буде зроблено в місті. Виправдання знову таки знайдеться – наприклад, в тих же тендерах. Тендери, завдання яких навести лад у використанні державних коштів, чомусь зараз стали об ’ єктом нападу з боку міських чиновників. Формальний привід, мовляв, саме ці процедури гальмують вчасність виконання робіт. Реальний результат – роботи не зроблені, кошти не використані, процедури контролю за державними коштами здискредитовані.
Тільки чи легше від цього львів’янам?
Петро КУЛІШ, «Львівський портал»