Юрій Покальчук: “Не найгірші люди зібралися в АУП”

6 — 8 березня, 10 років тому, на установчому з’їзді в Києві створено Асоціацію українських письменників.

АУП стала в опозицію до Спілки письменників, поставивши за мету “подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України”, а своїми критеріями АУП проголосила фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням XX ст. Про АУП сьогодні розповідає її перший президент — Юрій Покальчук.

— Чи святкуватиме АУП своє десятиріччя?

— Поняття святкування чи відзначення — це формальність. Ми, звичайно, зустрінемося в більш чи менш вузькому колі в Києві. Відповідно, відзначимо нашу річницю. Але сама ідея АУП сьогодні втілюється, наприклад, у такій акції: ми плануємо привезти книжки в понад 200 колоній України. Ті, хто там сидить, позбавлені можливості читати, і, можливо, їхня свідомість цього потребує. Це ініціатива департаменту з питань виконання покарань, який звернувся до мене як до члена піклувальної ради Прилуцької колонії з пропозицією зібрати книжки і привезти їх у бібліотеки в колоніях. Я звернувся до президента АУП Ігоря Римарука. Це не просто благодійна акція для, наприклад, дітей-інвалідів, це акція з підвищення розумового рівня людей, які, в принципі, від того всього далекі і відсталі і ніколи в житті до цього не прийдуть, поки їм цього не покажуть. Але це наші громадяни, і вони невдовзі вийдуть на волю, це наші сусіди. Це акція з оздоровлення нашого суспільства.

— Наскільки активна нині АУП?

— Мені тривалий час довелося жити на Заході, і там письменницькі організації — це, здебільшого, профспілкові об’єднання. Автори воюють, наприклад, з видавцями, тому що ті тримають кругову оборону і хочуть видавати дешевше. Письменники об’єднуються і вставновлюють ціну на свої твори, дешевше за яку їх не віддають. Завдання нашої асоціації, крім того, що ми маємо якісь ідейні переконання (підтримували Пору, ще задовго до революції) — підтримувати творчу лінію наших членів, але творчу вільну. Ми не спрямовуємо нікого. Думаю, що найцікавішими авторами нинішнього дня є члени АУП.

Ми трохи завмерли за останній період. І я можу в певному сенсі ви­знати критику за це. Але політична ситуація в Україні після революції і дотепер значною мірою паралізувала діяльність усіх громадських організацій, тому що вони були розгублені: куди нам іти, що робити? Ми опинилися в таких умовах, коли було втрачено політичний ідеал.

Нині відбувається внутрішня еміграція, відсторонення від зовнішнього абсурдного процесу і ви­творення нового соціально важливого ідеалу, але не спрямованого в ті чи інші політичні структури, а гуманістичного. Я вважаю, що наступним витком нашої літератури буде неоромантичний, який врахує постмодернізм, але все-таки буде ставити вище ідею над матерією.

— Ви говорили про невизначеність політичну, особливо після революції. Однак у Львові свого часу АУП була дуже активна, і це не було пов’язано зі ситуацією в державі. Йшлося про творчі акції. Наскільки є потреба нині в орга­нізації, яка б проводила такі зустрічі? Чи є пересичення?

— Нічого не перенасичено. І має бути організація, соціальна структура, яка б цим займалася, особливо творчих зустрічей потребує Східна Україна.

— Свого часу один львівський поет вийшов з АУП, мотивуючи це тим, що до Асоціації приймають недостойних, на його думку, авторів. Чи справді є така тенденція?

— Якщо цей поет (я до нього дуже добре ставлюся) мав претензії щодо когось, кого не варто приймати, то йому треба було б поговорити з кимось із ради. Ми нікого не неволимо. Приймали, на мою думку, тих, хто вартий того. Думаю, якщо він мав проти когось особисто заперечення, то це могла бути одна людина чи дві. Під час мого ефіру на радіо “Ера” слухач сказав, що мене треба посадити в тюрму за такі твори. Я відповів, що треба тоді посадити видавництво, яке їх видавало, а не мене. Але в принципі я не заперечую, якщо він так вважає, то хай живе Сталін. Є різні позиції, думки. І ми маємо право їх висловлювати. Але їх треба висловлювати. А заяви на кшталт “я виходжу” — це декларація, поза. Не найгірші люди зібралися в АУП. А якщо йому хтось не подобається… Хіба мені все подобається, що пишуть в українській літературі? Але я не заявляю: я виходжу з української літератури!

АУП — це художня, стихійна організація. І нас, велику групу людей, об’єднує відчуття, що ми все-таки разом, що наша естетика художня у чомусь подібна.