Серед зими львівська обласна влада викидає людей з лікарні на вулицю.
“Лічниця, в якій лікують не хвороби, а людей!” — так тисячі мешканців Львівської області колись називали медичний заклад, який з 1946 року розташовувався в обласному центрі на затишній вулиці Короленка, 9.
Але скидається на те, що Львівська обласна комунальна лікарня відновного лікування (ЛОКЛВЛ), а йдеться саме про неї, не доживе до свого шістдесятиліття. А сотні її працівників і пацієнтів от-от на порозі зими опиняться на вулиці. Причому лікарі без засобів до існування, а пацієнти без надії покращити здоров’я, у деяких випадках — і повернутися до повноцінного суспільного життя. Найстрашніше у цій трагедії, безумовно, те, що в ролі катів виступають ті, хто мав би стояти на сторожі законності й найелементарніших норм гуманності, — керівництво Львівщини й обласне управління охорони здоров’я на чолі з Ігорем Геричем. Невже таке можливе? Виявляється, у нашій Україні нічого неможливого немає. Про цю трагедію знаю не з чуток, а з перших уст…
Новорічні свята віч-на-віч із вовками!
— Ну, вас нам сам Бог послав, — мовила завідувачка неврологічного відділення Людмила Марківна Каргова, ознайомившись з історією моєї хвороби й оформивши путівку. За вікном кімнати вродливої жінки шуміли віковічні ялини, сороки і синиці жваво скльовували підмерзлу горобину. Так мимохіть я опинився в епіцентрі вибуху, який уже кілька років поспіль тривожить львів’ян. — Навряд чи наша лікарня дотягне до Нового року, — раптом прохопилася пані Людмила, — якщо й дотягне, то святкуватиме його просто неба в лісовій гущавині… Утім, усе вирішить судове засідання 30 листопада.
Узагалі маніпулювати лікарнею почали 1994 року, коли під виглядом капітального ремонту приміщення на вулиці Короленка, 9 у Львові, лікувальний заклад перевели в селище Брюховичі в санаторій-профілакторій “Сосновий бір”, який тоді належав заводу телеграфної апаратури. Проте невдовзі завод оголосили банкрутом, приміщення на Короленка, 9 на бажання обласних чиновників передали особам, більш наближеним до владного корита. Все це відбувалося за керівництва нині покійного Степана Сенчука.
До слова, пана Сенчука розстріляли з автомата саме у Брюховичах, за кількасот метрів од “Соснового бору”. Можливо, це збіг, але чим глибше я вникав у земельні питання цього чудового закутку, тим гострішим ставало відчуття, що незабаром тут знову може пролитися кров. І не в останню чергу у зв’язку з ось такими земельними конфліктами.
Через чотири роки лікарні надали статус комунальної, але приміщення на Короленка передали спочатку центру соціально-трудової, професійної та медичної реабілітації інвалідів (наказ від 29 грудня 1999 року), а пізніше, у 2001 році, — обласному центру репродуктивного здоров’я населення. Хай там як, але лічницю перевели з державної власності у комунальну, з підпорядкування Мінохорони здоров’я вона перейшла у “батьківські” обійми Львівської облдержадміністрації.
Коли ж новий власник “Соснового бору” почав вимагати орендної плати, усі “покровителі” з чистою совістю вмили руки й залишили медперсонал самотужки борюкатися із труднощами, мовляв, борітеся — поборете.
Бурхлива діяльність щодо захисту своїх людських і професійних прав не припала до смаку деяким керівникам лікарні, зокрема головному лікарю п. Шевчуку Ярославові Михайловичу. Намагаючись “приструнити” діяльність нонконформістів, він, за словами голови профкому Ірини Платок, викликав кожного працівника на килим для “щирої бесіди” і, погрожуючи репресіями, скажімо відмовою у майбутньому працевлаштуванні, вимагав написати заяву на звільнення за… власним бажанням. На жаль пана Шевчука, такого бажання ніхто з підлеглих не виявив.
Коли знову проллється кров?!
Я не знаю, хто конкретно гострить хижі ікла на шість гектарів заповідної землі. Та й якої: кажуть, що десь тут, у глибинах, є потужний пласт води. Принаймні, вода з крана в лічниці має відчутний запах сірководню і має лікувальні властивості.
Хоча цих шакалів дуже легко вирахувати, хоч би ким вони були — московськими банкірами, “любими друзями” Віктора Андрійовича, олігархами з Донецька чи “пенсіонерами з необмеженими можливостями” зі Львова, — хай їм грець! А те, що боротьба триває саме за земельку, ніхто з медперсоналу та й мешканців Брюхович не сумнівається. Безперечно, також, що ці шакали мають надійне прикриття у столиці й у Львові. Вони купили майже все, крім совісті, честі. Зрештою, шакалам совість не потрібна — живуть вони за законами джунглів.
“Ганьба! — сплюнув житель одного з приватних будиночків у Брюховичах, якого я зустрів під час прогулянки. “Нічого святого за душею не залишилося у цих непрошених зайд”, — лаявся чоловік.
Після ґрунтовного спілкування із розгніваним аборигеном я зрозумів, що місцевий люд за те, аби лічниця залишалася у Брюховичах. Бо вона — своєрідна охоронна грамота, яка оберігає угіддя таких ось бідних аборигенів од фронтального наступу ненаситних латифундистів.
“Бачте, що коїться: усі дитячі відпочинкові табори скупили, зруйнували, перетворили їх на казна-що, а тепер ще й на лікарню замахнулися!” — не вгавав чолов’яга. Слід зазначити, що він мав рацію…
Станом на сьогодні угоду про оренду приміщень “Соснового бору” розірвано, і лікарня залишилася як без приміщень, так і без юридичної адреси. Колектив поставлено перед фактом ліквідації медичного закладу з подальшим звільненням з роботи 140 його працівників.
На засіданні Верховної Ради 15 березня 2006 року народний обранець від Львівщини Петро Писарчук звернувся із депутатським запитом до Генерального прокурора, тодішнього прем’єр-міністра Юрія Єханурова та Мінохорони здоров’я, у якому порушив питання щодо унікального лікувального закладу. Але відповідь десь загубилася у чиновницькій паперовій заметілі.
Медперсонал також не гаяв часу: кілька працівників оголосили голодування, пікетували біля ЛОДА. Ініціативна група побувала на прийомі у керівника Львівщини Петра Олійника. Люди просили повернути їм законне приміщення на вулиці Короленка або надати єдиному на Львівщині медичному закладу відновного лікування постійне приміщення.
Кажуть, що, вислухавши прохачів, губернатор артистично нахмурив по-ленінськи своє шахтарське чоло й глибокодумно видихнув:
— Співчуваю вам. Жаль, що все отак вийшло. А про будинок на Короленка говорити пізно…
На тому й закінчилося спілкування влади і страйкарів. Медпрацівники постояли із плакатами та й поїхали на робочі місця у “позичене” приміщення, де на них чекали хворі.
ВІД АВТОРА. Статтю прошу вважати офіційним запитом у Міністерство охорони здоров’я, Генеральну прокуратуру, Секретаріат Президента, особисто до прем’єр-міністра. Панове столоначальники, майте мужність врятувати мораль і гуманістичні цінності. Зважаючи на те, що держава постійно бідна, наче церковна миша, мізерний журналістський гонорар за цю публікацію прошу перерахувати на рахунок заборгованої медичним закладом плати за орендовану землю і приміщення.
ДОВІДКА “УКРАЇНИ І ЧАСУ”
До речі, лише протягом трьох останніх років у лічниці оздоровилося 13 717 пацієнтів з різних куточків Львівщини. Причому безкоштовно, хоча двотижнева путівка на повному пансіоні мала би коштувати 2800-3000 гривень. Може, саме тут і криється розгадка того, чому триває відчайдушна боротьба за “Сосновий бір”? Помножте ці дві цифри — й отримаєте чималеньку суму. Може, новий його власник давно виношував план “перепрофілювати” лічницю на приватний лікувальний заклад для товстосумів?
Тим часом напередодні засідання в Апеляційному господарському суді (його перенесли з 8 на 30 листопада) працівники лікарні налаштовані песимістично. В Україні немає правосуддя, вважають вони. І найбільше переймаються тим, що Новий рік їм доведеться зустрічати у засніженому лісі.
КОМЕНТАР
Валерій Лапенко, юрист Головного управління охорони здоров’я Львівської обласної держадміністрації:
— Є рішення обласної ради про реорганізацію цього медичного закладу шляхом приєднання його до госпіталю військових і репресованих імені Юрія Липи у Винниках. Однак колективу лікарні це, м’яко кажучи, не дуже сподобалося. Очевидно, річ у тім, що більшість працівників лікарні відновного лікування мешкає у Брюховичах, а до Винник їм далеченько буде діставатися на роботу. Отож вони — а це первинна профспілкова організація — подали позов до суду. Першу інстанцію програли. Апеляція? Я думаю, що шансів виграти у них немає. Крім того, додам, уже закінчився ще один судовий процес між орендодавцем лікарні ТзОВ “Зелений бір” та юридичною особою, власне лікарнею. Згідно з рішенням Господарського суду Львівської області, лікарня має до лютого 2007 року сплатити відповідну суму оренди, а до грудня цього року виселитися з будинку у Брюховичах. І третій судовий процес: позовна заява первинної профспілкової організації до чотирьох відповідачів — обласної ради, управління комунального майна, ОДА й управління охорони здоров’я ОДА. Оскаржуються рішення органів влади (розпорядження голови, ухвали ради і накази управління), спрощено кажучи, у питаннях майнових відносин. А неспрощено кажучи, профспілкова організація загалом проти отієї вищезгаданої реорганізації закладу. Скажу так: усіх цих перипетій і турбот не було б, якби колектив відразу погодився на приміщення у Винниках. Адже бюджетній організації (а саме такою є лікарня) занадто дорого орендувати приміщення з орендною платою п’ять із лишком тисяч гривень на місяць. А приміщення у Винниках — комунальне, отож жодному ТзОВ не треба платити. Також зазначу, що жоден із працівників лікарні не має бути звільнений. До речі, це їм пообіцяв і губернатор Петро Олійник.
Головни й лікар Львівської обласної комунальної лікарні відновного лікування Ярослав Шевчук : «Владі бідні не потрібні »
— Хто “стоїть” за товариством “Зелений бір”?
— За ним “стоять” газовики, так би мовити, енергетики. Авторитетні люди, непрості люди.
— Якою буде подальша доля лікарні?
— Її чекає реорганізація. У січні 2006 року по обласній держадміністрації був наказ про реорганізацію лікарні.
— У чому вона полягатиме?
— У тому, що працівників переведуть у госпіталь інвалідів Великої вітчизняної війни. Можете собі уявити, половина працівників лікарні — місцеві мешканці. Де Брюховичі, а де Винники. 20-30 хвилин пішки — і люди вже на роботі. Жодних витрат на транспорт. Тут спрацьовує матеріальний стимул. У мене половина лікарів — пенсіонери.
— Яка ваша позиція?
— Я не можу виступати проти адміністрації, бо призначений на цю посаду Управлінням охорони здоров’я. Це не є виборча посада. По-друге, розумієте, реорганізація потрібна.
— Як ви прокоментуєте інформацію про те, що ви викликали поодинці медперсонал і змушували писати заяву на звільнення за власним бажанням?
— То не було так. Кожен усе перекручує і говорить казна-що. Це зобов’язали зробити голову реорганізаційної комісії — головного лікаря госпіталю інвалідів Великої вітчизняної війни Рафалюка. Він приходив сюди. Але я не викликав. Знаєте, то болюче питання, і я в Управлінні (охорони здоров’я — ред.) сказав, що людей агітувати не буду. А Рафалюка як голову комісії зобов’язали. Викликали лікарів — ніхто їх не змушував. Це я можу вам сказати не на 100, а на 1000 процентів. Людям запропонували: ми вас переводимо на роботу у госпіталь інвалідів з тою і тою зарплатою, на ту і на ту посаду. Просто треба написати заяву на звільнення. Я в такій самій ситуації, як і вони. Я вже на пенсії. І мені там запропонують роботу не головного лікаря, а заввідділу. Скільки я там пропрацюю: місяць, два, три…
Безумовно, що є незадоволені. Але молоді лікарі не розуміють — якщо ти хочеш бути спеціалістом, ти там (госпіталь інвалідів у Винниках — ред.) чогось навчишся, ти побачиш хворих. А тут що ти бачиш? Наслідки тої хвороби. І все. Чи потрібна така лікарня? Ну, якби зібрали гроші, якби було приміщення, то потрібна. Але це необхідно для людей малозабезпечених, розумієте, які дійсно… От хворіє людина три роки, чотири, мало матеріально забезпечена. Таких людей треба цінувати. У кожній державі цінують таких людей. Це є нещасні люди, їх спіткала біда, розумієте. Але їм обіцяють надавати таку ж допомогу, як і тут. Ну, знаєте, виступати… Час покаже. І то буде на совісті кожного лікаря і чиновників з адміністрації (ЛОДА — ред.). Чи це місце буде щасливим? Воно не буде щасливим. Упродовж усього часу, відколи на цьому місці лікарня, а це 12 років, усі могли погодитися вкласти сюди гроші і зробити нормальний ремонт. Не сталося. Викупила бізнесова структура. Це є курортна зона, ніхто тобі її не віддасть…
Олександр КОЦЬКИЙ, “Україна і час”